Час Литвина?

Замість вступу
Україна, одна з небагатьох країн світу де є таке дивне свято, як«старий Новий рік». Напевне не випадково, що саме у день «старого Нового року» парламентська газета надрукувала звернення Голови Верховної Ради України і кандидата в Президенти України В.М. Литвина. Не випадково тому, що саме В.М.Литвин у своїй передвиборчій агітації, єдиний з усіх кандидатів у Президенти, обрав для звукового супроводу своїх «советських» роликів музику із давно забутої, а молодим поколінням не знаної програми «Время», саме В.М. Литвин підняв на світ Божий тему «єдиного економічного простору», про яку не згадують навіть її ініціатори – росіяни.
 
Складалося враження, і це підтвердили результати голосування, що Литвин виявися з розряду того парадоксального «старого Нового року», який за інерцією ще пам’ятають, але уже практично не святкують.
Оприлюднивши згадане звернення у день «старого Нового року» В.М. Литвин остаточно все поставив на свої місця: час Литвина уже пройшов, а всі його «нові» ідеї, є марною спробою повернутись у минуле, яке уже не настане ніколи.
Ми не будемо тут говорити про всі аспекти його звернення, а зупинимось лише  на головному – яку ж «нову», систему влади хоче побудувати Володимир Литвин.
Ви за большевиків чи за комуністів?
Читаючи риторичне запитання, яке задає пан Литвин у своєму зверненні: «… ми за європейську парламентську чи авторитарну президентську державу?», відразу згадується старий радянський фільм із таким діалогом малограмотних бійців: «Ви за большевиків , чи за комуністів? Я.., за третій інтернаціонал!»
Невже Голова Верховної Ради України не знає, що президентська модель не означає автоматично авторитарну модель, а парламентська модель не є гарантією від диктатури. Саме парламентські моделі продукували диктаторські режими Гітлера в Німеччині, Мусоліні в Італії, Сталіна(та інших) в Радянському Союзі. Саме парламентські республіки найбільш швидко можуть скочуватись до авторитаризму, адже якщо у парламенті є  стабільна партійна більшість, то ця партійна більшість відразу отримує всю владу в державі: від законодавчої до судової. А якщо це партія типу КПРС, то до диктатури один крок.
У той же час в Європі є такі демократичні держави, як Франція з сильним Президентом, Нідерланди і Данія – конституційні монархії, але вони є справді демократичними та високорозвиненими.
Тому головним у системі державної влади є не міфічне заклинання «парламентська – демократична», «президентська – авторитарна», а реальний розподіл повноважень між органами влади, незалежність судової системи, та розвиток громадянського суспільства, яке є головним гарантом демократії. Кожен національний грунт, виходячи із своїх традицій, ментальності народу, вимагає для себе своєї власної моделі державної влади, яка можу бути ефективною саме для цього народу.
Не випадково, що в Африці є багато країн з президентською чи парламентською формами правління, аналогічно до форми правління своїх колишніх метрополій, але європейська, запозичена форма правління не спасає ці країни від нестабільності, корупції та внутрішніх жорстоких протистоянь.
Україна уже має досвід перетворень форми правління від парламентської моделі 1990 року, через напівжорстку президентську модель 1995-2005 років до знову майже чисто парламентської моделі 2006-2010 років.
Модель парламентської республіки з колективним главою держави в особі Президії Верховної Ради Української РСР 1990-91 років показала свою неефективність відразу після отримання незалежності. Навіть введення поста Президента України, який замінив собою Президію, не призвело до покращення ситуації з ефективністю виконавчої влади, не полегшило формування Уряду та не зняло залежності його від груп впливу серед народних депутатів України.
Саме тому новообраний Президент України Леонід Кучма запропонував різко посилити президентську владу, аби зробити виконавчу владу більш мобільною та ефективною. Ухвалення Конституційного Договору, а потім Конституції України в редакції 1996 року закріпило таку модель влади, яка передбачала сильного Президента та сильний парламент. Тому навіть в умовах, схильного до авторитаризму Л. Кучми, авторитарний режим в Україні не сформувався.
Зміни до Конституції України, проведені 8 грудня 2004 року не без допомоги В.Литвина, порушили попередню не досконалу, але досить дієву модель влади і фактично призвели до руйнації усієї системи влади. Звичайно, крім об’єтивних конституційних причин нинішнього розбалансування влади, додались причини суб’єктивні, породжені бажанням головних політичних гравців ігнорувати Конституцію, як таку. При чому це характерно не тільки для Президента чи Прем’єра, але й для Голови Верховної Ради України, який не зважаючи на конституційні норми, рішення Конституційного Суду України так і не запропонував депутатам ухвалити закон про порядок діяльності Верховної Ради України і тим самим виконати норми ст..19 Конституції України, натомість Верховна Рада України системно продовжує порушувати Конституцію і працює за своїм регламентом, який не має статусу закону.
