Відповіді на запитання читачів “Настільної книги” до розділу – “Згуртованість громади”

Запитання 1: “Ми, як керівники громади, розуміємо важливість згуртованості, особливо зараз. Але з чого конкретно почати? Які перші практичні кроки ми можемо зробити, щоб не просто говорити про згуртованість, а виміряти її рівень і розробити дієву політику на основі даних, як рекомендує Інститут громадянського суспільства?”

Відповідь. Першим і найважливішим кроком для керівництва громади є зміна парадигми: необхідно перестати сприймати згуртованість як абстрактну соціальну категорію і почати розглядати її як керований стратегічний актив. Це означає визнання того, що згуртованість, подібно до економічних чи інфраструктурних показників, може і повинна вимірюватися, аналізуватися та цілеспрямовано розвиватися. Такий підхід перетворює згуртованість на відчутний ключовий показник ефективності (KPI), який можна інтегрувати в місцеві програми та стратегії розвитку. Це, у свою чергу, легітимізує виділення бюджетних коштів, залучення грантів та встановлення політичної відповідальності за стан соціального капіталу в громаді. Робота ІГС, зокрема в рамках проєкту “Розробка рекомендацій щодо формування ефективних місцевих політик через вимірювання згуртованості громад”, якраз і спрямована на те, щоб надати органам місцевого самоврядування необхідні для цього інструменти.

Практичний алгоритм дій, запропонований експертами, починається з проведення базової оцінки рівня згуртованості. Цей процес складається з двох ключових етапів. По-перше, це збір даних, який має поєднувати кількісні та якісні методи. Кількісні опитування (анкетування) дозволяють отримати вимірювані показники: частку мешканців, що довіряють одне одному та місцевій владі, рівень участі в громадському житті тощо. Ці дані дають змогу порівнювати динаміку згуртованості в часі або зіставляти показники з іншими громадами. Водночас якісні методи, як-от фокус-групові дискусії, допомагають зрозуміти глибинні причини тих чи інших кількісних показників — виявити джерела напруги, приховані конфлікти або, навпаки, фактори, що об’єднують спільноту. Критично важливим на цьому етапі є забезпечення репрезентативності вибірки, тобто пропорційного охоплення всіх соціально-демографічних груп населення (за віком, статтю, місцем проживання, освітою), щоб результати дослідження адекватно відображали реальну картину в громаді. По-друге, це ретельна розробка інструментарію, насамперед опитувальника. Дослідження ІГС наголошують, що якість зібраних даних прямо залежить від якості анкети, яка має базуватися на чіткій концепції, містити прості й однозначні формулювання, використовувати шкали оцінок (наприклад, шкали Лікерта) та мати логічну структуру. Перед початком основного дослідження обов’язковою є апробація (пілотування) анкети на невеликій групі респондентів для виявлення та виправлення можливих недоліків.

Отримані в результаті дослідження дані є не кінцевою метою, а відправною точкою для запуску ітеративного циклу управління згуртованістю. Цей цикл перетворює місцеве врядування на доказову практику і виглядає так: 1) Вимірювання рівня згуртованості за допомогою валідного інструментарію; 2) Аналіз результатів для виявлення сильних сторін та “больових точок” (наприклад, низький рівень довіри між старожилами та внутрішньо переміщеними особами); 3) Розробка політики — створення цільових програм та заходів, спрямованих на вирішення виявлених проблем (наприклад, розробка комплексної програми підтримки родин героїв, як це детально описано в рекомендаціях ІГС); 4) Впровадження цих заходів; 5) Повторне вимірювання через певний час для оцінки ефективності вжитих заходів та коригування стратегії. Такий підхід дозволяє керівництву громади не лише ефективно керувати соціальними процесами, але й демонструвати виборцям та донорам реальний результат від інвестицій у зміцнення соціальної тканини громади, надаючи, по суті, “дорожню карту” для подальших дій.

Запитання 2: “У матеріалах багато уваги приділяється європейському досвіду. Наскільки політика згуртованості ЄС, яка спрямована на вирівнювання економічних диспропорцій, може бути застосована в українських реаліях, де згуртованість має ще й безпековий та ідентичнісний вимір через війну? Які ключові уроки ми маємо винести на національному рівні?”

