Гроші на старість або роздуми небайдужого дилетанта.

Тема пенсійної реформи принаймні півроку є в переліку найактуальніших в «меседжах» влади. Президент навіть призупинив внесення на розгляд Верховної Ради відповідного пакету законопроектів для того, щоб краще ознайомити громадян з постулатами реформи та нівелювати негативне ставлення до неї. Здавалося б, мас-медіа, що в більшості підконтрольні регіоналам, мали б по деталях розтлумачити всі тонкощі змін, які об’єктивно є необхідними і неминучими.
 
Між тим, прості спостереження свідчать, що інформація, яку ми чуємо з вуст політиків, є неповною і нерідко спотвореною. Це підтверджується простим опитуванням, проведеним автором серед знайомих, більшість з яких мають активну життєву позицію і не байдужі до соціальних процесів, що проходять в країні. Питання стосувалося розуміння сутності та функціонування накопичувальної частини обов’язкового державного страхування. Першим каменем спотикання виявилось вже питання середньої тривалості життя на пенсії. На превеликий жаль, цілеспрямована робота нардепів-популістів дала свої плоди – добра третина опитаних вважає, що після виходу на пенсію люди живуть від сили два-три роки, адже середня тривалість життя в Україні для чоловіків – 62 роки. Після роз’яснення, що в розрахунок включені також немовлята, смертність яких в Україні значно вища ніж в Європі, і люди активного віку, що вмирають через нездоровий спосіб життя та низьку якість медичних послуг, респонденти полегшено зітхали – перспектива пережити закодований політиками вік все-таки додає оптимізму. Радісно було чути, що громадяни, які дожили до пенсії, живуть ще в середньому біля 15 років – для чоловіків, та біля 25 – для жінок, оскільки останні поки-що виходять на пенсію в 55 років. Логічний хід роздумів приводить до цілком обґрунтованого висновку, що розмір пенсії з накопичувального фонду розраховується з обсягу накопиченого на особистому рахунку та середнього терміну життя на пенсії. При цьому також береться до уваги, що активні операції з накопичувальним фондом теоретично мали б збільшувати суму накопичення принаймні на індекс інфляції, тобто захистити добробут пенсіонерів.
І ось тут ставилось запитання, яке є головним в цьому невеликому дослідженні – що робити з коштами особистого рахунку, якщо пенсіонер не доживає до розрахункового віку. Переважна більшість респондентів вважала, що решту коштів потрібно віддати спадкоємцям, адже рахунок є особистим. Однак наступне питання ставило їх в тупик – а чим платити тим пенсіонерам, що переживуть цей термін – адже коштів на їхньому рахунку фактично не залишиться. Екзотична відповідь на кшталт – платити тільки соціальну допомогу чи мінімальну пенсію, до уваги не береться – рідко хто з політиків змалює картину, коли до сивочолого дідуся приходить соціальний працівник і скаже йому – все, зажились ви, добродію – далі хай вас утримують діти, в пенсійному фонді ваші грошики закінчились.
Описана ситуація переконує людей, що насправді в першому випадку зекономлені кошти повинні залишатись у фонді і виплачуватись другій категорії пенсіонерів. Адже це пенсійне страхування, а не депозитний рахунок – і в кожної окремої людини страховий випадок настає в різний час. Дещо цинічно, але страховий випадок в даному контексті – смерть, як не сумно це визнавати.
І ось тут респонденти починали здивовано питати – а чому це не пояснюється з екранів телевізора, але при цьому ініціатори постійно повторюють, що для наповнення накопичувального фонду необхідно декілька років акумулювати кошти, вилучаючи їх з Пенсійного фонду, а це можливо при його бездефіцитності і за умов впевненого росту економіки.
Маленька недомовка народжує великі сумніви. Які посилюються інформацією про функціонування таких фондів за кордоном, зокрема в Чилі, що повертається до солідарної системи. Просто підійшов час, коли почали закінчуватись кошти на рахунках пенсіонерів-довгожителів, а рахунки тих, хто не дожив, спустошили вдячні нащадки.
Щодо вкладення коштів накопичувального фонду у цінні папери, теж є сумніви. Звичайно, в країнах зі стабільною економікою, низькою інфляцією і відповідальною владою ці кошти вкладаються в низько ризиковані цінні папери, цим самим зберігаючи їх від інфляції. Інша ситуація в країнах з галопуючою інфляцією та несформованою політичною елітою. В держави завжди є спокуса позичити кошти з фонду для покриття дефіциту бюджету. Яскравий та традиційний приклад – постійне спонукання Національного банку до викупу державних облігацій. При цьому, звичайно, регулятор змушений здійснювати емісію чи позичати кошти у МВФ для підтримки платіжного балансу. Інший ризик – вкладення коштів у сміттєві папери пов’язаних з керівництвом фонду фірм, що приведуть до фактичного банкрутства фонду. Такі факти мали місце в деяких країнах Східної Європи. Навіть, якщо держава урочисто пообіцяє гарантувати вклади – втіхи мало – поповнення фонду здійснюватиметься за рахунок платників податків, в той час, як кмітливі бізнесмени відпочиватимуть десь в екзотичних країнах подалі від караючого меча закону чи зручно приземляться в кріслі народного депутата України. Вітчизняна новітня історія не раз підкидала докази реалістичності такого сценарію, тим більше що наполегливість ініціаторів реформи на необхідності якнайшвидшого запровадження накопичувального фонду тільки підсилюють підозри у щирості їх намірів.
