Слідкуйте за новинами

Згуртованість та безпека. Деякі думки про важливе, яке оминають і намагаються не бачити (доповнена і оновлена стаття)

Дата: 26.06.2019

Згуртованість та безпека. Деякі думки про важливе, яке оминають і намагаються не бачити (доповнена і оновлена стаття)

Замість вступу

В центрі Києва біля Головпоштамту стоїть знак, від якого в різні напрямки вказано відстані до міст-обласних центрів. Найбільші відстані сягають понад 900 км. Україна таки велика за розмірами країна, а відтак її регіони також не надто пов’язані між собою транспортними магістралями, традиціями переміщень людей, економічними та культурними зв’язками. Так буває у більшості країн подібних нам за розміром. Але у нас до цього додаються й інші фактори: перший – різні українські регіони сформувались у складі різних імперій і мають свої етнічні, мовні, релігійні, культурні відмінності; другий – український політичний клас тривалий час використовує міжрегіональні відмінності для отримання мандатів у парламенті чи завоювання посади Президента, підживлюючи таким чином відмінності і переводячи їх у міжрегіональні протистояння; третій – поруч з Україною знаходиться найбільша за територією держава – Російська Федерація, яка так і не змирилась з існування незалежної України, і яка робить все для руйнування української держави, використовуючи для цього весь спектр доступних засобів, від інформаційної пропаганди, спрямованої на створення в українців відчуття «набутої неспроможності», до створення та підтримки сепаратистських організацій та відвертої агресії.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Протистояти тиску Росії винятково військовими методами не реально. Доки РФ переконана у слабкості української влади та присутності в Україні фактору міжрегіональної напруженості, доти вона буде робити спроби нашого руйнування. Сама могутня армія є слабкою, якщо у неї слабкий тил. Наш тил, це не тільки і не стільки політичні партії та їхні дії, а передусім регіони і взаємовідносини між регіонами та центром.[/dropshadowbox]

Безпека України, можливість стримування російського агресора прямо залежить від внутрішньої стабільності України, єдності її простору та міжрегіональної згуртованості. Ця теза виглядає досить аксіоматичною, але, на жаль, у найскладніші для України часи, саме відсутність єдності різних політичних сил, соціальних та етнічних груп, не згуртованість українського простору ставали ключовою причиною неспроможності втримати державність.

Територіальний вимір України: вчора та сьогодні

Донедавна територіальний вимір України розглядали або в найбільш спрощеному вигляді – Правобережжя та Лівобережжя, або більш складнішому, де виділяли: Західну Україну – від Збруча і далі до західного кордону; Центральну – від Хмельниччини до Полтавщини і від Житомирщини до Кіровоградщини; Східну – Харківська, Донецька, Луганська, Запорізька області; Південну – Херсонська, Миколаївська, Одеська області та АРК.

При цьому ні у кого не виникало сумнівів, що саме Східна Україна є найбільш розвиненою, найбільш урбанізованою і такою, яка визначає вектор руху України, або принаймні не дає чітко визначитись з європейським вектором розвитку. Проте події 2014 року показали, що насправді ситуація з ідентифікацією міжрегіональних відмінностей та впливів регіонів на загальноукраїнський вектор суттєво змінився. Так само змінилась роль Росії щодо руйнування української держави. Аби робити адекватні потребам сьогодення кроки для безпеки держави та кожного українця, варто згадати досить недавню історію нашого становлення.

Недавня історія

Напевне події 2014 року, коли Україна зазнала значних людських та територіальних втрат, не можна розглядати у відриві від подій, які цьому передували. Початок варто шукати у розвитку ситуації у Криму – регіоні, який найпізніше було включено до складу УРСР. Це була найслабша ланка українського державного простору, це єдиний регіон де українці складали меншість у структурі населення і де розміщувалась російська армія та флот.

Перші спроби відірвати Крим відбулись ще на початку 90-х, спочатку референдум про відновлення Автономної Республіка Крим (20 січня 1991 року), потім ухвалення кримської конституції, потім вибори Президента Криму Мєшкова (січень 1994).

Малюнок 1. Початок 90-х. Севастополь.

