Слідкуйте за новинами

Атомізація суспільства по нішах зайнятості та згуртованість. Анатолій Ткачук

Дата: 21.08.2021

Атомізація суспільства по нішах зайнятості та згуртованість. Анатолій Ткачук

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Атомізація суспільства по нішах зайнятості та згуртованість» 16 серпня 2021 р.

 

Анатолій Ткачук: Мені дуже приємно, що в цій темі, яку ми зачепили, – згуртованість, чим далі ми над нею працюємо, тим більше ми бачимо аспектів. Сьогодні ми будемо говорити за те, про що ніхто ніколи не говорив, це точно. Я б дуже хотів почути щось нове від наших колег.

Як вийти із суспільства бульбашок? Як оцю велику кількість замкнутих бульбашок перетворити в нову якість, яка дасть змогу рухатися вперед і бути сильними. Оце мені здається, дуже класно.

І ще більш класно від тих наших розмов, що зараз переходить в реальну фазу підготовка програм регіонального розвитку на реалізацію Державної стратегії регіонального розвитку 2027, а саме програми «Українська згуртованість». Те, що ми наговоримо, в тому числі і сьогодні, має шанс увійти у державну програму.

Модератор. Які можна виділити ніші зайнятості? Які з них пропонують людині найбільше соціальних контактів та можливостей для розширення кола спілкування, а які – найменше?

Анатолій Ткачук: Дякую колегам. Знаєте, коли я колись давно починав свою кар’єру такого вільного консультанта, на розмові почув від старого консультанта таку сентенцію, що зайнятість поділяється на 3 категорії: сині комірці, білі комірці і м’яті комірці.

Сині комірці – це наймані працівники. Білі комірці – це управлінці. А м’яті комірці – це консультанти. І от серед всіх тих трьох категорій лише м’яті комірці працюють з усіма і їм взагалі оці бар’єри міжсекторальні, чи міжкорпоративні майже невідомі. Тому що для них дуже важливо мати інформацію від всіх груп і потім так само цю інформацію пробити в консультацію і надати вже за гроші потрібним клієнтам.

Мені здається, що отут є певна доля серйозної істини. Чому пані Ірина говорила, здається, напочатку, що немає нічого поганого в атомізації. Звичайно, тому що людина любить комфорт. І у своєму середовищі їй комфортно. Коли багато цих середовищ і коли в кожному середовищі комфортно, це цілком прийнятна ситуація.

Але є інші цілі, інші завдання на якомусь етапі, де, не вийшовши з цього середовища, не можна зробити потрібну річ. Отут професійні навички чи то вже якісь генозміни створюють погані умови.

От я живу зараз в сільській території і доводиться часто робити самостійно дороги, прибирати ліс. І в нас є люди різних професій. Є три домогосподарства айтішників. У них круті домогосподарства, виглядають гарно, але ці люди ніколи не беруть участь у цих наших заходах. І, звичайно, що це напрягає сусідів. І в один прекрасний момент сусіди вирішили, що якщо ви не входите в цю спільну гру, тоді ми чистимо вулицю від снігу тільки свою, а ваш провулок – ні. І вони не змогли нікуди виїхати, тому що там засипало все снігом.

І от мені здається, що для нас дуже важливо, щоби ми розуміли, що оці професійні об’єднання вузькі – це не є щось дуже погане, небезпечне, але дуже важливо, щоб ми мали і формували якісь нові події, нові заходи чи реагували на нові виклики, які дозволяють оцим різним атомізованим середовищам об’єднуватися і тоді здійснювати разом діяльність. І це мені здається, дуже важливо, але як це зробити, я думаю, це не дуже просто.

Модератор. Як має бути трансформована структура зайнятості в країні щоби максимально сприяти формуванню та отриманню високого рівня згуртованості суспільства?

Анатолій Ткачук: Я підтримую ідею, що потрібно обговорювати все. І обговорювати спочатку з великого, тому що спочатку слово, а потім дія. Я думаю, дуже добре, що ми зачепили оцю тему.

Я хотів би сказати, що оця сепарація по зайнятості вона часто зменшує економічну спроможність окремих компаній, окремих бізнесів.

Слава Богу, останні два місяці дозволили мені поїздити по Україні, по різних регіонах, по різних середовищах.

Я от побачив такі речі. Наприклад, умовно беремо крутий пансіонат. У тому пансіонаті є багато різних сервісів. І є така посада, як адміністратор на рецепції. Він тебе поселяє і все. Але там вкладені великі гроші, там є масаж, там є косметологія, там є якийсь бар, якісь кисневі маски, … купа всього. Але людина вважає, що її посада – це поселити в номер. В результаті є купа клієнтів, які могли б отримати ці послуги і заплатити гроші, але вони про це не знають. Просто банально про це не знають.