Ще одна теза В.М. Литвина стосується його пропозиції «негайно змінювати законодавство. Не має жодного сенсу говорити про дострокові вибори, допоки існує пропорційна система.»
Без сумніву тут є рація. Так само, як є об’єктивна історія питання. При запровадженні пропорційних виборів із закритими списками, українські та зарубіжні експерти, депутати місцевих рад криком кричали – не робіть цих дурниць, це не краща європейська практика, це шлях не до демократії, а до партійної диктатури. Чи почули ці застереження народні депутати України? Чи почув це В.М. Литвин?
Сумнозвісні вибори депутатів місцевих рад, що були впроваджені законом №1667-IV, від 6.04.2004 року, стали результатом ухвалення законопроекту №2221, внесеного соціалістами О. Морозом, Й. Вінським та М. Мельничуком.
6 квітня 2004 року неодноразово на голосування ставилось питання про неприйнятність цього законопроекту, але за таке рішення голосували практично в повному складі лише дві фракції: Наша Україна та блок Юлії Тимошенко. Володимир Литвин значиться, як такий, що не голосував. Напевне був відсутній в залі, або вирішив не визначати свою позицію.
Аналогічною виглядає ситуація із законом №1665-IV «Про вибори народних депутатів України». Тут також навпроти голосувань В. Литвина зафіксовано «не голосував». Яка ж тоді справжня позиція у Голови Верховної Ради України щодо цього питання?
Якщо продивитись інтернет-портал Верховної Ради України, то можна також зрозуміти ще одну цікаву деталь. Володимир Литвин не є ініціатором жодної законодавчої пропозиції щодо внесення змін до закону про вибори народних депутатів України та закону про вибори депутатів місцевих рад, які б замінили таку осоружну йому пропорційну виборчу систему із закритими списками.
Невже за всі роки його головування у Верховній Раді України у В.М. Литвина так і не знайшлося можливостей хоча б внести на розгляд парламенту необхідні для реалізації його мрії законопроекти?
Писати звернення напевне все таки значно простіше, ніж вносити на розгляд Верховної Ради потрібні законопроекти. Тим паче, що не має певності, скільки членів фракції Литвина попаде у парламент після впровадження мажоритарної виборчої системи чи відкритих регіональних списків.
Такої впевненості не має і в лідерів інших фракцій. Напевне тому пропозиції змінити виборчу систему так і залишаться пропозиціями.
Хоча варто сказати, що ще в 1993 році Верховна Рада України розглядала законопроект про вибори народних депутатів України, який передбачав впровадження пропорційної виборчої системи у регіональних виборчих округах з відкритими списками(преференціями). На жаль тодішня Верховна Рада не ухвалила такого закону, залишивши мажоритарну виборчу систему, яка у наступних скликаннях зробила еволюцію спочатку до змішаної, а потім повністю пропорційної виборчої системи із закритими партійними списками, як на національних так і на міських, районних та обласних виборах.
«Каждому городу нрав і права», або як відновити статтю 6.
Ще одна цікава «новела» звернення В.Литвина потребує додаткового обговорення, тому її варто процитувати повністю:
«І третє – організація влади на місцях. … Території мають отримати високий рівень свободи, насамперед економічної. Завдання ж центральної влади – це передусім контроль за законністю в регіонах, щоб свавілля чиновників не перетворилося на ще більше зло для людей, ніж непогодженість у питаннях бюджетної політики.
Водночас треба демонтувати державні адміністрації, усунути підстави для «півнячих» боїв місцевого ґатунку, зробити зрозумілою, відповідальною і підконтрольною населенню систему управління через відтворення виконкомів рад.»
Зараз мало хто пам’ятає, але в Конституції РСР була стаття 6, а в Конституції УРСР стаття 7, які визнавали Комуністичну партію Радянського Союзу керівною та спрямовуючою силою суспільства та держави. Відтак в кожному районі, місті, області був свій райком, міськком, обком, які діяли паралельно з виконкомами рад. «Коми» компартії займались в першу чергу двома речами – провадили в життя державну політику, яка формувалась компартією, та здійснювали контроль за діяльністю виконкомів, адже саме відповідні партійні «коми» мали необмежену після «ВЧК-НКВД-КГБ» владу.
Що ж пропонує тепер товариш В.М. Литвин? Скасувати державні адміністрації і відновити виконкоми. Виглядає гарно. Але яка забезпечити проведення єдиної державної політики по всій території України, як забезпечити контроль та нагляд над місцевим самоврядуванням? Знову відновлювати статтю 6 чи 7, разом із КПРС?
Започатковуючи чергові ідеї зміни системи влади слід хоча б періодично ознайомлюватись із досвідом інших держав і згадувати свій досвід, який до того ж уже є.
