Слідкуйте за новинами

Про децентралізацію, федералізацію та малограмотних сепаратистів. 1 ч.

Дата: 28.04.2014


Ось уже другий місяць Україною гуляє новотвір українських ворогів – «федералізація», а федерасти із російською зброєю захоплюють українські міста на Донбасі і вимагають від української влади «почути їх» і «федералізувати» Україну.

Пан Лавров взагалі висунув Україні ультиматум – провести «федералізацію» і забезпечити права «Юговостока» на визначення зовнішньої політики України.

Говорячи простою мовою, такі ультиматуми  в минулому висувало не так і багато диктаторів: Лєнін, Сталін та Гітлер. Тепер до них до єднався Лавров (читай – Путін).

Давайте по-простому спробуємо розібратись, що це таке – «федералізація» і що з цим робити?

Частина 1.
Що таке федерація і чому цих федерацій є небагато?

Ключові діячі «Украінского вибора» в недалекому минулому, та Партії регіонів тепер наголошують, що спасіння України лише у «федералізації», і що саме федерація – є найкращою формою державного устрою.

Проте, коли подивитись словники, можна навіть не юристу з’ясувати, що «Федерація» – це союз, об’єднання державних чи квазідержавних утворень. Тобто держави, які володіють власним суверенітетом, укладають між собою договір щодо утворення єдиної держави. При цьому вони передають значну частину свого суверенітету новоутвореній федеральній державі, залишаючи за собою значні повноваження. У суб’єктів федерації є свої конституції, свої парламенти, уряди, вони мають право на власне законодавство, у визначених конституцією федеральної держави, сферах.

Система управління у федеральних державах є досить громіздкою, затратною і потенційно нестійкою. Саме тому у світі на понад 200 держав лише 24 федеральні, а в Європі є лише  5 федерацій.

Історія

Оскільки федерація – це обєднання, то якщо зазирнути в історію, ми там не знайдемо жодного випадку, коли унітарна країна добровільно розділилася б на федеральну. Як правило процес іде навпаки – федеральні держави або розпадаються, або все більше централізуються.

Нинішні федерації утворилися двома способами. Перший спосіб – це об’єднання  колишніх колоній у федеральну державу. На жаль, історичні приклади показують, що такі об’єднання траплялися в результаті війни з метрополією або між собою. Класична схема такого утворення – Сполучені Штати Америки, Канада, Мексиканські Сполучені Штати . В Африці – Нігерія, Ефіопія.

В Європі федерації утворювалися з подрібнених князівств та королівств, що були незалежні одне від одного, але належали до одного народу. Відбувалася війна між ними і домінуюче королівство ставало об’єднавчим чинником, утворюючи нову державу. Спочатку вона була централізованою, а згодом суб’єкти федерації отримували більше прав. Як от наприклад Німеччина, що пройшла крізь період роздробленості, а потім завдяки Прусії утворила монументальну німецьку державу. Лише після  поразки у другій світовій війні країни-переможці змусили її розділитися на федеральні утворення аби не допустити її чергового посилення та створення нової загрози Європі.

Ще один подібний приклад – Австрія. Після періоду роздробленості на теренах центральної Європи, Австрія зцементували малі князівства у Імперію, після розпаду якої створилось багато нових держав, а сама Австрія  вже після другої світової, як і Німеччина під патронатом окупантів стала  нейтральною  федерацією. Проте варто памятати, що Німеччина і Австрія є державами одного народу і автономія їх земель є територіальною, досить штучною.

Вічна напруга федерації. Правила і винятки.

Оскільки федеративних держав у світі не так багато, то відразу закрадається сумнів у їх ефективності. Приклади Німеччини та Австрії радше винятки, ніж правила.

Королівство Бельгія, це федерація, яка складається  із двох частин, між якими існує напруження і якби не Брюссель, уже було би дві країни. Ще одна європейська федерація –  Боснія та Герцеговина – уламки  федеративної Югославії, яка розпалася з жорстокою війною. Чехословаччину спіткала така ж доля, правда без війни.

