Слідкуйте за новинами

Згуртованість суспільства через освіту та просвіту. Катерина Ясько

Дата: 29.06.2021

Згуртованість суспільства через освіту та просвіту. Катерина Ясько

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Згуртованість суспільства через освіту та просвіту» 22 червня 2021 р.

 

Денис Андрущенко: Як має бути організована методологічна та інституціональна база освіти для того, щоб укріплювати згуртованість суспільства?

Катерина Ясько: Дякую, Денисе. Готуючись до цього виступу, так співпало, цими днями я завершила разом із двома колегами наукову редактуру перекладу українською мовою книги, яка, з моєї точки зору, зробить надзвичайно потужні зрушення у свідомості і, зокрема, сприйняття концепції і згуртованості, і взагалі зрілості суспільства.

І принагідно я хочу зробити рекламу цієї книги. Вона вийде українською мовою. Вона називається «Більдунг. Нордичний секрет краси та свободи». Вона вийде опублікована «Новим Форматом» у вересні.

І я коли готувалася до цієї доповіді, звісно, що не хочеться називати доповіддю, але в певному сенсі це правда, я вирішила, що нічого по-справжньому ґрунтовного сказати не зможу. Всі ті думки, які я вважаю найціннішими і найпрогресивнішими, я прочитала в цій книзі.

І з вашого дозволу я хотіла б поділитися декількома методологічними інсайтами від Лени Рейчел Андерсен і Томаса Бйоркмана, які, з моєї точки зору, є надзвичайно важливими для нашої усвідомленості, якщо ми хочемо інтегрувати згуртованість в певну колективну освітню траєкторію.

Для цього я хотіла б ввести декілька понять. Я вибачаюся за таку трошки важку термінологію. Але я сподіваюся, що наприкінці саме ті основні висновки, які я вам озвучу, для того, щоб вони були резонуючі, дуже важливо декілька концепцій підкреслити.

І одна з них – це «кола належності». Коло належності – це те, що кожна людина проходить в своєму розвитку, говорячи про згуртованість якраз.

Все починається від «Я», тобто певної егоцентрованої особистості в ранньому дитинстві. Потім ці кола належності розширюються до сім’ї. Бйоркман і Андерсен називають спочатку це «сім’я 1», а саме тато, мама, брати, сестри. Потім це група друзів, рівних нам. Далі це «друге коло сім’ї». Це коли ми виходимо заміж чи одружуємося, і у нас виникають свекри, свахи, тобто родина стає більшою. Це власне та родина, яку ми самі створюємо, бо перша родина – ми просто до неї належимо за правом народження.

Далі – це певні спільноти. І це можуть бути сусіди, це може бути релігійна парафія, це може бути політична партія, спортивна команда, колеги і т.д. Далі, наступний рівень – це певна уявна спільнота. Це якраз про суспільство, про країну, про націю, про народ, про більш широку релігійну конфесію.

Наступне коло належності, його називають «сьомим». Це певна культурна зона. Іноді можна сказати, що ми належимо до пострадянської культурної зони. Багато людей від цього намагаються відцуратися, я все ж таки так чи інакше відчуваю цю належність.

Далі – це належність до певних універсальних принципів: міжнародних конвенцій, багатосторонніх альянсів. Після цього йде людство в цілому. І далі, «десяте» коло належності, воно передбачає планету і майбутні покоління, при чому далі правнуків.

І відповідно в залежності від рівня зрілості людини, в залежності від її особистісної еволюції, ми можемо подивитися, наскільки людина може себе ідентифікувати з різними колами належності.

І в цій книзі розкривається модель, яку вводить Роберт Кіган, один з психологів-дівелопменталістів, співавтор конструктивістького підходу до розвитку дорослих, його теорія називається «суб’єктно-об’єктною». Він досліджує, і на це звертають дуже велику увагу автори цієї книги, як людина еволюціонує з рівня самовідкриття, тобто маленька дитина, яка народжується і себе відкриває. Далі відбувається певна соціалізація, він це називає «соціалізований розум». Потім рівень самотворення, англійською мовою це звучить як self-authoring. І потім рівень self-transforming або самотрансформування.