Шкода, що навіть такі мастисті історики, як В. Литвин забувають наш історичний досвід. Адже після ліквідації в Україні монополії КПРС, обрання місцевих рад та їх голів прямими демократичними виборами в 1994 році ми отримали унікальну ситуацію. Міська рада і міський голова з Руху, у районній  раді більшість республіканців,  її голова соціаліст, а обласна рада у своїй більшості з комуністів, а її голова колишній комсомолець, який став раптово банкіром. Причому в різних областях абсолютно різна політична конфігурація на різних рівнях адміністративно-територіального устрою.
В Україні гіпер інфляція, вводяться купоно-карбованці. Частина обласних рад, які контролювались силами, орієнтованими на реставрацію СРСР відмовились впроваджувати купоно-карбованці. Через два тижні там взагалі попропадали товари і обласні голови кинулись до Києва з проханням про додаткові товарні поставки, інші давай вводити обмеження на продаж товарів лише мешканцям своїх районів, міст, областей. Дійшло навіть до огляду   транспорту на виїзді з областей.
Невже нам потрібно повторення подібної ситуації знову.
Навряд чи можна знайти в Європі державу де на регіональному рівні не має державної виконавчої влади – префекта, воєводи, урядового комісара, урядової президії і т.п. І це нормальна практика. Головне розвести повноваження між місцевим самоврядуванням і виконавчою державною владою. Одні(місцеве самоврядування) займаються питаннями повсякденного життя людини – комунальне забезпечення, місцевий розвиток, місцева інфраструктура, кладовища, лазні, дитсадки, клуби і т.п., інші (виконавча влада) реалізують державні програми, забезпечують дотримання законності, контролюють законність рішень та дій місцевого самоврядування.
Для цього не так багато потрібно. Внести відповідні зміни до Конституції України, які не торкаються політики на національному рівні, а дадуть змогу надати реальний стимул місцевому самоврядуванню. У свій час такий проект під №3207-1 навіть пройшов попередній розгляд у Верховній Раді України, але подальша його доля виявилась досить сумною – він так і вмер на полицях парламенту.
Натомість жодна із парламентських фракцій, у тому числі і фракція Володимира Литвина так і не ініціювала процесу удосконалення Конституції України саме в частині організації влади в територіях, чи хоча б тлумачення її окремих положень, які б дали змогу хоча б поступово об’єднуватись територіальним громадам у спроможні адміністративно-територіальні одиниці. Адже про який місцевий розвиток може йти мова, коли у нас є сільради, де мешкає менше 100(ста) осіб, з яких 15 депутати місцевої ради, 4 працівники сільради!!
Чому ж досі Верховною Радою України не ухвалено жодного закону, який би дав змогу почати розв’язувати ці проблеми? Невже навіть Голова Верховної Ради України не в силі запропонувати необхідні законопроекти, тим паче, що таких проектів в Україні за останні роки муніципальною громадськістю та і урядовцями розроблено не мало? Невже парламент не може провести парламентську дискусію за участі урядовців, науковців, міжнародних експертів з питання організації влади в Україні, регіонах, її адміністративно-територіального устрою, стратегії регіонального та місцевого розвитку?
Без такої дискусії депутатів, адже саме вони мають виключні повноваження на ухвалення змін до Конституції та прийняття законів, всі подібні звернення виглядають доброю міною при поганій грі.
Колись один із авторів польської реформи місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою у Польщі, яка була визнана в Європі, як найуспішніша, Єжі Міллер, при зустрічі із нашими народними депутатами сказав таку фразу на зауваження, що експерти мають розробити такий проект, який сприймуть депутати: «Не перекладайте свої проблеми на інших. Експерти можуть зробити будь-що, але лише за умови, що ви після широких та тривалих дискусій приймете відповідну ідеологію реформи. Це може зробити лише парламент і лише в наслідок дискусій та вислуховування експертів.»
Натомість В.Литвин знову закликає до консультацій. Консультацій кого з ким? Знову у вузькому колі трьох-чотирьох політиків, яких доля сьогодні винесла на пік популярності? Аби кулуарно знову домовитись про тимчасовий компроміс, як це було 8 грудня 2004 року, як це мало статись на Трійцю в 2009 році?
Замість епілогу.
Коли почала готуватись ця стаття, ще не було результатів першого туру виборів. Натомість сьогодні результати голосування відомі.
Не залежно від того, хто стане Президентом України, питання, про які йде мова у зверненні В.М. Литвина і які певним чином проаналізовані у цій статті, потрібно буде вирішувати.
Було б дуже шкода, якщо в черговий раз, розробки щодо реформування моделі місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою в Україні, проекти відповідних змін до Конституції України, розробки нових законопроектів, та готові карти реформування, так і залишаться за бортом.
У такому випадку  через 5 років ми знову зможемо сподіватись на подібне звернення, з подібними «новими – старими» пропозиціями, як на невмирущий «старий Новий рік».
19.01.10 А. Ткачук