Індія та Ефіопія також є федеративними державами, які навряд чи можна назвати надто стабільними, ці держави мають свої втрачені території і періодичні проблеми взаємовідносин між своїми складовими між собою і центром.

Єдиний позитивний приклад федерації, що дійсно створилась, як об’єднання,  в Європі – це Швейцарія. І це – виключення, яке підтверджує правило. Основна відмінність Швейцарії – це наявність гірського ландшафту по її кордонах та всередині. Гори створюють природні кордони, отже існує початкова природня автономність кантонів – квазі-держав, у яких теж не безхмарна історія стосунків. Менше з тим, вони об’єдналися і стали стійкою федеративною структурою, що називається конфедерацією, але за всіма ознаками це федерація, фактором стабільності якої є широка децентралізація. Теперішня стабільність Швейцарії є результатом і позицією країн-сусідів для яких було важливо мати територію спокою для переговорів між собою і збереження власних фінансів в період перманентних військових конфліктів .

Отже,  ще раз висновок: федерація – це природне добровільне об’єднання, а не розділення єдиного. Федерації, є досить нестійкими державними системами у яких періодично виникають дуже серйозні внутрішні конфлікти. (Громадянська війна у США чи війна Росії в Чечні, війна в Югославії, розпад Чехословаччини, війна та виокремлення нових держав із Ефіопії).

Для чого і кому потрібен федеративний устрій України і як його прагнуть досягнути?

Отже ми уже зрозуміли, що федерація – це союз державних чи квазі-державних утворень. Відтак сьогодні в Україні немає передумов для її перетворення на федерацію, бо зараз не існує таких самостійних суб’єктів. Замість цього є області, які утворились в радянські часи і то досить штучно. Федерації в Україні просто немає з чого утворюватися.

Коли ми говоримо про федералізацію, розуміючи під цим утворення в Україні федерації  – це неправильний термін, який на жаль запущений у вжиток в Україні малограмотними людьми. Цього терміну немає в жодному тлумачному українському чи російському словнику. Це вигаданий, штучний неологізм, що суперечить логіці.

Скоріше термін «федералізація» можна застосувати до процесів, ініційованих Путіним на пострадянському просторі – реінкарнація СССР, повернення колишніх республік СССР, нині незалежних держав, назад у минуле – федерацію, але тепер не у совєтську, а російсько-фашистську.

Що стосується української «федералізації»  –  перетворення України в федеральну державу, то тут росіяни здається уже зрозуміли: добровільно Україна на це не піде, адже федерація це об’єднання у її складі держав або квазі-держав які мають суверенітет, але які за договором поділилися суверенітетом з наддержавним утворенням – федеральним центром. Відтак, в кожній складовій федерації мусять бути ознаки держави – Конституція, парламент, уряд, власне законодавство, яке може відрізнятися від федерального, виходячи з повноважень суб’єктів.

Тому сьогодні вони зняли з порядку денного гасло – вперед в Росію, а почали створювати «народні республіки». Сотня-друга сумнівних осіб, за підтримки озброєних авантюристів оголошує про створення чергової «народної республіки» обирає свого вождя, відразу створює свою армію, силові структури і починає щось вимагати від Києва.

Фактично київська влада уже втратила контроль над Донецькою та Луганською областями, а політичні партії, для яких ці регіони є базовими – ПР і КПУ солідаризуються із сепаратистами і вимагають від України «федералізації, як єдиного способу збереження цілісності держави».

Але чи можлива цілісність у «федеративній Україні»?

На жаль ми уже маємо певний досвід існування в складі України такого квазі-державного утворення, як Автономна Республіка Крим.

