Про мораторій на зміну цільового призначення рекреаційних земель. Продовжувати чи ні?

Однією з проблем ефективного використання земель в Україні є бездумна та хаотична зміна цільового призначення земель, забудова особливо цінних земель сільськогосподарського призначення, земель водного фонду, земель рекреаційного призначення.

За роки незалежності, при скороченні населення України на третину, площа земель під забудовою зросла майже у 5 разів.

При цьому суспільство втратило доступ до найбільш привабливих берегів річок, озер та морів, суттєво скоротилась кількість зелених зон, особливо у великих містах та селах, які знаходяться в зоні півгодинної доступності до таких місць.

Аби якось зупинити процес швидкого скорочення зелених зон, в Україні було ухвалено досить дивний закон «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах» від 17 березня 2011 року N 3159-VI, яким встановлено заборону на зміну цільового призначення земель рекреаційного призначення «в містах та інших населених пунктах, а саме:

земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень;

земельних ділянок об’єктів фізичної культури і спорту» протягом 5 років від набуття чинності закону.

Тобто зараз цей закон втрачає чинність і постає питання, а що робити далі?

Звичайно найпростіше, на основі досвіду мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, просто продовжити цей мораторій. Але чи є в цьому сенс?

На наш погляд цей закон не виправдав свого призначення і за своїм змістом виглядає досить обмеженим та сумнівним з точки зору корисності для місцевого та регіонального розвитку.

З одного боку, тому що значна частина рекреаційних зон знаходиться за межами населених пунктів і на них цей закон не поширюється, з іншого – він створює проблеми там, де їх ніхто не чекав.

Земельний кодекс України у статті 51 визначив склад земель рекреаційного призначення: «До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об’єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об’єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об’єктів стаціонарної рекреації».

Як видно із змісту цієї статті, існує значно більше земельних ділянок рекреаційного призначення, ніж визначені у статті 1 Закону «про мораторій», зміна цільового призначення яких може мати не менш важливі наслідки для жителів громади та й українського суспільства загалом, ніж зміна цільового призначення земельної ділянки, на якій розміщено старий стадіон, яким давно ніхто не користується.

В нинішніх умовах, коли утворюються нові об’єднані територіальні громади, часто виглядає так, що у громаді не потрібно п’ять чи десять повноцінних футбольних стадіони, оскільки в цих селах немає такої кількості жителів, аби там грати у футбол. Достатньо один добре обладнаний повноформатний стадіон та невеликі спортивні майданчики у різних селах громади. Натомість земля під стадіонами може бути використана для будівництва амбулаторій, чи інших важливих для громади об’єктів.

Так само неоднозначною є пропозиція заборони на зміну цільового призначення земель зелених зон у населених пунктах. Наприклад, нинішня зелена зона є невеликою і розміщеною біля промзони, не виконує свого рекреаційного призначення, натомість громада хоче створити нову зелену зону в місцях більшої присутності людей і бажає перемістити з цього місця якийсь об’єкт у зелену зону, що не використовується за призначенням.

На наш погляд, запропонований спосіб вирішення дуже важливої для суспільства та територіальних громад проблеми – збереження рекреаційних зон, одним законом «про мораторій» на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок не вирішує заявленої проблеми, натомість створює інші.

Насправді українське законодавство містить досить багато обмежень на відведення окремих земельних ділянок, зміну їх цільового призначення, передбачає участь у цих процесах різних органів влади, державних експертиз, інспекцій і т.п. Проте ці інструменти не працюють, оскільки інституції надто слабкі, корупційні можливості великі, а відповідальності колегіальних органів, зокрема місцевих рад, які і приймають рішення про зміну цільового призначення земель не існує.

Пропозиція:

1. Продовжувати дію цього закону на тривалий термін не потрібно, оскільки ефективність цього закону є сумнівною.

2. Необхідно переглянути все земельне та статусне законодавства (що регулює повноваження органів та осіб, пов’язаних із питаннями зміни цільового призначення земель), адміністративне та кримінальне законодавство для встановлення збалансованих підходів щодо мінімізації порушень законодавства та накладання адекватної відповідальності.

3. Ввести державний нагляд над актами/рішеннями/бездіяльністю органів місцевого самоврядування з боку державного наглядового органу.

4. Провести слухання в комітетів Верховної Ради України про ситуацію із використанням земель рекреаційного призначення, земель водного фонду… для задоволення суспільних потреб населення, та підготувати пропозиції щодо механізмів вилучення отриманих у приватну власність земель в порушення законодавства.

Матеріал підготовлено в межах проекту «Децентралізація в Україні: від моніторингу до реагування» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

А. Ткачук

04.07.18