Прагнення та можливості. Деякі роздуми щодо «реформаторських інновацій» у сфері регіонального розвитку

Державна регіональна політика, регіональний розвиток, державний фонд регіонального розвитку, проекти регіонального розвитку, державні програми регіонального розвитку … ці неологізми зараз стали буденними у використанні державними діячами, політиками, політологами та різного роду експертами. Проте мало хто пам’ятає, що якихось 10 років тому про них здогадувались лише одиниці, які намагались запровадити в Україні хоча б якісь елементи стратегічного планування регіонального розвитку та визначити під таке планування, хоча б якісь кошти, що були б звільнені від ручного розподілу і не залежали від лояльності регіонального владного політикуму до Президента чи Прем’єра.

Чому про це варто нагадати? А тому що зараз нові обличчя роблять грандіозні відкриття щодо неефективності державної регіональної політики і пропонують «нові» рецепти, які новими зовсім не є, які були викладені у проектних документах, але не були сприйняті українськими політиками – передусім народними депутатами України, але почасти також і членами українського Уряду, які прагнули залишити за собою ручний режим розподілу бюджетних ресурсів.

Так Володимир Воробей у свої статті «Реформа регіонального розвитку» від 10 серпня 2019 року[1] досить емоційно та на перший погляд досить ґрунтовно показує вади системи регіонального розвитку, що склалась і задає сакраментальне запитання: «Як реформувати цю прогнившу систему, яку не змогли реформувати U-LEAD та група радників цього проекту за останні 5 років?»

От тут варто зробити певне припущення, або автор статті не знайомий із повноваженнями органів державної влади в Україні і не відає, що реформи здійснюють не радники, а інституції – Верховна Рада України та Уряд, або просто не знає, скільки було зроблено в Україні за ці часи.

Ну і ще, новизна автора є досить відносною. Адже ще в 2013 році було підготовлено велике дослідження[2] щодо регіонального розвитку, де є окрема таблиця з пропозиціями, які слід реалізувати для побудови нової системи формування, реалізації, фінансування державної регіональної політики, які були проігноровані владою.

З коротким викладом цього звіту ми мали зустрічі з усіма віце-прем’єрами, які відповідали в ті часи за регіональний розвиток – Хорошковським, Клюєвим, Вілкулом, показували загрози в конкретних територіях. Проте реагування на це не було жодного.

8 листопада 2013 року в Дзеркалі тижня було опубліковано статтю «Державна регіональна політика в Україні: від декларацій до регіонального розвитку»[3].

В цій статті є все, про що через 6 років пише Володимир Воробей – законодавство, стратегічне планування, фінансування, моніторинг, статистику і багато чого іншого, але ключовим є припущення, яке справдилось буквально за півроку:

«На наш погляд, ці пропозиції не варто відкладати в довгу шухляду, — загострення проблем регіонів, зростання розриву у рівнях їх розвитку та соціоментальна дивергенція створюють реальну загрозу для єдності політико-економічного і суспільного простору України.»

Експерти можуть аналізувати тренди, готувати пропозиції щодо вирішення проблем, навіть готувати готові проекти нормативно-правових актів, але, на жаль, не можуть нікого примусити ухвалити такі акти.

Попри це впродовж 2015-16 років було зроблено багато, були ухвалені нові системні рішення.

Україна отримала струнку систему стратегічного планування регіонального розвитку: Державна стратегія регіонального розвитку – план заходів з її реалізації; обласна стратегія розвитку – план заходів з її реалізації, що має реалізовуватись на основі конкретних проектів регіонального розвитку.

Для фінансування регіонального розвитку передбачаються кошти у державному бюджеті у форматі окремої бюджетної програми – Державного фонду регіонального розвитку, розмір якого передбачено – 1% доходів ДБУ.

Далі було ухвалено всі необхідні підзаконні акти, які регулюють порядок розробки стратегій, формування конкурсних комісій, порядок підготовки та оцінки проектів.

Вперше регіони перестали їздити в Київ за «вибиванням» грошей на свій регіон, адже кошти ДФРР між регіонами розподіляються за формулою.

Тут варто також зауважити, що у першій редакції закону «Про засади державної регіональної політики» Державний фонд регіонального розвитку передбачався, як окрема інституція, проте провести це через Мінфін та Кабмін Мінрегіону не вдалось, тому ДФРР у нинішньому вигляді – це рядок у бюджеті.

