Слідкуйте за новинами

Жешув. Частина 2.

Дата: 21.02.2020

Жешув. Частина 2.

У першій частині записок з XIII Форуму Європа — Україна, який 4−5 лютого відбувся у польському Жешуві, ми уже частково говорили про ситуацію на Донбасі. Це питання, а також питання щодо безпеки України в контексті постійної ескалації тиску на Україну з боку Росії, було присутнє фактично на кожній з панельних дискусій, які відбувались на конференції. Отож, про Донбас та державну регіональну політику в короткому викладі слухача панелей Анатолія Ткачука, директора з питань науки та розвитку Інституту громадянського суспільства.

Дискусійна панель «Трансформація українського Донбасу: від війни до миру»

Александр Хуг з місії ОБСЄ знає про ситуацію на Донбасі з перших вуст. Які його ключові міркування, щодо можливої/не можливої інтеграції Донбасу назад в Україну? Він стверджує, що порівнювати Донбас вчорашній і Донбас сьогоднішній навряд чи коректно. Так само не можна припустити, що Донбас завтрашній, це щось подібне до Донбасу колишнього, довоєнного. І це природно, оскільки конфлікт і війна тривають. Це впливає на людей і на відносини, які між ними формуються. Це стосується людей з обох боків розмежування. До цього додається не тільки безпосередні військові дії. Зараз проблемами стали знищена інфраструктура. Люди з обох боків залежать від води, енергетики, довкілля. Забруднення не має лінії розмежування. Затоплені шахти чи руйнування водогонів з одного боку, впливає на інший. Ці проблеми ніби мали б об’єднувати людей, але провина за проблеми у різних людей виявляється різною. Люди через лінію розмежування все більше віддаляються одні від одного. Дитина, якій 5-7 років точно не пам’ятатиме про те, що було до конфлікту і що до конфлікту тут була Україна.

Якщо зараз припустити, що Донбас повертається в Україну, то варто розуміти, що він завтра ж дуже залежатиме від вчителів, лікарів, шахтарів – інших спеціалістів, які мають забезпечувати життєдіяльність регіону. Хто і як це має робити? Скоріш за все це таки будуть місцеві, але нинішні працівники на окупованих територіях бояться повернення України, бо не знають чи будуть вони вчителювати чи лікувати, чи їх будуть судити? Тут потрібна ясність, якої поки що нема.

Ще одна пастка для інтеграції. Як навчитись жити по закону? Чимало донбасців з обох боків у своїй логіці війни – недотримання закону. Вони також бояться переходу до життя по закону!

Психологічна ситуація реінтеграції Донбасу є можливо більш складна, ніж економічна складова. Не залежно, який це буде український уряд, але він буде змушеним розв’язати ситуацію, коли виникне питання про можливу реінтеграцію, в частині, а що можуть вирішувати тамтешні мешканці, які вони матимуть повноваження, як це буде сприйняте жителями решти України?

Про економічну проблему реінтеграції говорила український науковець Олена Снігова. Що тут варто зауважити? Донбас це – старопромисловий регіон. Відновлення моделі економіки на рівні 2014 року є неприйнятним і не можливим. Економічна модель Донбасу має бути іншою. Нова модель має вирішити деформовану економічну структуру регіону – метал, хімія, вугілля концентровані в окремих містах, які є заручниками цих старих виробництв. Відновити ці виробництва не реально і не потрібно, але що робити з людьми? Кваліфікація людей не відповідає потребам нової моделі і це ще більше погіршилось під час війни. Це величезний виклик. Структурну та соціальну інертності побороти дуже складно, оскільки Донбас завжди жив і розвивався як промисловий регіон. І місцеві еліти і прості люди думали, що так буде завжди. Проте, незважаючи на світові тренди про домінування послуг над промвиробництвом, замінити тут промисловий сектор послугами не вдасться і не потрібно. Потрібно перевести промисловість на нові технологічні ланцюжки, що знову ж таки потребує значних інвестицій та нових навичок працівників. Інноваційний розвиток старопромислових галузей – це можливий варіант для Донбасу. Але для його реалізації має бути досягнуто припинення бойових дій та відновлення української юрисдикції на всій території регіону. Нова регіональна політика України може здолати старопромислові проблеми Донбасу лише за умови миру та стабільності держави.

З якого б боку не оцінювати можливості реінтеграції Донбасу, все впирається у досягнення миру і налагодження хоча б перших кроків порозуміння між різними категоріями людей з окупованих територій та тими, що живуть в інших українських регіонах.