Середина 90-х в Криму була дуже неспокійною, то була перша дуже серйозна спроба відірвати Крим від України. Тоді не вийшло.

Використовуючи слабкість на той час проросійських організацій, внутрішні суперечності між ними, зокрема між їх лідерами Цековим і Мєшковим, не надто сильну активність Росії, яка сподівалась захопити всю Україну за кілька років, а не тільки Крим, українська влада, яка ще виглядала певним чином консолідованою, змогла зняти видиму частину проблеми. Мешкова усунули з посади, посаду Президента Криму скасували, в Криму розмістили додаткові частини Республіканської гвардії.

Після такого фіаско в Криму Росія почала грати в довгу і уже не тільки в Криму. Проросійські організації почали створюватись в різних українських містах та регіонах, політичні партії типу КПУ, ПСПУ, ЗУБР, Русскій блок і т.п. почали проникати у місцеві ради. Громадські рухи типу Украінскій вибор, став проводити відверту популяризацію ідеї «федералізації»[1] України, а по суті ослаблення держави і перетворення її у васальну «російську Україну». Поряд з цими досить маргінальними партійками, які в першу чергу озвучували російські меми і готували найбільш радикальні кадри для майбутніх сепаратиських рухів, появилась Партія Регіонів, яка виглядала більш поміркованою російськоорієнтованою силою і саме вона стала найбільш прийнятною для регіональних еліт східної та південної України.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Парламентські вибори 2002-го та президентські вибори 2004-го стали уже відвертим зіткненням двох ідеологій, в основу яких було покладено у тому числі регіональні відмінності: західний та східний вектор орієнтації розвитку України. [/dropshadowbox]

Вся виборча кампанія з боку партій та кандидатів проросійської орієнтації була побудована за принципом територіальної відмінності. Україну поділяли на сорти за регіональним принципом, визначали що «Донбасс корміт всєх», що «бандєровскій Запад» нав’язує всім своїх героїв і т.п. Мирний Майдан 2004 року так налякав прихильників російської орієнтації, що дійшло до «сьєзда Юго-востока в Сєвєродонецкє». Це була перша, дуже серйозна заявка на відторгнення частини української території. На щастя тоді цього не відбулось, сторони конфлікту зняли емоції, ніхто з режисерів та учасників цього дійства не поніс покарання. Можливо це стало певним сигналом для майбутніх сепаратиських виступів: готуватись потрібно сильніше, а якщо не вийде – нічого страшного для учасників не буде.

Малюнок 2. 2004 рік, вперше публічно в українську політику внесено принцип розколу українського простору.

Період 2005-2010 років характеризувався в Україні різними трендами. З одного боку все виглядало досить спокійно, за винятком постійних суперечностей між Прем’єром та Президентом. А тривожні сигнали з регіонів, які почали надходити все частіше і були все більш тривожними залишались поза увагою української влади.

Робота по руйнуванню державних інституцій різко посилилась.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Місцеві ради, обрані в 2006 році почали приймати низку рішень відверто антидержавного спрямування – оголошення російської мови офіційною/регіональною; висловлення недовіри головам МДА відразу після формування ради за відсутності на це правових підстав; прийняття рішень про заборону входження у порти кораблів НАТО; оголошення області вічно нейтральною та позаблоковою… Всі ці рішення залишились поза увагою державних органів, місцеві ради не були розпущені, що і далі породжувало відчуття вседозволеності.[/dropshadowbox]

Партія Регіонів та її сателіти, які були в опозиції до «помаранчевої влади», діяли таким чином, ніби то чужа держава, нищили її підвалини в територіях, де контролювали місцеві ради, що формувало відповідне негативне відношення місцевого населення до української держави, яке незабаром вилилось у війну на Донбасі.

Поряд з цим, в період 2005-2010 роках почали виникати різні рухи «територіальних громад» – ще одна вірусна технологія, яка проповідувала ідею, що українці можуть бути не громадянами, а просто «людьми», що вони можуть створювати так звані «територіальні громади» і обирати органи, які не входять в систему публічних органів влади України, але які підміняють собою такі органи. Активно просували ці ідеї вихідці з «Украінского вибора», а сайт цієї організації містив різні інструкції, як творити ці «територіальні громади» і як не підкорятись українському правопорядку.