Таку систему не вдалось збудувати нікому із СНГ. Україна тут наблизилась до європейських підходів майже впритул.

Але… Далі включились інтереси політиків. На національному рівні народні депутати України спочатку почали нарощувати кошти у так звану «депутатську» субвенцію, як противагу ДФРР, адже саме через цю субвенцію, вони організовували фінансування «своїх» округів.

Потім їм цього стало мало і вони, особливо члени бюджетного комітету, записали себе у члени конкурсних комісій, що розглядають проекти регіонального розвитку, а при ухваленні Державного бюджету на 2019 рік, статтю 24-1 просто порвали між собою народні депутати і … Уряд. В результаті ДФРР 2019 перетворився у фікцію. Уряд з цих коштів профінансував «районні центри», зарплату шахтарів… проігнорувавши принципи планування регіонального розвитку, які закладені в законодавстві.

І що цікаво, все це здійснювалось не експертами чи донорами, а українськими політиками. Дивина?

Тепер почалась епоха нових політиків.

Матимемо однопартійну більшість у Верховній Раді України, однопартійний уряд партії Президента України. Такого в історії України не було ніколи.

Це відкриває грандіозні можливості провести швидкі реформи у різних сферах , у тому числі зняти проблеми у сфері державної регіональної політики.

Правда тут є і величезний ризик. Однопартійність взагалі може не слухати експертів зі сторони, експертів, які працювали в різних країнах, які знають багато і яких знають.

В цих умовах «свій» експерт, який прочитав одну статтю одного автора чи побував на одній конференції, запропонує варіант вирішення проблеми – як «інноваційний», а насправді тупиковий, який був відкинутий практикою багато років тому і цей варіант буде ухваленим. Але ухваленим не експертом, а інституціями, які і мають нести за свої рішення відповідальність.

Аби цього не сталось, аби привернути увагу до проблеми регіонального розвитку через призму безпеки, знову ж таки у найкращому аналітичному виданні України «Дзеркалі тижня» 28 липня 2019 року було опубліковано статтю «Деякі думки про важливе, яке оминають і намагаються не бачити»[4], де є пряма порада новообраним законодавцям та урядовцям:

«Започаткування реалізації державної стратегії регіонального розвитку через державні програми регіонального розвитку, зокрема програму «Загальноукраїнська солідарність», — є надзвичайно важливим кроком для згуртованості України. Він стане можливим за умови відповідного внесення змін до статті 24-1 Бюджетного кодексу, що передбачатиме збільшення розміру Державного фонду регіонального розвитку до 1,5% доходів Державного бюджету України і спрямування третини цих коштів саме на виконання загальнодержавних програм регіонального розвитку. Врегулювання питань розвитку «проблемних територій», визначення механізмів їх ідентифікації та інструментів державної підтримки розвитку потребує швидкого внесення змін до законів: «Про засади державної регіональної політики», «Про стимулювання розвитку регіонів», «Про державну допомогу» та відповідних змін до Податкового та Митного кодексів України. Поза увагою держави не можуть існувати території з обмеженим потенціалом для розвитку.»

---

П.С. Колись мені довелось працювати за контрактом для Казахстану. Я провів аналіз їхньої концепції законопроекту і показав, що то шлях не у той бік. Тодішня міністр соціальної політики так рознервувалась, що почала кричати «нам не потрібні експерти, які розказують, що ми два роки не те робили». На що я їй відреагував: «експерт, це як дзеркало, в яке ви можете подивитись і підкоригувати свою зачіску, підмалювати губки. А можете плюнути і сказати – я й так красива. То ваш вибір. Але дзеркало не має підлаштовуватись під вас, інакше воно перестане бути дзеркалом».

Тому не варто одним експертам звинувачувати інших експертів у не тій політиці чи ухваленні якихось законів, то не їхні повноваження. Так було, є і буде завжди і всюди.

Автор: Анатолій Ткачук, директор з науки та розвитку Інституту громадянського суспільства

[1] https://medium.com/dg-ukraine/regional-development-funding-reform-ukraine-330ef364c6fa

[2] https://surdp.eu/analytical-report/

[3] https://dt.ua/internal/derzhavna-regionalna-politika-v-ukrayini-vid-deklaraciy-do-regionalnogo-rozvitku-_.html

[4] https://dt.ua/internal/zgurtovanist-i-bezpeka-318754_.html