Оця відсутність солідарності між працівниками, які зайняті в своїх вузьких нішах, в межах одного бізнесу, створює проблеми і для самого бізнесу, і для кожного окремо. Тому що доходи оцього великого бізнесу перерозподіляються частково через зарплати цих людей.

Мені здається, що в сучасному світі, такому конкурентному світі, який дуже швидко змінюється, ми звичайно не можемо говорити, що ми міняємо зайнятість через державне регулювання, через якісь державні програми. Але ми можемо певним чином мотивувати людей, які зайняті у різних сферах, мотивувати бізнеси, які мають багато найманих працівників з вузькими компетенціями для того, щоб створювати такі солідарні спільноти.

Не набір бульбашок, які відірвані один від одного, а набір солідарних спільнот, оцих бульбашок, де кожен розуміє, що взаємне підсилення один одного створює кращі умови для всієї цієї економічної структури і кожного зокрема. І це здається дуже така цікава річ, яка може бути зрушена з місця, в тому числі, і через діалог, через показ кращих практик. Можливо, через запровадження певних конкурсів, нагород не знаю, це треба думати. Але це дуже цікаво.

А ваша ідея, Марат, щодо людей з інвалідністю і інтегрування їх в такий загальний простір без певних надмірних очікувань з боку людей з інвалідністю, мені здається, це дуже крута ідея, яка заслуговує на увагу для реалізації. В тому числі і в програмах на національному і регіональному, і місцевому рівнях.

Модератор. Які існують інструменти, які можна застосовувати для побудови крос-нішевих стосунків з метою збільшення згуртованості в існуючій структурі зайнятості? У політичному, громадському, культурно-освітньому форматах.

Анатолій Ткачук: Знаєте, я вам знову ж таки скажу, переходячи на досвід. Дуже цікаво, коли в громадах правильно розробляють стратегії. Коли збираються в одному приміщенні люди з різних соціальних груп, які проживають в громадах: місцевий бізнес, місцева інтелектуальна еліта, якщо можна так сказати.

В процесі такого обговорення знімається недовіра між цими групами. Тому що, наприклад, є такий стереотип – якщо є місцевий підприємець, значить він нам винен дати перед святом якісь гроші, щоб за ті гроші купити подарунки для ветеранів чи людей з інвалідністю. У інший період, він поганий, тому що він куркуль, глитай і все решта. І це створює отакі проблеми для розвитку громади.

Коли всі збираються разом, обговорюють проблеми для кожної соціальної групи чи групи за іншими ознаками і відбувається оце притирання, – це дуже хороший інструмент, який варто використовувати. Тим паче, що ми все одно переходимо до стратегічного планування. Бо дослідили, що хаос витрачання достатньо великих публічних коштів, які з’явилися після децентралізації, не дає того ефекту, на який ми розраховували. Це перша позиція.

Друга позиція, про яку я хотів би сказати. Ми неодноразово говорили про освіту. Отут, мені здається, сучасна освіта, в тому числі чи в першу чергу освіта у рамках школи і професійно-технічна освіта суттєво відстали від потреб суспільства.

Тому що знову ж таки наші фокус-групи спільно з підприємцями показують, що підприємці говорять, що ми б розвинули цей бізнес більше в громаді, але нам не вистачає працівників. Коли ж ми говоримо з соціальною групою людей незайнятих, у нас найбільша проблема – безробіття.

Тобто в нас якась дивна історія: з одного боку в нас безробіття, а з іншого – немає працівників для розширення бізнесу. Значить відсутнє оце діалогове вікно, відсутній відповідно інструментарій оцих незайманих спробувати навчити, адаптувати під потреби місцевого бізнесу. І хорошо буде для всіх. А починати це знову ж таки треба зі школи, реалізовувати знову ж таки в професійно-технічних училищах, які там є.

Третя позиція – це от ми починали на самому початку, коли ми говорили про згуртованість – це взаємна довіра. Коли ми знаємо, що в деяких громадах не можна зібрати таку робочу групу, де був би присутній місцевий бізнес, тому що місцевий бізнес не довіряє місцевій владі, каже: «Чого ми прийдемо, будемо тратити свій час, коли влада нас не бачить в принципі і тільки хоче, щоб ми давали гроші?», – отут ми виходимо на те, з чого починали: потрібна довіра. Довіра формується через купу різних діалогів, контактів, спільних робіт, спільних свят, будь-чого з того, що знімає бар’єри між різними групами і втому мережі.