Технологія «територіальних громад» базувалась на дуже простих та привабливих тезах: сувереном держави є не народ, а «територіальні громади»; «територіальні громади» утворюють людьми на зборах і саме вони є «власниками» землі, надр, майна і т.п., вони встановлюють і збирають податки, видають дозволи, ліцензії, номера для автомобілів, паспорти. Аби розмити українське громадянство, ці самозвані «територіальні громади» навіть стали видавати свої «паспорт людини».

Малюнок 3. «Територіальні громади» – спроба творити альтернативну владу. Свідоцтво «народного підприємця», який не сплачує офіційні податки.

В ці ж часи виникають різні ініціативи щодо Новоросії та ДНР, хоча виглядало це якось не надто серйозно. Участь лідерів цих маргінальних груп у різних заходах в РФ, зокрема на Сєлігєрі, видавалась елементом звичайної пропаганди, але за кілька років, ці лідери очолили захоплення влади на сході нашої країни.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Несформованість єдиного українського простору в межах усієї території України, слабкість державних інституцій та орієнтація українського політикуму впродовж 2005-2010 років на взаємопоборювання, а не формування національної солідарності та згуртованості держави дали змогу поширити віруси, які руйнують українську державність і які запустили сценарій дестабілізації низки міст та цілих регіонів України.[/dropshadowbox]

Реванш на виборах 2010 року проросійських сил та згортання проєвропейського вибору України по суті стало повтором подій 2004-2005 років тільки у більш гострому варіанті через відкрите втручання Росії.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Війна весни 2014 року стала підсумком попереднього періоду – втраченого українським політикумом часу для формування єдиного українського простору.[/dropshadowbox]

В 2013-2014 роках карта міжрегіональної роз’єднаності була взята на озброєння різного роду проросійськими силами, що призвело до спроби повалення української влади у різних ключових містах багатьох регіонів України.

Прагнення зовнішнього та внутрішніх ворогів до розчленування України видно із нових карт 2014 року, які ширились просторами Інтернету та на різних листівках півдня та сходу України.

Малюнок 4. Нові ідеї розчленування України, 2014 рік.

На щастя українські громадяни змогли зупинити навалу «народних» республік своїми рішучими кроками у Дніпрі, Харкові, Запоріжжі, Одесі. Але на Донбасі війна стала реальністю з двох причин – близькістю Росії та відкритим кордоном, через який на Донбас зайшли російські бойові групи та налаштованістю значної частини місцевого населення вороже до України, що було продуктом пропагандистської діяльності попередніх років, на яку не реагувала українська влада.

Війна на Донбасі

22 лютого 2014 р. можна вважати офіційним стартом сепаратиського бунту в Україні. У цей день в Харкові відбувся з’їзд депутатів усіх рівнів з південно-східних областей і Автономної Республіки Крим[2]. У з’їзді взяли участь не тільки депутати місцевих рад, а й голови Луганської, Дніпропетровської, Донецької та Харківської обладміністрацій, які мали уособлювати собою державну виконавчу владу і були відповідальними за дотримання Конституції та законів України, міський голова Севастополя, а також губернатори Ростова-на-Дону, Воронежа і Белгорода (що взагалі виходить за розуміння)[3].

На з’їзді було прийнято кілька рішень, зокрема й рішення про передання «до відновлення конституційного порядку і законності в країні, легітимізації роботи центральних органів влади» повноважень на місцях органам місцевого самоврядування. Місцевому населенню учасники з’їзду рекомендували «самоорганізуватися для взаємодії з правоохоронними органами на місцях»[4].

Далі було захоплення будівель державних установ, створення «самооборони», песевдореферендуми і війна, відлік якої можна розпочати від 13-го квітня 2014 року, коли із засідки було розстріляно групу українських офіцерів, один з яких загинув.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Україна входила у реформи 2014 року в умовах сильного економічного виснаження, втрати Криму та розгортання жорсткого військового протистояння на Донбасі. Все це неминуче накладало відбиток на зміст, темпи та можливості фінансування реформ, у тому числі децентралізації та реформи державної регіональної політики.[/dropshadowbox]

Позитивні кроки 2014-2016

Відразу після формування нового Уряду після подій Майдану 2014 року було здійснено низку кроків, які повернули увагу держави до питання згуртованості держави, солідарності суспільства, створення умов для «зшивання» України.