Що я хочу підкреслити з точки зору методології вибудови згуртованості через освіту? Концепція метамодерну або метамодерності, яка вводиться цими авторами, особливо Лена Рейчел Андерсен, вона насправді дуже проста. І полягає у тому, що нам кожного потрібно зустріти там, де він є.

Можна сказати, що десь приблизно 60-70% населення України себе асоціюють з першими 3-4-ма з 10 кіл належності. Тобто це одна з причин, чому у нас такі великі паркани. Тому що ми асоціюємо своє життя з собою, своєю маленькою родиною, можливо, своїми друзями, своєю більшою родиною і декількома спільнотами, і зовсім не завжди сусіди є частиною цієї спільноти.

І для того, щоб освіта сприяла метамодерності, тобто щоб ми дійсно могли зустріти людину на відповідному рівні зрілості, і з огляду на ті кола належності, з якими він себе асоціює, для того, щоб освіта сприяла згуртованості і могла зустрічати людину там, де вона є, необхідно розуміти, що на кожному рівні зрілості потрібно інтегрувати необхідні інструменти.

Наприклад, племінні та так звані домодерні елементи, вони можуть включати поезію, національні свята, ритуали, наративи, дослідження і вивчення культурного спадку. Це те, що надзвичайно важливо дати маленьким дітям. Через культурну спадщину, через ритуали, пов’язані з цими колами належності, вони зростають, вони набувають належної їм зрілості.

Далі можна підключати вже модерні елементи – це точні науки, це більш абстрактні категорії, це, безумовно, все, що стосується верховенства права, верховенства закону, прав людини, демократії і т.д.

Надзвичайно цікавий, потужний досвід ми щойно пройшли з Олександром Філоненком. Ми приїхали позавчора з табору для підлітків 13-16 років. Це був табір філософського спрямування, але там піднімалися якраз дуже наукові питання. В тому числі про космос, про культуру. І деякі з цих дітей мають доступ до цих абстрактних категорій і наукових концепцій. З задоволенням їх сприймають, рефлексують, ставлять питання. А деяким з них це ще не цікаво.

І вікова психологія не має ключового значення. Не завжди вік і рівень зрілості співпадають. Це можна дуже добре на групі дітей приблизно цього віку побачити.

Коли ми хочемо інтегрувати вже постмодерні елементи, це вже для більш дорослої людини, тобто 17-18 років і далі, у нашому суспільстві 20+ років. Це про системний погляд, системну перспективу, вміння деконструювати суспільні концепції, розуміти суспільство як конструкт, вміння створити свій власний погляд на ті чи інші речі. Тобто певна мультиперспективність.

Я хочу підкреслити, що це не актуально для 7-річних дітей. Я б навіть сказала, якщо коментувати форму НУШ, то навіть деякі тези, пов’язані з правами людини, з моєї точки зору, не настільки актуальні 7-8-річній дитині, як більше співів, більше танців, більше того, що на природньому рівні в їхньому віці сприяє згуртованості.

Що б я хотіла додати на завершення. Дуже важливо зустрічати усіх там, де вони є, без тиску. Дуже хотіла б, щоб в нашому суспільстві, до речі, нещодавно ця теза буквально на днях прозвучала від Сергія Чумаченка, щоб час від часу звучали фрази: «Я недостатньо компетентний для того, щоб висловлюватися з цього приводу».

При цьому, коли ми формуємо освіту на рівні, де вже мова йде про експертизу, – це студентські роки, дуже важливо, щоб студенти могли мати доступ, якщо це інженери, до психологічних навичок і вміння розвивати системну перспективу, емпатію. Щоб ми створювали передумови, щоб ці інженери, працюючи зі штучним інтелектом, розуміли системно, як це впливатиме на різних стейкхолдерів, що необхідно передбачити для того, щоб давати адекватний поштовх тим технологіям, які зараз розвиваються.