Тобто ми мусимо в нинішньому світі переходити до суспільства мереж, а не до суспільства конкурентних бульбашок. От мені здається, це найважливіший висновок, наприклад, який я зробив для себе через участь в наших діалогах, через поїздки і спілкування у громадах і регіонах.

Модератор. Запитання від Інтернет-глядача. Яка перспектива фрілансерства для формування системи наднішевих стосунків?

Анатолій Ткачук: Я думаю, що практика показала, що це дуже класна штука. Особливо зараз, коли є дуже різні бізнеси, коли є багато територіальних громад, їм потрібна зовнішня людина, яка рівновіддалена від груп, які є у цій громаді, чи професійних груп, які є у цьому бізнесі.

І тому, мені здається, що це вільне підприємництво людей, які орієнтовані на консультації, на розв’язання психологічних проблем, організаційних, це є дуже перспективно сьогодні.

Модератор. Запитання з залу. Заради чого мали б об’єднуватися? Чи є інструментарій, і хто мав би його запроваджувати?

Анатолій Ткачук: Оце якраз дуже важливе питання. Виклики є дуже серйозні.

Ще 2 роки тому, можливо, 5 років питання сміття всюди це була тема номер один. Куда поїдеш – все завалене сміттям. Зараз ситуація значно покращилась.

При чому вона покращилась через двосторонній рух. З одного боку, місцеве самоврядування отримало права, повноваження, якісь ресурси, щоб краще організувати це. А з другого боку, це самі люди, які почали ініційовувати отакі локальні прибирання сміття. Це дало результат. Ми бачимо, як очистилась Україна.

Сьогодні супертема – це кліматична криза, хочемо це визнавати чи ні, це є фактом. Це не тільки розжарення повітря, це і дестабілізація: пилові бурі, дощі, все, що завгодно. І от ми виходимо на оце заради чого? Що нам усім треба думати, як убезпечити свої міста, села від цієї кліматичної кризи, мінімізувати ризики від цих стихій, зменшити зростання температури у місті.

І ось вам з’являється нова ніша – посадка дерев, нове планування. Тому що я от тільки що пройшов по Києву пішки, давно вже не ходив, відверто кажу. І я дивлюсь: забагато забетоновано, забагато заасфальтовано. В той же час, структура посаджених кущів, дерев, напевно, не відповідає потребам і змінам клімату, які відбуваються. Це те, що вже є і що потребує об’єднання.

Я не говорю про факт, що в нас продовжується війна, що в нас загроза більшого масштабу атаки і бойових дій з боку Російської Федерації. Вона не зменшується, а наростає. Ось вам ще одна тема, яка потребує виходу з бульбашок, тому що при такій загрозі нам треба бути разом.

Анатолій Ткачук (коментар до виступу Марата Губанова про необхідність загальної мети): «Ми знову ідемо наче в тумані, наче холодні, наче не п’яні, але не знаємо, куди йти, бо немає у нас мети».

Оце квінтесенція проблеми, але я думаю, що в кожній групі ж якась своя мета. І нам потрібна оця якась інтегральна мета, яка дозволить об’єднувати в якомусь форматі різні групи для досягнення різних завдань, великої мети і тоді все буде класно.

Тому що лише згуртовані країни успішні. Тільки починає країну щось роз‘їдати зсередини, то успішна країна розвалюється. А ті країни, які не були інтегровані, а поступово будують інтеграцію, стають успішними.

Модератор. Запитання з залу. Як ви бачите розвиток великих міст, таких як Київ, Львів, Харків, Одеса, в цій парадигмі? Можливо, вони мають свою місію?

Анатолій Ткачук: Я би сказав про оці суперміста, що вони є дуже важливими для України. Якщо подивитися на міста, то Львів, Київ, Харків, Дніпро, Одеса – це скелет України. Тому я завжди кажу, що кожне оце місто є такою квазістолицею.

Тобто Київ є столицею апріорі. Дніпро – це промислова столиця. Одеса – літня столиця. Харків – наукова столиця. Львів – це культурна столиця. Якщо ці міста починають розуміти себе як квазістоличні міста, вони отримують дуже чудову ідею для розвитку, для згуртованості своїй економічної, культурної, соціальної складових. Таким чином тримають весь український простір.

 

Відеозапис експертної дискусії

Модератор – Максим Семенчук

Транскрибовано – Денис Андрущенко, Віра Кричковська

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».