По-перше, Україна, відразу після Революції гідності, незважаючи на початок військових дій на Донбасі, розпочала процес децентралізації влади. 01 квітня 2014 року було ухвалено урядове розпорядження №333-р «Про затвердження Концепції реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади».

Причому, незважаючи на зовнішній тиск та внутрішні проблеми, передача повноважень та бюджетних ресурсів почала здійснюватись до територіальних громад міст обласного значення та новоутворених об’єднаних територіальних громад. Це був дуже важливий крок для творення згуртованості держави, адже кожна нова територіальна громада, яка виходила на прямі відносини з державним бюджетом України, ставала новим ланцюжком з Центру в регіон, що скріплює державу.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Відсутність позитивного реагування на ухвалення Концепції на територіях, охоплених сепаратизмом, тільки підтверджувала припущення, що ці протести в територіях зовсім не пов’язані із бажанням отримати додаткові повноваження для органів місцевого самоврядування, бути більш самостійними у вироблені місцевої політики. Ці події були інспіровані ззовні, підтримувались ззовні і їхня мета була більш глобальна – руйнування України, як держави.[/dropshadowbox]

З’явилась нова для України практика творення партнерств між сусідніми громадами, які стали укладати договори співробітництва територіальних громад, учасниками яких подекуди є більше 20 територіальних громад. Таким чином створюється система вертикальних та горизонтальних зв’язків між державною та територіальними громадами в Україні, оминаючи регіональний рівень, який за своєю природою тяжіє до політизації, яка може переходити у сепаратизм.

Все це стало можливим завдяки ухваленню протягом 2014-2015 років кількох дуже важливих законів – «Про добровільне об’єднання територіальних громад», «Про співробітництво територіальних громад» та змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин.

По-друге, відбулись також серйозні зміни щодо державної регіональної політики та стратегічного планування регіонального розвитку.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Протягом 2014-2015 років було ухвалено два стратегічно важливих документи – Закон «Про засади державної регіональної політики» та Державну стратегію регіонального розвитку на період до 2020 року у якій вперше єдність українського простору було визначено стратегічним завданням державної регіональної політики. [/dropshadowbox]

Також було запущено політично-нейтральний та прогнозований механізм фінансування регіонального розвитку за рахунок Державного фонду регіонального розвитку, який має формуватись у розмірі 1% доходів Державного бюджету України.

Загалом, з точки зору нормативного регулювання, ситуація щодо формування нової державної регіональної політики на основі згуртованості українського простору виглядає досить непогано. Проте реальність тут далека від ідеалу.

Ситуація сьогодні

2019 рік.

  1. Українська юрисдикція не поширюється на АРК та найбільш населені частини Донецької та Луганської областей. Вздовж лінії розмежування існує де факто територія з обмеженими можливостями діяльності підприємців та органів місцевого самоврядування, прикордонні з РФ райони потерпають від фактичного припинення транзиту через кордон, стагнації місцевого підприємництва та прискореного скорочення населення.

  2. Понад півтора мільйони вимушено переміщених осіб (ВПО), значна частина з яких сконцентровані у Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській областях. Розселення ВПО поза межами Донецької та Луганської областей свідчить про малу ймовірність повернення цих людей у місця свого постійного проживання навіть після звільнення цих територій.

Малюнок 5. Вимушені переселенці в українських регіонах

  1. Більшість телеканалів налаштовано не просто опозиційно до української влади, а виглядає, що і до української держави.

  2. Багато українських політиків досі не називають війну війною, а Росію агресором. Відсутня реальна більшість у Верховній Раді України, яка б підтримувала Уряд та його ініціативи з розвитку економіки та безпеки держави – і це на п’ятому році війни.

  3. Рівень довіри до інститутів публічної влади в Україні є вкрай низьким, що свідчить про вразливість України до зовнішнього тиску та внутрішніх потрясінь.

