Слідкуйте за новинами

«Право крові» та «право ґрунту» в питаннях української ідентичності. Об’єднуючі фактори, регіоналізм та український «плавильний казан»

Дата: 19.04.2021

Є. Глібовицький

«Право крові» та «право ґрунту» в питаннях української ідентичності. Об’єднуючі фактори, регіоналізм та український «плавильний казан»

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Згуртованість суспільства та ідентичність» 14 квітня 2021 р.

Модератор: Тема наступної доповіді така: «Право крові» та «право ґрунту» в питаннях української ідентичності. Об’єднуючі фактори, регіоналізм та український «плавильний казан».

Євген Глібовицький: Коли ми говоримо про українську ідентичність, ми переважно говоримо про ідентичність тих українців, які історично живуть на українських землях. Це справедливо, тому що в першу чергу ми говоримо про захист прав тих, хто є автохтонами на українській території, не має іншої України поза Україною.

Великою мірою це так само стосується інших ідентичностей, які ми маємо на території України, в першу чергу це кримсько-татарська ідентичність.

Але коли ми говоримо з вами про те, чим є сучасна Україна, то можемо розуміти, що сучасна Україна є наслідком великої кількості історичних стежок, які переплелися зараз в одному суспільстві.

Сучасна Україна є на території трьох великих імперій, які були тут: це Австро-Угорська, Російська та Османська. Сучасна Україна є продуктом багатьох релігійних дискурсів, які були на території України.

Ми говоримо і про християнські дискурси, римо-католики, греко-католики, протестанти. Ми так само говоримо про мусульман в основному, суфії та суніти, та інші. Ми так само з вами говоримо про юдеїв, про велику кількість інших груп, які або християнські, або інші. Наприклад, вірмени чи караїми, які мали свою достатньо помітну роль в історії України.

Коли ми говоримо про всі ті чинники, то ми розуміємо, що немає одного якогось еталона, який би чітко міг виміряти українськість. Тобто українськість власне є дуже різною, в своєму навіть історичному розрізі.

І, відповідно, коли ми говоримо про розмаїття українських ідентичностей, то, напевно, правильно застосовувати множину, тому що ми говоримо про те, що ці ідентичності можуть у різних проявах проявлятися і вони в різних умовах формувалися.

Коли ми говоримо про 21 століття і виклики 21 століття, то, напевно, найбільш актуальна річ, про яку ми можемо зараз говорити, це жорстка демографічна криза, в якій ми перебуваємо. Народжуваність в Україні при коефіцієнті 2.2, який забезпечує відтворення тої самої кількості населення, яку ми маємо, зараз нижче 1.4, наближаємось до показника 1.3. У нас щороку вмирає приблизно на 300 тис. українців більше, ніж народжується і приблизно порівнювана кількість українців щороку виїжджають за межі України. Тобто втрата населення відбувається дуже високими темпами.

Ця втрата населення очевидно в певний момент почне відчуватися на ринках. В певний момент почне стосуватися тих, хто є з тої сторони, з якої можна щось вдіяти і запобігти цьому. І коли ми говоримо про міграційну політику, то переважно думаємо, що суб’єктом міграційної політики буде в першу чергу держава. А фактично суб’єктом міграційної політики в першу чергу буде бізнес.

Тут виникає питання, якщо ми говоримо про те, що бізнесам буде бракувати робочих рук, якщо ми говоримо про те, що бізнесам буде бракувати людей, які вміють приймати рішення, якщо ми говоримо про те, що громадам буде бракувати людей, які можуть виконувати ті роботи, які не хочуть виконувати люди, що вже живуть в громадах, то ми опиняємось з вами перед тим самим викликом, перед яким опинились раніше поляки, перед ними німці, перед ними британці.

По великому рахунку це питання, яке стоїть, а хто буде крім тих, хто є мешканцями сучасної України і з точки зору законодавства нашого, з точки зору закону про громадянство нашого, хто буде громадянами України без вказання їхнього походження чи етнічної приналежності в паспорті. Ми не фіксуємо це насправді в жодному документі.

Яким чином інші можуть теж ставати українцями? Шлях до формування сучасної української політичної нації – це шлях до спільного визнання болей, які ми мали в історії.

Сучасна українська політична ідентичність великою мірою була закладена діями в гуманітарній політиці третього президента Віктора Ющенка.

Коли ми говоримо з вами про те, якою би ми могли бачити дефініцію українства сьогодні, то з високою ймовірністю ми можемо сказати, що поруч з іншими фактами, важливим є фактор визнання чи відчуття болю ближнього. Іншими словами, ми відчуваємо біль один одного, ми відчуваємо травми один одного, тому ми м’якше реагуємо один на одного і тому ми є більш згуртованими відносно один одного.

Але чи ці фактори будуть працювати стосовно тих, хто буде приїжджати в Україну далі. Після 2014-го року ми можемо точно сказати, що можна бути одночасно поляком і українцем, чи бути кримським татаром і українцем, можна бути грузином і українцем, можна бути євреєм і українцем. У нас навіть є спеціальне слово в українській мові.

Але питання також полягає в тому, чи можна бути одночасно киргизом і українцем, узбеком і українцем, арабом і українцем, в’єтнамцем і українцем.

І власне, коли ми говоримо з вами про те, яким чином ми визначаємо українську ідентичність на майбутнє, то дуже важливі два принципи.

Перший принцип полягає в тому, що ніхто не може становити прямої загрози українській ідентичності, як ми її знаємо зараз. Це практично означає, що ми не можемо йти в будь-які варіанти, які обмежуватимуть використання української мови, обмежуватимуть використання української культури. Тобто тої культури і тої мови, яка є маркером власне походження.

Але з іншого боку, яким чином пояснити Україну в доступних категоріях, наприклад, майбутнім мігрантам для того, щоб вони могли легше інтегруватися в сучасну Україну. Оце власне є питання, яке скорше говорить про те, як стати українцем.

І в цьому сенсі, мені здається, що Україна має зараз більше задатків для того, щоб прийняти для себе американське рішення, аніж європейське. Принаймні релігійні ландшафти в нас такі самі розмаїті, як в американців, а не як в європейців, і подібним чином ми, коли подивимось історичним чином як заселялась принаймні степова частина України, ми бачимо дуже подібні паралелі до американських дискурсів.

Тут я, напевно, зроблю крапку з комою для того, щоб ми могли надалі дискутувати і обговорювати цю тему.

Модератор: Можливо хтось хоче щось додати.

Анатолій Ткачук: Я зразу рефлексую, тому що в мене через 2 хати живе сім’я киргизького походження, трішечки далі живе сім’я африканців, через 4 хати змішана сім’я з в’єтнамцями, а ще через вулицю (в них дітей поки нема) чоловік українець, а дружина африканка. Тобто цей процес вже почав відбуватися і поки що це процес через змішані шлюби.

Тому це все відбувається поки що дуже м’яко. У нашій «білякиївській» місцинй змішалися вже всі регіони. На будь-якій вулиці 5-6 регіонів представлено 100%, а тепер ще кілька країн.

Тому, з одного боку, можливо, це є одним з варіантів пом’якшення демографічної проблеми. А з іншого боку – це те, що потребує осмислення, яким чином, щоб нe втратилась взагалі українська ідентичність, як в нaс мають з’явитись в’єтнамо-українці, африкано-українці і всі решта, і щоби всім було добре. Дякую, Євгене, що ініціював згадку про моїх сусідів.

Відеозапис експертної дискусії

Модератор – Денис Андрущенко

Текст транскрибовано – Денис Андрущенко, Віра Кричковська

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».