Адміністративна реформа: що далі?

Перша фаза «адміністративної реформи», про яку так завзято говорили нинішні «більшовики»відбулась!
Звичайно, якщо аналізувати зміст цієї реформи, то важко зрозуміти не тільки її далекосяжну мету, а й саму ідеологію реформи.

Скоріше виглядає, що основна мета реформи – скорочення кількості працівників у виконавчій владі та концентрація найбільших повноважень та фінансових ресурсів під міністерствами, які знаходяться під контролем «донецьких» сімей.
Уявити, що нова структура виконавчої влади буде працювати більш ефективно ніж попередня дуже складно.
От лише два приклади.
1. В минулому міністерство економіки , як найбільше міністерство серед ЦОВВ, займалось дуже широким колом питань: від макроекономіки, до надання дозволів на закупівлю у одного учасника і виділення коштів на відрядження за кордон урядовцям. Оскільки розбиратись з макроекономікою, займатись стратегічним прогнозуванням та плануванням справа не вдячна, така, що потребує ґрунтовних знань, роботи в бібліотеках, інтернеті, з іноземними та українськими експертами, якраз на неї не вистачало часу – всі займались масою поточних питань, які також належали до сфери компетенції мінекономіки.
Після реформи, компетенція міністерства не звужується, навпаки розширюється, в той же час має відбутись скорочення персоналу і зарплат. Чи буде спроможним нове міністерство запропонувати суспільству бачення місця та ролі України у світовому розподілі праці, визначити конкурентні переваги української економіки, аби на їх основі здійснити економічний прорив? Навряд чи. Якщо це так, то який результат від перетворення, крім проблем для персоналу та додаткових можливостей Міністра?
2. Міністерство регіонального розвитку та будівництва. Створене в 2007 році міністерство мало зайнятись дуже важливими для єдності держави речами: формування нової державної регіональної політики, яка б забезпечувала вирівнювання міжрегіональних диспропорцій, збалансований просторовий розвиток територій та формування єдиного українського економічного, освітнього, культурного, інформаційного простору на всій території України, а також підготовкою та проведенням повноцінної реформи адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування. Без таких реформ сподіватись на успішність України не доводиться.
Проте цього не сталося з кількох об’єктивних та суб’єктивних причин. Зокрема об’єднання під одним дахом «функції» – регіональний розвиток та «галузі» – будівництва заводило в міністерство конкуренцію між спробою формувати політику на основі розподілу повноважень між органами виконавчої влади різних рівнів та органами місцевого самоврядування у сферах просторового планування та узгодження секторальних політик у просторі і збереженням традиційного «ручного керування» у галузі будівництва. До цього додались побоювання державних керівників щодо можливого негативного впливу реформ адмінтерустрою та місцевого самоврядування на їх рейтинг напередодні виборів і … реформи не змогли розпочатись.
Що ж відбулось тепер? Новоутворене міністерство регіонального розвитку , будівництва та житлово-комунального господарства народжене уже з глибокими «генетичними мутаціями», які скоріше за все погублять його у досить не далекому майбутньому.
Адже до проблем поєднання у одному міністерстві регіонального розвитку(функції) та будівництва(галузі) додалась ще одна складова – житлово-комунальне господарство. Але ж житлово-комунальне господарство є сферою компетенції органів місцевого самоврядування, а не держави. Яким чином держава має займатись через міністерство житлово-комунальним господарством у Харкові, Жмеринці і тисячах маленьких «зачепилівках» не відомо. Недавно ми в Криму розмовляли з одним дуже цікавим діячем місцевої влади, який висловився досить категорично про впровадження єдиних регіональних тарифів на послуги водопостачання та водовідведення: «Ми, разом з людьми зробили свій водогін, у нас найдешевша собівартість води в Криму, а можливо і поза Кримом, а нам тепер спустять розрахункові тарифи, виходячи з вартості води в середньому? Чому ми маємо платити більше?»
Єдиною аргументацією тут може бути лише бажання держави «провести реформу ЖКГ» в частині власне багатоповерхової міської забудови, аби мешканців квартир поставити у цілковиту залежність від постачальників послуг.