Малюнок 6. Динаміка зміни рівня довіри до державної влади (джерело Інститут Геллапа)

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Ситуація в Україні у 2019 році, з точки зору стабільного розвитку держави та стримування відцентрових процесів і зовнішніх загроз є складною, хоча й не такою критичною, як у 2014 році. Проте виборчі кампанії 2019 року можуть суттєво погіршити ситуацію. І такі тенденції уже видно неозброєним оком.[/dropshadowbox]

Загальнонаціональна та регіональна ідентичності

В Україні тривалий час уникали говорити про ідентичності: загальноукраїнську, регіональні, місцеві. Зараз ідентичність знову виходить на чільне місце, як в Європі, так і в Україні.

Як співвідноситься поняття «європеєць» та «поляк», «українець» та «одесит»? Де тут сила, а де слабкість? Спільна ідентичність об’єднує, посилює, а її розмивання ослаблює народ.

Відновлення у політичній боротьбі протиставлення «ми» і «вони» є досить небезпечним явищем, особливо, якщо воно набуває територіальних ознак.

Домінування регіональної ідентичності над загальноукраїнською (в Криму та на Донбасі) уже зіграло злий жарт з Україною в 2014 році, тому сьогодні стимулювання цього процесу є вкрай небезпечним.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Ми маємо розуміти, що зараз в межах суверенної території України є дві території – Крим та частина Донецької та Луганської областей, де формується зовсім інша, відмінна від решти України, регіональна ідентичність, наближена до російської.[/dropshadowbox]

  Малюнок 7. Регіональна ідентичність (Донбас) (джерело «група Рейтинг»)

Який висновок можна зробити з цього малюнку:

Місцева ідентичність жителів підконтрольних Україні та окупованих територій суттєво відрізняється.

На окупованих територіях формується ідентичність схожа з російською. Така нова ідентичність стає фактом і кожен рік окупації все далі розмежовує українську та цю нову територіальну ідентичність.

Цей факт слід враховувати, плануючи кроки щодо можливої інтеграції цих територій в Україну в майбутньому.

Отже, формування української ідентичності в регіонах залишається актуальним і сьогодні й у середньостроковій перспективі.

Регіональний «сепаратизм»

Після сепаратистського з’їзду в Харкові 22 лютого 2014 року і подальших кривавих подій на Донбасі, здається регіональний сепаратизм, чи радше спроби до усамостійнення регіональних органів влади, мав би відійти у минуле, але насправді так не сталось.

Система органів місцевого самоврядування в Україні побудована таким чином, що обласна рада є таким собі партійно-представницьким органом місцевого самоврядування регіонального рівня, який має досить обмежене коло повноважень і який не має власного виконавчого органу. По суті повноваження виконавчого органу обласної ради виконує відповідна обласна державна адміністрація. Така модель, на думку авторів цього розділу Конституції України, мала б уберегти регіональний рівень від сепаратизму. Загалом це було б гарною засторогою, якби не пропорційні вибори депутатів обласної ради; не закріплення за обласним рівнем місцевого самоврядування частини державних податків і зборів; не право обласної ради висловлювати недовіру голові обласної державної адміністрації.

Українська децентралізація до рівня міст обласного значення та об’єднаних територіальних громад суттєво знижує вплив обласних рад на ситуацію в області з точки зору забезпечення людини основними публічними послугами, створення соціальної, інженерної, освітньої інфраструктури. Обласні ради виявились неготовими до реалізації своєї ключової місії – планування регіонального розвитку, а залишаються органами, які приймають політичні рішення поза межами власної компетенції: від заборони використання на території області мови країни-агресора до вимог щодо переходу на договірні відносини «між областю та Києвом». Такі рішення межують з регіональним сепаратизмом.

Малюнок 8. Регіони України, де обласні ради прийняли звернення з вимогою про розподіл повноважень між областю і центром на основі договору (тут не показана Закарпатська область, яка прийняла інше звернення, згадавши свій референдум 1991 року)

Як видно із цього малюнку, вірус сепаратизму було запущено власне у центральну та навіть західну Україну. До цього доєдналась також столична Київська область[5].

Сумні наслідки таких рішень могли б бути значно більшими, якби обласні ради мали б ще власні виконавчі органи, яким було б доручено реалізацію прийнятих рішень.

