Міжнародні аспекти державної регіональної політики

Окремі питання зміни регіональної політики в ЄС[1]

Термін «регіональна політика» західноєвропейськими спеціалістами використовується при науковому розробленні та розв’язанні проблеми подолання серйозних регіональних відмінностей. У 50-х роках ХХ ст. в Європі посилюється розвиток регіональної науки, активізується регіональна політика, здійснюються фундаментальні дослідження регіонального розвитку, спрямовані на розв’язання соціально-економічних проблем.

Із підписанням Римського договору про утворення Європейського економічного співтовариства (1957) проблеми регіонального розвитку виходять за межі національних інтересів і стають предметом комунітарної політики. Всебічний розвиток економіки країн досягається шляхом зменшення розриву між різними їх регіонами. Особлива увага була звернена на найбільш відсталі регіони. Проте диспропорція між країнами-учасницями співтовариства не зменшувались. Тоді виникла ідея гармонізації національних концепцій регіональної політики, що було втілено у Єдиному Національному Акті (1987). У розділі «Економічна та соціальна єдність» були викладені основні принципи зближення рівнів розриву рівнів розвитку країн-членів співтовариства. Головним було – скоротити розрив між різними регіонами та зменшити відставання регіонів, що знаходяться у найменш сприятливих умовах. Регіональна політика та її фінансове забезпечення спрямовувалися на такі основні цілі:

• – розвиток регіонів, рівень яких нижчий від комуні тарного (ціль 1);
• – реструктуризацію регіонів, що мали спад промисловості (ціль 2);
• – подолання довгострокового та молодіжного безробіття (ціль 3);
• – адаптація робітників до змін у промисловості (ціль 4);
• – структурний розвиток сільських районів (ціль 5б);
• – сприяння структурним змінам у сільському господарстві та рибній промисловості (ціль 5а).
• – структурний розвиток рідко заселених регіонів (ціль 6).

Згідно з розробленою програмою 51% населення загальної його чисельності в ЄС отримує допомогу.

Посилення регіональних проблем ЄС у 80-х роках ХХ ст. зумовлювалось ростом регіональних диспропорцій та прийняттям нових його членів, а також було пов’язано з активізацією регіонів як суб’єктів європейської політики. В органах Європейського Союзу регіональна політика визнана пріоритетним напрямом. Маастрихтським договором (1992) започатковано створення Комітету регіонів – представницького органу регіональних та місцевих влад. Регіон із суспільно-географічної та економічної точок зору трактувався «…як територіальна спільність, населенню якої притаманні спільні цінності, спроби збереження й розвитку своєї самобутності  з метою стимулювання економічного, соціального та культурного прогресу».

Хоча прямий вплив на регіональну політику країн-членів ЄС відсутній, аналізом планів регіонального розвитку займається Генеральний директорат XVI Європейської Комісії. Національні уряди повинні брати до уваги його думку при визначенні проблемних територій та масштабів допомоги. Головною місією директорату є спрямування зусиль на скорочення розриву у соціально-економічному розвитку різних регіонів ЄС.

Поряд з національними ініціативами щодо допомоги регіонам існують так звані комунітарні ініціативи, спрямовані в основному на підтримку транснаціональних, прикордонних та міжрегіональних заходів. Про ефективність регіональної політики в країнах ЄС свідчать такі дані. Якщо у 1986 році ВВП на душу населення у 10 найбідніших регіонах складав 41% середнього показника, то у 1996р. -50%. Загалом за 10 років зростання ВВП на душу населення у найбідніших регіонах було на 3% більшим за середньо союзний показник.

У програмі дій ЄС на 2000-2006 роки визначено цільові напрями використання ресурсів структурних фондів:

• – допомога найбільш відсталим регіонам, де рівень ВВП на душу населення становить менше 75% середнього показника в ЄС (ціль 1);
• – допомога проблемним регіонам у конверсії структури господарства та підтримці економіки (включаючи сільські, урбанізовані, депресивні регіони, що залежать від рибної промисловості) (ціль 2);
• – допомога у зв’язку з адаптацією, модернізацією політики та систем освіти, навчання та зайнятості (ціль 3).

Основними фондами для фінансування цих програм стали Європейський Фонд Регіонального Розвитку та Фонд Єднання.

Основою ефективного регіонального планування та управління є класифікація територій та визначення їх рівня розвитку. При обґрунтуванні критеріїв розчленування території на регіони використовуються формальний та функціональний підходи. Географи часто використовують такий формальний показник як однорідність місцевих умов. Для спеціалістів регіональної економіки найбільш прийнятними є рівень зайнятості, доходи на душу населення, обсяги виробництва,  інвестицій та споживання, інші показники рівня та динаміки соціально-економічного розвитку у порівнянні з середніми значеннями.

За термінологією ЄС регіони з відносно високим рівнем розвитку відносяться до «передових» (advanced), «розвинених» (Developed), «моторних» (motor) і т.д. Територіальні одиниці з низькими показниками визначаються як «депресивні» (Depressed), «відсталі» (lagging), «виснажені» (distressed), «покинуті» (derelict) та ін. За формальним підходом виділяють так звані «проблемні» регіони – ними часто називають перенаселенні зони або території з високою концентрацією господарської діяльності. Прихильники функціонального підходу виділяють регіони з метою виконання певних функцій політичного та адміністративного управління, планування, прогнозування, програмування і т.д. Широко використовується комбіновані схеми виділення регіонів – як за формальним, так і за функціональним принципами.

В ЄС була розроблена єдина сітка районів, що має три рівні. Вона отримала назву «Номенклатура територіальних одиниць для статистики» (NUTS). Тут максимально враховано національні особливості кожного із членів співтовариства. До регіонів найвищого порядку (NUTS-1) входять декілька промислових районів або окремі федеральні одиниці держави. Регіони середньої ланки (NUTS-2) найпоширеніші, саме цей статистичний рівень є базовим для більшості показників та аналітичних звітів. Хоча розміри цих регіонів приблизно однакові, кількість населення дуже варіює (від 9-10 млн. у Іль де Франс та Ломбардії до 2-3 тис. на Корсиці та Віллі д’Аоста). Всі інші регіони належать до найдрібніших (NUTS-3), приблизно їх можна порівняти з адміністративними районами України. Відповідно до рівнів регіонів визначається допомога та напрями її використання.

[1] За матеріалами Національної асоціації агенцій регіонального розвитку