Про «неправильний» підхід до ремонту вулиці?

Біля Києва та більшості міст-обласних центрів за останні роки виросли цілі мережі садибної забудови міщан – людей, які працюють у місті, але проживають у селі і щодня їздять спальним маршрутом місто-село.

Як правило, така забудова здійснена на перекуплених земельних ділянках. Сільради роздали землю селянам, ті продали їх міщанам і саме останні звели там будинки.

Таким чином, села суттєво змінились. Вони ніби складаються з двох частин: перша – типова стара забудова, де живуть виборці сільського голови і сільських депутатів і друга – нова забудова із сучасними будинками, де проживає уже більше людей, ніж у старій частині, але ці жителі не є виборцями. Саме тому, із свого бюджету сякі-такі ремонти вулиць здійснюють лише у старій частині, а нова облаштовується самостійно: люди самі тягнуть електрику, газ, воду, ставлять освітлення тощо. Найбільшою проблемою тут є вулиця.

Зробити якісне покриття досить дорого, до того ж, є низка інших проблем, зокрема виготовлення проекту.

Хто може виступати тут замовником? Приватні особи, які живуть на вулиці? Сільрада не має ні бажання, ні грошей на виготовлення проекту. Та й за проектом, нормальна вулиця в 200 метрів буде коштувати понад півмільйона гривень. Але їздити людям потрібно щодня і тепер, а не в далекому майбутньому. Тому, люди збирають самі гроші, наймають бригаду, що має техніку і роблять вулицю, виходячи із своїх фінансових можливостей. Десь краще, десь гірше.

Чи правильно це? Формально неправильно. Але є результат, є дорога, яка сільраді нічого не коштує. Проте поява дороги капіталізує майно і стимулює появу нових будівництв, що в свою чергу збільшує надходження до сільського бюджету від земельного податку та податку на нерухомість, а це дає змогу відремонтувати вулицю десь там, де живуть сільські виборці.

Як звести до купи інтереси сільського голови, депутатів та жителів сіл, які працюють у місті?

Найпростіший варіант – прописатись у селі всім, хто реально там проживає. Це як страшний сон для сільських обранців, адже в такому випадку виборців буде значно більше і, то будуть зовсім інші виборці, яким не задурити голову можливим ще одним земельним наділом чи страхами про знищення села, якщо утворити ОТГ разом із містом. Але зараз це мало реально, оскільки більшість тих, хто живе в селі і працює у місті, мають там реєстрацію фізичної особи підприємця, чи перебувають на державній службі і зміна місця реєстрації викличе купу організаційних проблем, які потребуватимуть часу на їх вирішення. Та й, навіть у такому випадку, навряд чи знайдуться кошти на ремонт усіх нових вулиць у сільраді.

Що ж тоді робити? Чекати? А в цей час з’являтимуться приватні вулиці. Адже цілком закономірно, люди, що збудували вулицю за свій кошт, намагатимуться обмежити рух по цій вулиці тих, хто не брав участь у її будівництві. Це шлях в нікуди. Здається, варто питання участі жителів громади у відбудові/ремонті вулиць, так само, як і підтримання цих вулиць у нормальному стані не просто почати обговорювати, а варто вирішувати через відповідне нормативне регулювання, правда не надто обтяжливе і не надто забюрократизоване.

Ну і на останок. Приміські села сьогодні є донорами міста, адже саме з села їдуть на роботу до міста. Так само, переселившись з міста в село, люди звільнили своє житло для інших, що посилило спроможність міста.

Тому місто також не має стояти осторонь від проблем розвитку навколишніх сільських територій, звичайно, тут мова передусім не про сільські вулиці, а про транспортну інфраструктуру місто-село, про соціальну інфраструктуру та про врахування інтересів міста при плануванні забудови сільських територій.

Співробітництво міста та сільських територіальних громад сьогодні – можливість стійкого розвитку цих територій у майбутньому.

Це видно неозброєним оком, принаймні тим, хто живе у приміській зоні.

Матеріал підготовлено в межах проекту «Партнерство між міськими та сільськими територіальними громадами як ефективний інструмент місцевого економічного розвитку» за підтримки Програми «U-LEAD з Європою».

А. Ткачук

27.08.18