Ці рішення лишились поза увагою державних органів, що створило прецедент і місцеві ради продовжують приймати рішення за межами власних повноважень, розхитуючи таким способом український правовий простір.

Варто зауважити, що в регіональних просторах уже існує дуже великі розбіжності щодо оцінки ситуації в області. Стурбованість населення, очікування якихось небезпек має загрозливий характер у низці областей, не тільки Донбасу.

Малюнок 9. Оцінка ситуації в областях, 2018 (джерело – Група «Рейтинг).

Як видно із малюнку, області крайнього сходу та заходу знаходяться в зоні ризику щодо стабільності.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Запровадження належного державного нагляду за рішеннями, діями та бездіяльністю органів місцевого самоврядування на предмет законності є вкрай необхідним. Підтримують запровадження нагляду і понад 90% жителів територіальних громад[6].[/dropshadowbox]

Додаткове міркування:

Національний інститут стратегічних досліджень у своєму дослідженні «Децентралізація влади: порядок денний на середньострокову перспективу» виявив появу і набрання реальної політичної ваги «територіальних партій», які в деяких областях стають по суті «правлячими», оскільки мають значні фракції у обласних радах.

«Місцеві вибори 2015 року також додали чимало підстав для сумнівів. Нагадаємо, що за підсумками виборчої кампанії до органів місцевого самоврядування на рівні обласних і районних рад, а також у радах міст обласного значення, крім парламентських партій, потрапили 80 непарламентських партій (усього участь у виборах взяли 142 партії).
До окремої категорії слід віднести партії, що досягли значного успіху тільки в певних регіонах, переважно на районному рівні. Це такі партії: ВО «Черкащани» (Черкаська обл.), партія «За конкретні справи» (Хмельницька обл.), «Волонтерська партія України» (Харківська обл.), «Партія місцевого самоврядування» (Херсонська обл.), Народний Рух України, «Українська Галицька партія» та Конгрес Українських Націоналістів (західні області), «Прогрес» (Рівненська обл.), «Воля народу» (Сумська обл.), «КМКС» Партія угорців України та Єдиний Центр (Закарпатська обл.)».

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Існування пропорційних виборів на обласному рівні не тільки порушує конституційний принцип, що обласна рада представляє спільні інтереси територіальних громад, а несе загрозу подальшій регіоналізації партій і створення політичного підґрунтя для регіонального сепаратизму.[/dropshadowbox]

Загальноукраїнська солідарність/згуртованість

Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року, як ми уже відзначали вище, визначила стратегічну мету реалізації державної регіональної політики – «створення умов для динамічного, збалансованого розвитку регіонів України з метою забезпечення соціальної та економічної єдності держави,…»[7].

Відтак впродовж 2014-2018 років мали б реалізовуватись державні програми і проекти, які б спрямовувались на досягнення цієї стратегічної мети. На жаль, в умовах напруженого бюджету та недостатнього розуміння українським політикумом важливості єдності держави у протистоянні зовнішньому ворогу та внутрішнім викликам, такі програми не розроблялись і не реалізовувались до кінця 2018 року. Лише завдяки бюджетній підтримці Європейського Союзу було підготовлено та профінансовано державну програму регіонального розвитку «Загальноукраїнська солідарність» в 2018 році[8].

На жаль можна констатувати, що регіони та й центральні органи виконавчої влади виявились не готовими до розробки та подання проектів, які спрямовувались на досягнення згуртованості українського простору, українського суспільства, інтеграції регіонів у загальноукраїнському просторі[9].

Подібна програма за кошти ЄС планується до реалізації і в 2019 році, правда сума коштів на її реалізацію буде меншою ніж у 2018 році.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Проте вирішення проблеми фінансування програм, спрямованих на досягнення єдності державного простору, інтеграції регіональних просторів у єдиний загальноукраїнський простір стане можливим у випадку визначення у складі Державного фонду регіонального розвитку певної суми коштів, яка має використовуватись на загальнодержавні цілі державної регіональної політики.[/dropshadowbox]

Тут варто зауважити, що кошти у бюджеті 2015-2018 років на ці цілі могли б знайтись за рахунок так званої «депутатської» субвенції, яка називається субвенцією на соціально-економічний розвиток окремих територій, розмір якої річно коливається в районі 4-5 млрд. гривень і щодо якої немає жодного правового регулювання на рівні закону щодо її використання відповідно до якихось планувальних документів.