Те, що реформувати пенсійну реформу необхідно, визнають більшість тверезо мислячих громадян. І час виходу на пенсію вже не відповідає фізичній можливості більшості громадян здійснювати активну діяльність. І чисельні пільги для представників різних професій не можуть сприйматись як справедливі. І врахування заробітків тільки п’яти років не стимулюють вимагати в роботодавця оплати «чистих» зарплат. Однак для побудови логічної, зрозумілої та прийнятної суспільством пенсійної системи необхідно сформулювати вимоги до цієї системи, певним чином дистанціювавшись від існуючих стереотипів, можливо розглянувши проблему забезпечення гідної старості в ретроспективі.
Отже, перед нами постають виклики, які зрештою не набагато відрізняються від тих, що були перед державними діячами кінця дев’ятнадцятого століття, які впроваджували пенсійне законодавство:
–        Руйнування патріархальної системи побудови традиційної сім’ї, що передбачала проживання під одним дахом трьох поколінь – непрацездатні діди, батьки та діти. Цей процес особливо прискорювався в бурхливо зростаючих містах, де житлова площа була дорогою та обмеженою;
–        Нестабільність грошово-валютної системи, що зводить нанівець такий інструмент, як накопичення. Особливо це актуалізувалось під час першої світової війни, коли більшість воюючих країн не уникли обвалу власної валюти та знецінення накопичень. Наразі дефіцит бюджетів є основним джерелом інфляції;
–        Ненадійність депозитів, підтверджених чисельними банкрутствами банків;
–        Особливості психології, що полягають в небажанні більшості енергійних та сильних в молодості людей самостійно та заздалегідь дбати про старість;
Нині проявляються нові виклики, що їх не було понад століття тому. Це старіння населення, пов’язане з покращенням рівня харчування та медицини, а також пізнішим часом входження в активне життя молоді. Це зниження народжуваності, статистично напряму пов’язане з цивілізованістю суспільства. Це також чисто пострадянський феномен масової виплати зарплат в конвертах, явища, якого не було в зарегульованій радянській економіці і проти якого фіскали так і не придумали ефективної протидії.
За цих вихідних параметрів можна викласти певні мови для побудови ефективної пенсійної моделі.
Насамперед, вона повинна бути збалансованою. Причому баланс повинен підтримуватись постійно, бажано взагалі в автоматичному режимі, інакше будь-які корекції викликатимуть соціальне збурення. В цьому ракурсі законодавче збільшення пенсійного віку – класичний привід для політичних маніпуляцій. Крім цього, система повинна бути справедливою – громадянин, який чесно трудився протягом усього життя, повинен мати відчутні переваги перед тим, хто ніде не працював і збирається паразитувати на шиї суспільства. Основним критерієм нарахування пенсії повинна бути заробітна плата, пільги тут боляче сприйматимуться більшістю населення. Звичайно, рівень пенсій повинен забезпечувати пристойний рівень добробуту та обґрунтованих потреб.
І, нарешті, запровадження нової системи не повинно потребувати значних фінансових витрат, що особливо актуально для країни, яка не оговталась від економічної кризи.
Класичний розрахунок відрахувань до пенсійного  фонду передбачає, що кошти, вилучені протягом трудового життя людини, повинні балансуватися з витратами на її пенсійне забезпечення. Цю позицію потрібно взяти за основу, оскільки вона може розглядатись як найбільш справедлива. Однак така красива формула не може працювати в чистому виді. По перше, слід враховувати інфляцію. Крім того, адміністрування фонду теж здійснюється за рахунок цих коштів. Певні категорії професій передбачають швидше зношення людських організмів чи фізично чи психологічно і, як наслідок, потребу швидшого виходу на пенсію.
В ідеалі рівень пенсії повинен залежати виключно від заробітку. Однак не все так просто. Державні службовці чи працівники силових структур з політичних міркувань не можуть отримувати високу зарплату, тому вони заохочуються через обіцянки підвищеної пенсії. Військовослужбовці, яких держава забезпечує одягом, харчуванням, житлом,  натомість під час служби отримують невелику зарплату, але втішені обіцянками дешевого житла після звільнення в запас чи відставку.