Відповідь. Аналіз європейського досвіду, представлений у матеріалах ІГС, пропонує цінні моделі, які, однак, потребують не сліпого копіювання, а глибокої адаптації до унікальних українських реалій. Політика згуртованості Європейського Союзу, маючи переважно економічне спрямування, продемонструвала надзвичайну ефективність у скороченні розривів між регіонами та підвищенні добробуту в нових країнах-членах. Наприклад, доходи на душу населення в країнах Центрально-Східної Європи зросли з 52% до майже 80% від середнього по ЄС за 20 років, а політика згуртованості у 2014–2020 роках становила до 51% усіх державних інвестицій у бідніших країнах. Цей досвід є надзвичайно актуальним для України в контексті майбутньої повоєнної відбудови та необхідності подолання глибоких регіональних диспропорцій. Водночас скандинавська модель, що базується на високому рівні соціальної довіри та громадської участі, слугує орієнтиром для розбудови сильного соціального капіталу, тоді як практики “community cohesion” Великої Британії та Канади пропонують інструменти для інтеграції мультикультурних спільнот, що є вкрай важливим для роботи з мільйонами внутрішньо переміщених осіб та ветеранів в українських громадах.

Ключова відмінність українського контексту полягає в тому, що згуртованість тут має подвійний вимір, зумовлений повномасштабною війною. Якщо європейські моделі зосереджені переважно на соціально-економічній та мультикультурній інтеграції, то українська політика згуртованості повинна діяти одночасно на двох напрямках. Перший напрямок — внутрішня згуртованість. Тут необхідно застосовувати адаптовані європейські уроки для вирішення внутрішніх викликів: інтеграція ВПО, створення дієвих систем підтримки ветеранів та їхніх родин (як у програмі, запропонованій ІГС), подолання соціальної нерівності та розбудова довіри до місцевих інституцій. Другий напрямок — зовнішньо орієнтована згуртованість. Це використання соціальної єдності як інструменту національної оборони та консолідації ідентичності для протистояння зовнішній агресії та інформаційній війні. Історичним прикладом такої мобілізаційної згуртованості є польський рух “Солідарність”, який об’єднав мільйони людей у боротьбі за свободу. Проєкти ІГС, такі як “Підтримка формування ефективної регіональної політики в контексті євроінтеграції України та воєнних викликів”, прямо вказують на цей нерозривний зв’язок між згуртованістю, євроінтеграційними процесами та безпековими викликами, що стоять перед країною.

На національному рівні з цього аналізу випливають три фундаментальні уроки. По-перше, згуртованість — це елемент національної безпеки. Інвестиції в соціальний капітал, довіру та єдність мають розглядатися не як другорядна стаття соціальних видатків, а як стратегічна інвестиція в стійкість та обороноздатність держави. По-друге, розбудова згуртованості має бути децентралізованою. Хоча загальнонаціональна стратегія є важливою, реальна робота відбувається на рівні громад. Саме органи місцевого самоврядування найкраще розуміють специфіку місцевих проблем, лінії розколу та потенціал для об’єднання. Тому зміцнення їхньої спроможності в цій сфері є ключовим завданням. По-третє, Україна має стратегічно готуватися до використання майбутніх фондів згуртованості ЄС. Це означає, що вже сьогодні необхідно розбудовувати інституційну спроможність та створювати інфраструктуру даних на місцевому рівні. Проведення регулярних оцінок згуртованості за методологією, запропонованою ІГС, є не просто локальною ініціативою, а стратегічною передумовою для ефективного залучення та використання значних міжнародних фінансових ресурсів у процесі європейської інтеграції.

Запитання 3: “Часто здається, що згуртованість – це відповідальність влади. Але яка роль у цьому процесі відводиться самим мешканцям та громадським організаціям? Які, згідно з дослідженнями, найефективніші низові ініціативи, що можуть реально зміцнити довіру та почуття єдності в громаді?”

Відповідь. Згуртованість громади є результатом спільних зусиль, де влада відіграє роль фасилітатора, але основна “будівельна” робота виконується самими мешканцями. Фундаментальні компоненти згуртованості, такі як довіра, взаємодія, участь та спільні цінності, народжуються і зміцнюються не у владних кабінетах, а в процесі щоденних міжособистісних контактів. Завдання місцевої влади — створити сприятливе середовище, усунути бар’єри та підтримати ініціативи, але сам “соціальний клей”, що тримає громаду разом, створюють її члени. Тому перекладання всієї відповідальності на органи влади є хибним і контрпродуктивним.

