Відповіді на запитання читачів «Настільної книги» до розділу – «Постійні комісії»

Запитання 1. (від голови невеликої територіальної громади): “Ми громада з обмеженим бюджетом та кадровим ресурсом. Усі ці рекомендації про залучення зовнішніх експертів, онлайн-трансляції засідань та складні процедури звучать як щось недосяжне. Які перші, найбільш реалістичні кроки ми можемо зробити, щоб підвищити ефективність наших комісій без значних фінансових вливань?”

Відповідь. Підвищення ефективності роботи комісій не завжди вимагає значних фінансових інвестицій, а радше організаційної дисципліни та політичної волі. Першим і абсолютно безкоштовним кроком є наведення ладу в регуляторній базі. Необхідно переглянути Положення про постійні комісії та Регламент ради, чітко й однозначно розподіливши компетенції між комісіями, щоб уникнути дублювання функцій та конфліктів інтересів. Другий крок — впровадження обов’язкового річного планування роботи кожної комісії. Це дозволяє структурувати діяльність, перейти від реактивного реагування на проєкти рішень до проактивної роботи над стратегічними питаннями громади та забезпечує рівномірне навантаження на депутатів протягом року.

Наступний блок кроків стосується прозорості, яка також може бути забезпечена мінімальними ресурсами. Завчасно публікувати на офіційному сайті ради порядок денний засідань комісій разом з усіма проєктами рішень та додатками — це вимога здорового глузду, що не потребує бюджету, але значно підвищує якість підготовки депутатів та дає змогу громадськості контролювати процес. Аналогічно, публікація протоколів засідань є ключовим елементом підзвітності. Щодо експертної підтримки, то в умовах обмежених ресурсів можна створити на волонтерських засадах консультативну групу з місцевих фахівців, активістів та авторитетних мешканців, як це вже успішно реалізовано у багатьох громадах. Цей досвід доводить, що головним рушієм змін є не гроші, а бажання зробити управління більш якісним та відкритим.

Запитання 2. (від депутата опозиційної фракції): “У нашій раді постійні комісії повністю контролюються провладною більшістю. Наші пропозиції систематично ігноруються, а засідання та висновки комісій є лише формальним прикриттям для вже ухвалених у вузькому колі політичних рішень. Як у таких умовах можна забезпечити реальний вплив та контроль з боку меншості?”

Відповідь. В умовах політичної монополії більшості інструменти прозорості та процедури перетворюються на головну зброю опозиції. Якщо пропозиції ігноруються по суті, необхідно зосередитись на фіксації та публічному висвітленні процедурних порушень та ігнорування думки меншості. Перший крок — вимагати чіткого дотримання регламенту, зокрема в частині термінів подання проєктів рішень, завчасного їх оприлюднення та проведення поіменних голосувань у комісіях. Публікація протоколів із результатами поіменного голосування дозволить виборцям чітко бачити позицію кожного депутата, що є потужним інструментом політичної відповідальності.

Другий, не менш важливий напрям — використання публічних інструментів. Опозиція може ініціювати проведення громадських слухань з найбільш резонансних питань, які більшість намагається “протягнути” через комісії без обговорення. Залучення до таких слухань місцевих ЗМІ, експертів та активних громадян створює публічний тиск, ігнорувати який значно складніше, ніж пропозицію депутата на закритому засіданні. Досвід міст США, де слухання комісій транслюються онлайн, показує, що максимальна відкритість змушує всіх учасників процесу бути більш аргументованими та відповідальними. Таким чином, опозиція має апелювати не стільки до совісті більшості, скільки до громади, перетворюючи її на свого союзника у боротьбі за прозорість та підзвітність влади.

Запитання 3. (від громадського активіста): “Ми часто бачимо, що засідання комісій проводяться формально, “для галочки”, або взагалі в закритому режимі. Як громадськість може ефективно впливати на їхню роботу і змусити депутатів дослухатися до нашої думки, якщо наші офіційні звернення та пропозиції ігноруються?”

Відповідь. Для громадськості ключовим є перехід від пасивної позиції прохача до активної ролі контролера та конструктивного партнера. Якщо двері комісії зачинені, потрібно створювати такий зовнішній тиск, щоб ігнорувати громадську думку стало політично невигідно. Перший крок — це системний моніторинг. Громадські організації можуть взяти на себе функцію “сторожового пса”, відстежуючи дотримання процедур: чи вчасно публікуються проєкти рішень, чи відкриті засідання, чи оприлюднюються протоколи. Результати такого моніторингу, оформлені у вигляді публічних звітів чи рейтингів, створюють репутаційний тиск на депутатів.

Другий крок — це створення альтернативного центру експертизи. Якщо комісія ухвалює рішення без належного обґрунтування, громадськість може організовувати власні експертизи проєктів рішень, залучаючи незалежних фахівців, та поширювати їхні результати через ЗМІ та соціальні мережі. Ефективним інструментом є організація публічних слухань, які, на відміну від формальних засідань, дозволяють залучити широке коло зацікавлених сторін та об’єктивно оцінити ситуацію. Важливо, щоб результати таких слухань були оформлені у вигляді чітких рекомендацій та направлені до ради. Формування коаліцій з іншими громадськими організаціями, експертним середовищем та медіа значно посилює голос громади і змушує владу реагувати, адже ігнорувати консолідовану позицію активної частини суспільства набагато складніше.

Запитання 4. (від представника центральної влади): “Які законодавчі зміни на національному рівні могли б системно вирішити проблему неефективності комісій, не порушуючи при цьому закріплений у Конституції принцип самостійності місцевого самоврядування?”

Відповідь. Національна політика щодо місцевого самоврядування має дотримуватися принципу “не нашкодь” і уникати надмірної регламентації, яка б знищила місцеву ініціативу. Завдання полягає не в тому, щоб змусити всі громади працювати за єдиним шаблоном, а в тому, щоб створити такі рамкові умови та стимули, які б заохочували їх до підвищення ефективності. Першочерговим кроком є внесення точкових змін до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», які б посилили вимоги до прозорості та підзвітності. Зокрема, можна встановити обов’язковість публікації на офіційних сайтах рад річних планів та звітів про роботу постійних комісій, а також протоколів їхніх засідань з результатами поіменних голосувань. Ця норма, за аналогією з польським досвідом, не втручається у повноваження ради, але робить її роботу більш прозорою для громадян.

Другий напрям — це “м’яка сила” у вигляді методологічної підтримки. Профільне міністерство могло б розробити та затвердити Типове положення про постійні комісії місцевої ради. Цей документ мав би рекомендаційний характер, але слугував би “золотим стандартом” та орієнтиром для громад, які прагнуть вдосконалити свою роботу. У ньому можна було б узагальнити кращі українські та міжнародні практики, зокрема німецьку модель залучення до роботи комісій незалежних експертів або шведські принципи пошуку консенсусу. По-третє, необхідно запровадити на державному рівні програми навчання та підвищення кваліфікації для депутатів місцевих рад та працівників апарату, сфокусовані саме на питаннях організації ефективної роботи комісій, проведення слухань та залучення громадськості. Такий підхід дозволить системно підвищити якість управління на місцях, не порушуючи баланс повноважень та зберігаючи автономію місцевого самоврядування.

Цей матеріал  створено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в рамках реалізації проєкту «Стійкість та розвиток – методичні рекомендації для територіальної громади», що здійснюється ГО «Інститут громадянського суспільства». Зміст цього матеріалу представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».