Отже через деякий час новоутворене міністерство буде змушене відповідати за проблеми комунальних послуг, не залежно від того, що надаються вони органами самоврядування, які часто є просто не спроможними до виконання своїх функцій. Але для того, аби вони були спроможними має бути проведено реформу місцевого самоврядування на новій територіальній основі, яку б мало підготувати міністерство. Але чи буде воно в змозі це зробити, коли працівникам міністерства буде потрібно займатись поточною «паперотворчістю» щодо будівництва житла, надання дозволів, каналізацією, сміттям і вулицями?
Отже коло замикається. Розширюючи сфери компетенції міністерств на галузі не обов’язково отримаєш ефективність.
Але, як ми можемо зорієнтуватись з висловлювань Президента та Міністра юстиції, нас чекає наступна фаза «адміністративної реформи», але уже в регіонах.
Звичайно, як і на національному рівні, так і регіональному, система публічної влади є не ефективною.
Дублювання повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, внутрішня конфліктність по лініях: місцеві державні адміністрації – органи місцевого самоврядування; сільські, селищні, міські голови – місцеві ради;  місцеві ради – місцеві громади; не спроможність значної кількості органів місцевого самоврядування надавати громадянам передбачені законом послуги потребують негайного та системного вирішення.
Яким чином це може бути зроблено?
Через упорядкування територіальної основи місцевої влади та чітке розведення повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Наприклад в Україні найбільші райони мають населення у понад 170 тисяч осіб, найменші – 7-8 тисяч. Серед сільрад ці показники ще більш кричущі: 10 тисяч населення і 74 особи, серед яких 15 депутатів сільської ради, сільський голова та два працівника сільради! Але ж за законом, повноваження Харкова і повноваження сільради з населенням 100 осіб практично однакові.
Що потрібно для такої реформи?
В першу чергу бажання, розроблена ідеологія реформи, ухвалення та впровадження низки законів, які в основному є досить добре розробленими. Бажано б було внести невеликі зміни у кілька статей Конституції, хоча й не обов’язково. Конституційний Суд може здійснити відповідне тлумачення суперечливих норм статей 133 та 140 Конституції України.
Чи може це зробити нинішня влада?
Навряд чи. Адже приклад показав, що перша фаза адміністративної реформи готувалась дуже закрито, без визначеної та зрозумілої ідеології і орієнтувалась винятково на укази Президента.
Напевно і друга фаза реформи у регіонах може відбутись за сценарієм першої – через механічне скорочення та механічні об’єднання.
Я особисто не здивуюсь, коли завтра ми отримаємо указ, за яким у нас буде скорочено кількість районних державних адміністрацій, прокуратур, районних податкових і т.п. через утворення так званих «міжрайонних», які діятимуть на території кількох суміжних районів.
Наприклад практично у кожній області є досить невеликі райони з населенням 15-30 тисяч осіб. Тримати там весь перелік територіальних органів виконавчої влади досить накладно, тому без зміни адміністративно-територіального устрою, залишаючи район у формально чинному статусі з нього виведуть повноцінні органи виконавчої влади.
В цьому в принципі нічого страшного не має, адже в Україні, зважаючи на постійну відстрочку з проведенням реформи адміністративно-територіального устрою, в системі ЦОВВ уже відбувається своя реформа, яка привела до різного районування органів СБУ, ДПА, рай газів, РЕСів і т.п.
Головне, аби при такій не системній чи «квазі» реформі остаточно не заплутався адміністративно-територіальний устрій і не втратилась людина. Як ми розуміємо виведення органів влади із району не приведе до зникнення довідок та дозволів.
Тут має бути головним не механістичне об’єднання малих , створення умов для економічного зростання територій та зменшення відтоку сільського населення у міста, збереження традиційної для України системи розселення.
Але це вже, як кажуть військові «вищий пілотаж», який здійснити ново реформовані міністерства навряд чи зможуть, навіть, якщо про це згадають батьки «адмінреформи»2010.
А. Ткачук, 18.12.10