Слідкуйте за новинами

Про децентралізацію, федералізацію та малограмотних сепаратистів. 3 ч.

Дата: 05.05.2014

Як нам хочуть продати лайно за ціною золота.

Федералізація, яку активно просував Медведчук, Лавров, комуністи та регіонали і нібито за яку на Донбасі почали стріляти так звані «сепаратисти», насправді не була сприйнята більшістю українців, навіть у тих регіонах, які в Кремлі вважали майже російськими.

Відтак зараз відбувається спроба ввести українців у блуд і завести бацилу «федералізації» у програму децентралізації, яку намагається впровадити український уряд.

Зараз лише комуністи та різні проросійські маргінальні партійки та організації залишаються вірними ідеї федералізації, натомість Партія регіонів змінила свою риторику.

Віднедавна вони уже начебто за унітарну державу, але …

От у цьому але і маскується «федералізація», а точніше ідея розпаду України.

Що пропонують новоявлені унітаристи від ПР?

1) надати бюджетну автономію регіонам (цікаво чи знають вони, що це таке насправді?)

2) залишати всі податки, за винятком ПДВ і акцизу в регіонах;

3) обирати губернаторів або керівників районів та областей прямими виборами;

4) на рівні областей не може бути жодних державних органів;

5) ввести другою державною мовою російську мову;

6) позаблоковий та нейтральний статус України.

На перший погляд такі пропозиції мають гарантувати підтримку громадян по всій Україні.

Проте аналіз цих пропозицій показує всю їх неспроможність і цільову направленість на повну дестабілізацію українського простору, підрив держави.

Перше. Почнемо з бюджетної автономії та залишення усіх податків в регіонах. Бюджети органів місцевого самоврядування усіх рівнів адміністративно-територіального устрою дійсно мають розроблятись та ухвалюватись своїми представницькими органами на підставі закону. В будь-якій державі, тим паче, якщо ця держава більша від міста, є різні території, які мають зовсім різну природню фінансову спроможність. Приморська територія з глибоководними портами – це одні можливості, а слабо заселені гірські чи пустельні території – це зовсім інше. Саме тому держава і здійснює перерозподіл фінансових ресурсів між різними місцевими бюджетами, аби хоча б частково вирівняти якість життя людини в цих територіях.

Тут варто зауважити, що сьогодні в Україні саме не Донецька і Луганська області є донорами державного бюджету, а Полтавська, Львівська, Київська, Харківська…

Саме Донецька та Луганська області для вугільної промисловості, яку українська держава постійно дотує, аби не допустити масового безробіття на Донбасі, отримує щороку понад півтора десятки мільярдів гривень. Автори тези про автономію регіонів мають ці дотації платити із регіональних бюджетів чи знову розраховують на бюджет державний? Якщо з обласних – то це точно не реально. Таких коштів там не сформувати, а якщо з державного, то де там візьмуться гроші, якщо вони апріорі залишаються в регіонах?

Ще цікавіша ситуація із податком на додану вартість. Донецька область найбільший український експортер. Саме тому повернення ПДВ експортерам найбільше в Донецькій області. При бюджетній автономії, хто має повертати ПДВ донецьким експортерам? Знову решта української промисловості, яка працює на український ринок?

Але так не буває аби що вигідно то ми самі, що не дуже – ви за нас. Або держава це солідарні права і обовязки, або держави не має.

Друге. Про прямі вибори всіх і вся. Найпростіше – вибори «губернатора». Це в принципі маячня. Губернатор в наших реаліях є владою державною, урядовою, який на чолі адміністрації чи префектури контролює обрану людьми на місцях владу – місцеве самоврядування.

Не може представника держави обирати спільнотою регіону, – це очевидно. В Європі немає жодної країни, де губернатор чи воєвода обирається населенням. Єдине виключення в світі – це США, де обирають губернаторів та сенаторів штатів. Це давня традиція колоній, які об’єднувалися, губернатор штату, це не класичний представник держави, це урядовець штату.

Зрештою, американський штат, state в перекладі – держава, що має народний суверенітет. Але уже поруч – в Канаді –  губернатори не обираються. Індія – федеративна держава, губернатори теж не обираються. Аби вийти із глупоти своєї пропозиції обирати губернаторів областей прямими виборами, ПР відкорегувала свою пропозицію. Пропонують обирати прямими виборами керівника області і керівників районів. Цей керівник очолюватиме відповідну раду і її виконавчий орган.

Знову ж таки, на перший погляд все виглядає досить демократично – прямі вибори. Але відразу виникає питання, а чому такий принцип не застосовується в жодній європейській країні?

А тому, що це відразу породить конфлікти по всій системі влади. Як правило, прямими виборами обирають міського голову. Це найбільш зрозуміло. Виборці надають максимальну легітимність особі, яка керує вирішенням міських справ. Ця особа має бути максимально стійкою, оскільки дійсно більшість важливих для життя людини проблем вирішується у місті.

Уявимо тепер ситуацію, що в регіоні є міський голова наприклад райцентру за якого проголосували 5 тисяч осіб, голова району – 30 тисяч, голова області – 500 тисяч. Відразу психологічно вибудовується вертикаль керівників, між якими появляється суперечність щодо своєї значимості та рівня легітимності.

Але тут є ще більш небезпечна можливість. Припустимо в одному регіоні на виборах Президента, особа, яка стала Президентом України отримала 5% голосів виборців регіону, а голова області – 50%. Відтак голова області відразу відчуватиме себе таким собі повноправним президентиком.

Фактично запровадження прямих виборів керівника області, це та ж сама федералізація, тільки ще в більш ризикованому вигляді – обрання президентів, які вимагатимуть все більшої і більшої влади.

Третє. Регіональні «унітаристи» категорично проти аби на рівні регіону була представлена державна влада – «самі справімся». Проте навіть у федеральних країнах державна влада представлена на рівні регіонів та районів, де такі є. Без цього не можливо однакове застосування законів держави та ведення державної політики на всій території держави.

Спробуйте уявити, що було б зараз в регіонах півдня та сходу України, якби там не було виконавчої влади? Нинішня нехай анемічна влада, таки в багатьох випадках стримує ситуацію, а тут пропонується взагалі відмовитись від присутності держави. Разом з прямими виборами керівників регіонів та бюджетною автономією будь-який вплив держави на такий регіон зводиться до нуля.

І четверте. Навіщо регіонам, які отримали від держави повну самостійність в усьому навязувати російську мову всій державі? Не інакше, аби цим питанням заблокувати ідеї децентралізації в європейському розумінні цього терміну – передачі повноважень, ресурсів та відповідальності в першу чергу на рівень громад, туди де живуть люди, а не на рівень регіональний, де формуються феоди для тих, хто втрачає вплив на рівні національному чи ніколи не зможе стати політиком національного масштабу.

Адже зміни статті 10 Конституції України не можливі без референдуму, а референдум тут не засіб вирішення проблеми, а її загострення.

Отже сьогодні ми маємо нову тенденцію від «федералістів». Зняли вимогу федералізації і пробують протиснути її ідеї через реформу децентралізації. Для Росії тут немає нічого нового. Колись Лєнін знімав гасло «Вся влада радам!», оскільки більшовики не мали там впливу.

Цю небезпеку ми маємо також розуміти і враховувати.

Децентралізація – це шлях до демократії та розвитку українських сіл, селищ та міст, а федералізація – це розпад держави на феоди, де регіональна еліта отримає можливості продовжувати паразитувати тепер уже на регіональному бюджеті, а територіальні громади так і залишатимуться безправними.

Поділитися