Аналіз показує, що центральною проблемою для багатьох громад є “дефіцит довіри” — до сусідів, до інституцій, між різними соціальними групами. Відповідно, найефективнішими низовими ініціативами є ті, що безпосередньо спрямовані на розбудову довіри через спільну дію. Найпотужнішим інструментом тут виступають спільні проєкти: коли люди з різним досвідом, поглядами та соціальним статусом разом працюють над досягненням конкретної, видимої мети (облаштування скверу, організація місцевого фестивалю, допомога вразливим групам), це руйнує стереотипи, формує особисті зв’язки та створює позитивний досвід співпраці. Такі проєкти безпосередньо розвивають взаємодію та участь — два ключові виміри згуртованості. Не менш важливими є діалогові платформи, подібні до ініціативи ІГС “Діалоги про згуртованість”. Створення безпечних просторів, де представники різних груп (наприклад, старожили та ВПО, молодь та старше покоління) можуть відкрито обговорювати проблеми, ділитися досвідом та просто слухати одне одного, сприяє розвитку емпатії та зниженню упередженості. Крім того, потужним фактором згуртованості є волонтерство та мережі взаємодопомоги, що яскраво продемонструвала реакція українського суспільства на вторгнення. Підтримка та інституціоналізація цих мереж, як, наприклад, через створення комплексних місцевих програм допомоги, дозволяє трансформувати ситуативну солідарність у стійкий соціальний капітал.

У цьому процесі організоване громадянське суспільство — місцеві громадські організації та активістські групи — відіграє незамінну роль посередника та каталізатора. Саме вони часто беруть на себе організацію спільних проєктів, фасилітацію діалогів та адвокацію інтересів маргіналізованих груп. Вони виступають мостом між мешканцями та місцевою владою, забезпечуючи двосторонній зв’язок та допомагаючи формувати політики, що відповідають реальним потребам людей. Діяльність самого Інституту громадянського суспільства, який не лише проводить дослідження, а й розробляє практичні рекомендації та ініціює діалог, є яскравим прикладом цієї ключової ролі. Таким чином, ефективна модель розбудови згуртованості — це тристороннє партнерство між владою, яка створює умови, активними громадянами, які генерують “соціальну енергію”, та громадськими організаціями, які цю енергію організовують і спрямовують.

Запитання 4: “Поняття «згуртованість» звучить дещо абстрактно. Чи існують чіткі, вимірювані індикатори, які дозволяють об’єктивно оцінити її рівень, а не покладатися на загальні відчуття? І як уникнути помилок при проведенні таких досліджень, щоб результати були дійсно надійними для прийняття управлінських рішень?”

Відповідь. Сучасні соціологічні підходи, які активно просуває Інститут громадянського суспільства, дозволяють перевести поняття “згуртованість” з площини абстрактних уявлень у площину конкретних, вимірюваних показників. Ключовим процесом тут є операціоналізація — розкладання складної концепції на її складові та визначення для кожної з них чітких індикаторів, які можна виміряти за допомогою опитування. Дослідження ІГС виділяють кілька таких ключових вимірів: соціальні зв’язки та взаємодія, довіра (як міжособистісна, так і інституційна), ідентичність та почуття приналежності до громади, рівень громадської участі, а також сприйняття різноманітності, інклюзія та солідарність. Для кожного з цих вимірів розробляються конкретні запитання в анкеті. Наприклад, вимір “довіра” може оцінюватися через питання “Наскільки Ви довіряєте своїм сусідам?” з оцінкою за шкалою, а “участь” — через питання “Чи брали Ви участь у волонтерській діяльності за останній рік?”. Такий підхід робить оцінку згуртованості об’єктивною та науково обґрунтованою.

Забезпечення надійності та валідності даних, на основі яких прийматимуться управлінські рішення, вимагає суворого дотримання методологічних стандартів. Дослідження ІГС наголошують на кількох критичних “запобіжниках”. По-перше, це правильна розробка анкети: використання простої та зрозумілої мови, уникнення подвійних (коли в одному питанні запитують про дві речі) та навідних питань, застосування збалансованих шкал відповідей. 

По-друге, обов’язкове пілотування анкети — її тестування на невеликій фокус-групі перед початком повномасштабного опитування, що дозволяє виявити та виправити всі проблемні моменти. По-третє, і це, мабуть, найважливіше, — забезпечення репрезентативності вибірки. Опитування має охопити всі ключові соціально-демографічні групи громади (за віком, статтю, районом проживання, рівнем доходу тощо) у пропорціях, що відповідають їхній реальній частці в населенні. Інакше результати будуть викривленими і не відображатимуть реальну ситуацію. Нарешті, для отримання повної та глибокої картини рекомендується поєднання кількісних та якісних методів: дані опитувань показують, що відбувається, а фокус-групи допомагають зрозуміти, чому це відбувається.

Дотримання цих методологічних принципів дозволяє отримати надійні дані, які стануть міцним фундаментом для розробки обґрунтованих та ефективних політик, спрямованих на реальне зміцнення згуртованості в громаді.

Цей матеріал  створено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в рамках реалізації проєкту «Стійкість та розвиток – методичні рекомендації для територіальної громади», що здійснюється ГО «Інститут громадянського суспільства». Зміст цього матеріалу представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».