Повертаючись до своєї тези. На кожному рівні згуртованості сприяють різні інструменти, і нам дуже потрібно ретельно і методологічно розуміти, на якому рівні зрілості які інструменти треба застосувати, а потім відповідно їх вилучати, якщо це вже інтегровано, якщо це вже не сприяє розвитку так, як це відбувалося раніше. Отже, що потрібно.

Дуже хотіла б, щоб в наших інституціях створювалися простори для експериментів. Щоб там можна було помилятися, щоб там можна було експериментувати, грати.

Євген Лапін нещодавно почав активно промотувати цю тему гри. Це надзвичайно важливо. І я хочу підкреслити, що гра і пов’язана з нею рефлексія насправді важливі для будь-якого віку і для будь-якого рівня зрілості.

Друге, що дуже важливо, – це вчителі певного рівня зрілості і певної ментальної складності. Томас Бйоркман і Лена Андерсен пишуть, тут є така теза, я навіть з вашого дозволу її зачитаю, бо вона мене дуже-дуже вразила. «Для досягнення вищезазначеного, по-перше, необхідно набирати більше вчителів із шару «5» (це один з рівнів належності). Замість ставати вчителем у віці 25 років, викладачі повинні досягати віку дорослих, мати 2-3 освіти та певний життєвий досвід. А їхні зарплати мають відповідати цій ментальній складності. По-друге, учителям у класі мають допомагати асистенти. І це вже можуть бути 25-річні люди з чимось схожим на теперішній учительський диплом. І третє. Технології в освіті не повинні змінювати людську взаємодію: ми можемо продуктивно використовувати Інтернет, програми і апаратне забезпечення, але освіта означає більдунг. А більдунг відбувається серед людей».

Мені здається, що це такий хороший момент, хороша крапка для того, щоб передати надалі слово Сергію Чумаченку. Я дуже радію, що наші виступи поряд, тому що насправді це дуже пов’язані речі, про які ми зараз говоримо.

Я відкрита до запитань і буду дуже рада взагалі надалі ділитися цими знаннями, які пов’язані якраз з психологією розвитку в індивідуальному і колективному аспектах. Дуже вірю, що з точки зору методології і формування згуртованості, і взагалі просвіти як такої, ці шматочки знань, як шматочки пазлу можуть надзвичайно потужно впливати на якість, на успіх цих програм. Дуже дякую.

Щодо інструментарію, якому ми навчали вчителів у рамках їх перепідготовки. Там були у співпраці і проекти з Іванкою. І декілька громадських організацій цим займаються. І, зокрема, такий інструментарій, який нам дає ненасильницьке спілкування. Він якраз, з моєї точки зору, ідеально сприяє формуванню згуртованості.

В цьому плані і книга «Клас без провини», і гра, яка до неї додається, називається «Територія без провини», яку ми адаптували. Переклали з англійської мови, зробили 2 варіанти, тобто гра україно-англійська. Тобто діти можуть вчити водночас українську й англійську мову і говорити, артикулювати мовою почуттів, потреб, розв’язувати конфлікти, навчаючись через методи ненасильницького спілкування, згуртованості, командній роботі і мирному вирішенню будь-яких непорозумінь. Звісно, цей інструментарій є.

Єдине, що є таке правило, що спочатку в це має закохатися директор, потім – лідерська команда школи, потім – вчителі. Потім вони практикують це рік і нічого не кажуть дітям. Вони просто так живуть, ті, хто реально хочуть це прийняти і інтегрувати. І десь на 2-3 рік, іноді на 5 рік, в тих класах, де вчителі готові, хочуть, побачили в цьому сенс, застосували це до свого життя, тобто фактично цю соціальну компетентність самі розвинули, там можна навчати дітей.

І в таких класах і школах є діти, які реально медіюють конфлікти у віці 12-13 років. Можна сказати, їх рівень соціальної компетентності може бути порівняний з рівнем пересічного медіатора, який отримав у 30 років диплом медіатора в сучасній системі підготовки медіаторів. Дякую.

Відеозапис експертної дискусії

Модератор – Денис Андрущенко

Транскрибовано – Денис Андрущенко, Лідія Асцатрян

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».