Інфляцію можна врахувати, якщо розрахунки відрахувань вести не в абсолютних сумах, а відносно до середньої зарплати, яка існувала у відповідному році. Пенсії також доцільно прив’язувати до поточної середньої зарплати. Реально це означає, що при розрахунку пенсії потрібно брати суму по роках показників відношення зарплати в кожному році роботи до середньої по країні за цей рік, помноженого на коефіцієнт перерахувань до Пенсійного фонду. Отриманий результат має ділитися на прогнозовану кількість років проживання на пенсії. Цей показник назвемо індивідуальним пенсійним коефіцієнтом. Добуток його  на середню зарплату по країні має визначати розмір пенсії. По мірі зростання зарплат пропорційно зростатиме і розмір пенсії.
Ось приклад розрахунку. Жінка почала трудову діяльність в двадцять років із зарплатою в 100 крб. за середньої зарплати по країні 250 крб. Індекс відрахувань до пенсійного фонду за цей рік становить 100/250 х 0,32, де 0,32 – коефіцієнт відрахувань до Пенсійного фонду, який практично не мінявся  принаймні протягом останніх 50 років. До 2000 року абсолютні суми відрахувань не фіксувались, тому коректно прив’язуватись до зарплати. Починаючи з 2000 року в Пенсійному фонді фіксуються відрахування до Пенсійного фонду кожного платника податку, тому індекс відрахувань цієї жінки буде дорівнювати фактичним її відрахуванням до Пенсійного фонду, поділеному на середню зарплату. Нехай в нашому випадку індекс відрахувань зростав щороку на 5%, що свідчить про добре кар’єрне зростання, оскільки зарплата такої громадянки росла швидше, ніж в середньому по країні і станом на останній рік її роботи перевищувала середню по країні в понад два рази. Нехай ця пані вирішила вийти на пенсію в 55 років, пропрацювавши таким чином 35 календарних років, і сума індексів, на момент визначення її пенсії становить 11,56 (читач може перевірити). тобто індивідуальний пенсійний коефіцієнт становитиме 11,56/25 = 0,46, де 25 означає середню прогнозовану кількість років проживання на пенсії. При середній зарплаті в 2000 грн. пенсія такої громадянки становитиме в цей рік 925 Грн.
Однак припустимо, що наша пані вирішила попрацювати до 60 років. При цьому керівництво погодилося перевести її на роботу з меншим рівнем складності таким чином,  що її зарплата буде відслідковувати середню, тобто індекс відрахувань залишається тим самим. Таким чином додаткові п’ять років збільшать суму індексів до 14,92. Оскільки середня прогнозована кількість років проживання на пенсії зменшилась при цьому до 20 років, індивідуальний пенсійний коефіцієнт становитиме 14,92/20=0,746, що при середній зарплаті в 2000 грн. вже даватиме рівень пенсії в 1492 грн. – все ж на 500 грн. більше.
Хтось скаже, що за ці 5 років інфляція з’їсть зароблену різницю. Але ж первісно визначена пенсія в 925 грн. теж істотно подешевшає – хіба не так? Бачимо, що вказана система, по-перше, значною мірою відповідає тому поняттю справедливості, яке визнає більшість сумлінних громадян, по-друге – вона проста і прозора, по-третє – відслідковує рівень зарплат і відповідно вартість життя, по-п’яте – знижує напругу в питанні часу виходу на пенсію. І при цьому не потрібно створювати сумнівних накопичувальних фондів та бавитись ними на ринку цінних паперів із заздалегідь відомим сумним результатом.
Принагідно можна вирішити питання пенсійного забезпечення державних службовців та осіб, до них прирівняних. Для цього потрібно збільшити для них коефіцієнт перерахувань, наприклад, до 0,5. Тобто за невисокого порівняно з приватним сектором рівня зарплат пенсії таких працівників осіб будуть пристойними і далі заохочуватимуть фахівців працювати в публічному секторі.
Технологічно здійснити перехід на вказану систему неважко. Трудові справи відповідно до законодавства повинні зберігатися 70 років, що дозволяє здійснити розрахунок індексів за всі роки діяльності людини.
Окремо про самозайнятих та безробітних. З огляду на християнські цінності залишати їх жебракувати було б політично невиправдано. Однак не вбачається ніяких підстав платити їм пенсію з Пенсійного фонду. Для утримання вказаної категорії громадян варто використовувати державні соціальні фонди. Жорстко, але справедливо.
Для того, щоб громадяни пройнялися питанням забезпечення своєї старості, органи соціального забезпечення повинні щороку надсилати кожному повідомлення про індекс його пенсії за поточний рік та здійснювати обрахунок цих індексів за попередні роки. Такі сигнали спонукатимуть працівників вимагати від працедавців виплати зарплати офіційно.
Звичайно, запропонована система не є ідеальною. Необхідно вирішити питання перехідного періоду, джерел фінансування самої адміністрації фонду, однак вона все-таки видається  політично більш прийнятною, ніж та, що пропонується урядом.
Ганущак Юрій.
Травень 2011