Кримська автономія , як суб’єкт є в межах України мала власний парламент, уряд, Конституцію. На жаль, при цому всьому Крим не став динамічним регіоном. Обсяг економіки великого за територією та населенням Криму приблизно дорівнює обсягу економіки Черкаської області.  За темпами зростанні економіки Крим посідає 15 місце з 27. Тобто, власна конституція і таке інше – не панацея і не поштовх для економічного розвитку. Крим – дотаційний регіон, при тому, що у порівнянні з іншими регіонами в Криму залишалося пропорційно більше податків, ніж в інших регіонах, а кількість чиновників і, відповідно, витрати на управлінський чиновницький апарат були більшими, ніж в будь якій області. Результат ми бачимо – сепаратизм, швидкий відрив від України. Все просто: квазі парламент прийняв рішення про проголошення незалежності, квазі уряд взяв його до виконання, військові Росії втілили все це в життя.

Нинішні поборники федералізації взагалі вважають (напевне за поради Лаврова), що суб’єкти федерації повинні мати прямий вплив на зовнішню та безпекову  політику держави. Це взагалі кошмар. В жодній федеративній державі такого не має в принципі. А в Україні уявити спільне бачення зовнішньої політики Донецької області і Львівської важко.

Тому можна стверджувати – ті, хто говорять про федералізацію в сьогоднішні конкретних умовах в сенсі виконання ультиматуму Путіна-Лаврова мають насправді на увазі наступне:  розібрати Україну на шматки,  поставити маріонеткових керівників,  під патронатом Росії,  зібрати назад у федеральну державу, яка кроку не може зробити без зовнішнього управління.

Це єдиний шанс Путіна не допустити європейського та незалежного курсу України.

У Росії достатньо війська, аби вдарити по Україні, розтрощити основні сили української армії, розбомбити низку наших міст, але просто так окупувати Україну – велику державу – і тримати її під окупацією неможливо. Аби просто пройти крізь територію України достатньо 50 тис. війська, але пройти – не значить встановити контроль. Для контролю над окупованою територією такого масштабу, як Україна потрібно десь мільйон особового складу війська, що Росія не потягне!

Тому федералізація має стати дуже простою та ефективною схемою встановлення контролю над Україною. Розділити Україну на частини, нібито суб’єкти федерації, які перманентно воюють між собою, розставити там своїх колаборантів – маріонеток і все, зовнішнє управління забезпечено.

Події на Донбасі, де сепаратисти захоплюють не тільки відділення міліції та СБУ – які формально є органами державної влади, але й місцеві ради та виганяють місцевих депутатів чи міських голів, показують, що цим людям не потрібна навіть місцева, демократично обрана влада із місцевого люду, їхня мрія – диктатура «людини з рушницею». Убивства проукраїнських місцевих громадян, захоплення заручників, катування полонених має на меті досягнення стратегічних завдань, поставлених перед сепаратистами Росією:

По-перше, максимально звузити можливості сепаратистів вийти з гри (тяжкі злочини не підпадають під амністію, тому їм потрібно буде йти до кінця) та включити в сепаратистський рух якомога більше людей;

По-друге, приниження та вбивства українців на Донбасі має на меті відвернути українців з решти регіонів від Донбасу, перетворити його в регіон «ізгой», що ще більше стимулюватиме мешканців Донбасу до агресії «нас нє слишат, нє понімают». При цьому у більшості людей в Україні буде поширюватись думка про необхідність розпрощатись з Донбасом.

По-третє, реалізація перших двох завдань веде до перетворення Донбасу на плацдарм для подальших ударів по решті України. Тотальна зупинка підприємств та шахт на Донбасі додасть в армію сепаратистів нових бійців, а зброю та інструкторів забезпечить Росія, тому експорт сепаратизму на інші українські області буде продовжено.

Отже «федералізація» та цілісність України не можлива в принципі. Хто виступає за «федералізацію» в принципі виступає за розвал України. Найбільш печальним тут є те, що такий розвал може бути за югославським шаблоном, через жорстоку війну.

А. Ткачук, 28.04.14

Поділитися