Відмова народних депутатів України від цих коштів і їх спрямування на стимулювання міжрегіональної єдності та згуртованості українського простору було б важливим та своєчасним кроком для безпеки України.

Проблемні території

Згуртованість має низку синонімів – не тільки єдність, монолітність[10], але й єднання, співпричетність до чогось спільного. Тому згуртованість ми розглядаємо не тільки як ключовий елемент державної регіональної політики і важливий компонент стабільності держави, але й таким же важливим компонентом для регіону, територіальної громади – особливо об’єднаної, а також для конвергенції різних соціальних, етнічних інших груп.

Оскільки предметом записки все таки є згуртованість у державному та регіональному вимірі, поза питаннями, про які мова йшла вище і які стосувались міжрегіональних проблем та територіальної ідентичності, не можна опустити питання нерівності економічного розвитку не тільки регіонів, але й територій у межах регіонів.

Не секрет, що в межах навіть досить успішних регіонів є території, які або мають обмежені можливості для розвитку природного характеру – наприклад високогірні території з поганою доступність, чи території, розвиток яких ускладнений новими чинниками – занепадом певної галузі промисловості, яка була тут домінуючою, чи близькістю до зони бойових дій, чи закритого державного кордону.

Тому згуртованість передбачає і створення нових інструментів підтримки таких територій за рахунок не тільки і не стільки регіону, де знаходиться така територія, а й всієї України.

[dropshadowbox align=”none” effect=”lifted-both” width=”auto” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]До проблемних територій можуть відноситись території з обмеженим доступом – це передусім острови, гірські території, території в межах заповідників; сільські території із низькою щільністю населення; старопромислові райони, де є мономіста, створені навколо одного-кількох підприємств однієї галузі, що занепадає; прикордонні райони біля кордону з РФ; території біля зони розмежування на Донбасі.[/dropshadowbox]

До кожного типу території має бути вироблено свої окремі інструменти державної підтримки: від надання пільг з оподаткування податком на прибуток новоствореним юридичним особам, які відповідають встановленим ознакам, до державного страхування ризиків для підприємств, що працюють у певних проблемних територіях.

Вплив держави на покращення ситуації в проблемних територіях у регіонах буде ще одним елементом зшивання українського простору, показувати увагу держави до проблем, які вирішити в рамках територіальної громади чи навіть регіону є неможливо.

Замість підсумку

  1. Історія України взагалі і останніх десятиліть зокрема, показує, що неінтегрованість українського простору, сепаратистські прояви, слабкість державних інститутів, тотальна недовіра всіх до всіх є причиною посиленого тиску на Україну з боку Російської Федерації і становить загрозу національній безпеці України та українців.

Натомість у Законі «Про національну безпеку»[11] та в «Стратегії національної безпеки України»[12] сепаратизм та дії спрямовані на розпалювання міжрегіональної відчуженості не віднесені до загроз національній безпеці, а відтак не передбачено жодних заходів державного примусу для мінімізації шкоди від таких дій.

  1. Децентралізація влади в Україні, яка розпочалась в 2014 році, без швидкого її завершення до нових місцевих виборів 2020 року може перетворитись із можливості розвитку та згуртованості держави, до загрози зростання асиметрії в розвитку окремих громад і територій, а відтак до чергового витка напруженості. Ухвалення закону «Про засади адміністративно-територіального устрою» впродовж 2019 року стає критично важливим.

  2. Так само важливим, з точки зору збереження єдності українського простору, єдиного та однакового застосування українського законодавства на всій території держави, є якомога швидке визначення способу державного нагляду над рішеннями, діями та бездіяльністю органів місцевого самоврядування та встановлення відповідальності цих органів за їх вихід за межі власних повноважень.