Станом на осінь 2019 року офіційно статус учасників бойових дій на Донбасі мали понад 380 тисяч українців. Це досить багато. До цього варто додати членів їх сімей і ми отримаємо значну суспільну групу, яка знає війну не з телевізора і яким буде чи не найскладніше змиритись з думкою про примирення із своїми недавніми противниками.

Цікавими тут виглядали міркування Володимира Лагути, ветерана АТО, голови ради ветеранів при Мінветеранів. Він зауважив, що сам військовий і ніхто не бажає миру так, як військові. Але аби говорити про мир на Донбасі варто згадати, як все це починалось. А починалось все з анексії Криму. Туди ввели військових з РФ без знаків, які і зайняли Крим, без спротиву українських військових. І коли почались перші захоплення будівель на Донбасі, Україною було прийнято рішення посилити захист українського кордону з РФ, аби знову «зелені чоловічки» не поставили нас перед фактом окупації. Проте, коли наші війська почали виходити на кордон, їх почали зупиняти люди в містах і це провокувало конфлікт між військовими та цивільними. Відсутність реального управління силами, не виконання багатьох наказів, небажання вступати в конфлікт з місцевим населенням. Все це стало причиною захоплення Донбасу. Сьогодні третина Донецької та Луганської під окупацією.

Але варто пам’ятати, що багато людей виїхали з Донбасу і розселились по всій Україні. Про тих не варто забувати, коли ми міркуємо про майбутнє Донбасу, їх потрібно також вводити в процеси інтеграції. Те ж саме і УБД, які розселені по всій Україні. Ми маємо говорити про інтеграцію всієї України, а не тільки Донбасу.

Що стосується самих окупованих територій, то тут ситуація лише ускладнюється. Діти тих, що живуть в ЛДНР виховуються на героях ЛДНР та ненависті до України і провалля між ними і нашими дітьми зростає все більше і більше. ЛДНР не сплачує Україні ні за газ, ні за світло, яке ми поставляємо туди. Це додаткове навантаження на український бюджет, на нашу економіку. Щодо відновлення економіки Донбасу в випадку деокупації. Не поїдуть в цей регіон спеціалісти з інших регіонів без гарантування безпеки, без нових можливостей для розвитку.

Якщо ми не зможемо у найближчий час створити нову політику щодо Донбасу, ми втратимо Донбас назавжди – це чи не найголовніший лейтмотив розмов про майбутнє Донбасу. Але чи є уже якісь напрацювання такої політики, поки що залишається за кадром.

Ще одне важливе питання щодо реінтеграції – які ресурси потрібні для відновлення і де їх узяти.

Звичайно ключовий ресурс – це люди. На жаль він не є значним, адже найбільш активні люди уже покинули цей регіон.

Далі – потрібні великі кошти. Сподіватись, що їх виплатить РФ, як винуватиць конфлікту, навряд чи можливо. Тому досить цікавою виглядала пропозиція про створення такої коаліції задля майбутнього України та Донбасу де концентрувалися б ресурси – українських багачів, МВФ, СБ, міжнародна фінансова допомога, які б спрямовувалися на згуртованість України, інтеграцію Донбасу та повернення Криму. Можливо варто заснувати банк розвитку, де засновниками виступила б Україна та міжнародні фінансові структури та організації.

Замість підсумку:

Обговорення проблеми інтеграції Донбасу, показало проблеми більш загального характеру – якою є і якою має бути Державна регіональна політика для всієї України. Ситуація на Донбасі вплинула та продовжує впливати на інші українські регіони та всіх українців.

Самі українці, звичайні люди, – ключовий ресурс не тільки для відбудови Донбасу, а й для розвитку усіх регіонів, як засторога від появи зовнішніх окупантів під виглядом «зелених чоловічків».

Всі мають розуміти, якою є політика держави щодо регіонів, щодо ролі людини у розвитку громад та регіонів. Всі українці мають зрозуміти, який план розвитку України, який план розвитку нового Донбасу.

Це мають однаково розуміти і наші міжнародні партнери. Тут не може бути недомовок і маскування. Аби так сталось, має бути повне розуміння державної регіональної політики на владному політичному олімпі, мають формуватись та підтримуватись необхідні для такої політики публічні інституції.

Джерело світлин: фейсбук Володимира Латуги