  3. Започаткування реалізації державної стратегії регіонального розвитку через державні програми регіонального розвитку, зокрема програму «Загальноукраїнська солідарність» є дуже важливим кроком для згуртованості України, який буде можливим за умови відповідного внесення змін до статті 24-1 Бюджетного кодексу, що передбачатиме збільшення розміру Державного фонду регіонального розвитку до 1,5% доходів Державного бюджету України і спрямування третини цих коштів саме на виконання загальнодержавних програм регіонального розвитку.

  4. Врегулювання питань розвитку «проблемних територій», визначення механізмів їх ідентифікації та інструментів державної підтримки розвитку потребує швидкого внесення змін до законів «Про засади державної регіональної політики», «Про стимулювання розвитку регіонів», «Про державну допомогу» та відповідних змін до Податкового та Митного кодексів України. В Україні не можуть існувати території із обмеженим потенціалом для розвитку поза увагою держави.

  5. Будь-які кроки держави щодо формування згуртованості України не матимуть результату в умовах тотального засилля в інформаційній сфері негативної інформації щодо ситуації в Україні, спроб протиставлення різних груп громадян та регіонів один одному. Тому комунікаційна політика держави має бути суттєво зміненою. Органи та посадові особи мають пояснювати свої плани та дії українським громадянам, розвивати механізми участі громадян у обговоренні проектів рішень, застосуванні для цього експертних можливостей українських аналітичних центрів та громадських організацій. В інформаційний простір України має бути внесений конструктивний політичний дискурс щодо шляхів згуртування України, українського простору, звільнення політичної боротьби від агресивного протиставлення спільнот та регіонів.

На останок

Ми починали цю статтю із припущення, що українські регіони суттєво відрізняються за різними дуже важливими «психологічними параметрами», які часто не піддаються тлумаченню.

Така відмінність викликана міфами, які є усталеними та живучими. Так досі у багатьох східних регіонах України побутує думка, що ці регіони економічно дуже сильно пов’язані із Росією, що в ЄС вони нічого не продають і не можуть продати. Хоча насправді ситуація зовсім інша. Регіон успішно торгує з ЄС та рештою світу, Росія є міноритарієм у торгівлі, а громадська думка залишається такою ж, як була багато років тому.

Малюнок 10. Торгівля регіонів України з країнами ЄС

Малюнок 11. Рівень підтримки вступу у ЄС за регіонами України

Якщо подивитись на малюнки 10-11, то можна побачити, що регіональна економіка та підтримка інтеграції в ЄС не завжди корелюються, а саме винесення питання про вступ до ЄС на референдум може стати черговим елементом міжрегіональних суперечностей та ослаблення згуртованості України.

Саме тому державна регіональна політика має бути не тільки політикою економічною, вона має орієнтуватись на творення згуртованості України, як ключового елементу стабільності та безпеки держави.

А. Ткачук 21.03.19 – 06.06.19

[1] http://vybor.ua/article/zayavlenie/zayavlenie-obshchestvennogo-dvijeniya-ukrainskiy-vybor-1.html

[2] https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2014/02/140222_kharkiv_nk

[3] Там же.

[4] https://helsinki.org.ua/wp-content/uploads/2018/05/New.pdf

[5] https://glavcom.ua/news/kijivska-oblrada-progolosuvala-za-pidpisannya-dogovoru-pro-rozmezhuvannya-povnovazhen-z-centralnoyu-vladoyu-376971.html

[6] За даними соціологічного дослідження Ради Європи в Україні, проведеного в грудні 2018 року

[7] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/385-2014-%D0%BF

[8] http://www.minregion.gov.ua/napryamki-diyalnosti/regional-dev/derzhavna-rehional-na-polityka/sektoralna-byudzhetna-pidtrimka-yes/programi-regionalnogo-rozvitku-shvaleni-postanovoyu-kabinetu-ministriv-ukrayini-vid-7-zhovtnya-2015-r-821/

[9] http://www.minregion.gov.ua/wp-content/uploads/2018/02/Perelik-proektiv-peremozhtsiv-konkursnogo-vidboru-za-rezultatami-zasidannya-konkursnoyi-Komisiyi.pdf – перелік проектів за програмою «Загальноукраїнська солідарність»

[10] https://uk.worldwidedictionary.org/%D0%B7%D0%B3%D1%83%D1%80%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C

[11] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19

[12] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/287/2015