Регіональне різноманіття та згуртованість суспільства. Андрій Куликов

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Регіональне різноманіття та згуртованість суспільства», що відбулася 14 грудня ц.р.

Денис Андрущенко: Регіони такі різні – чи варто нам взагалі бути разом?

Анатолій Ткачук: … Дуже часто у деяких людей є така думка, що ми занадто різні, і, можливо, нам не варто бути разом. Насправді, напевно, це не так, тому що є різні різності. В одних позиціях ми дуже різні: хтось шанує Бандеру, а хтось шанує Леніна. По інших різностях ми навпаки дуже близькі, тому що ми всі вболіваємо за українську збірну по футболу, ми в більшості всі хочемо миру, благополуччя, достатку, їздити в Європу. Для нас важливо розуміти оцю частинку: де ми різні, а де спільні, і як зробити так, щоб наша спільність поширювалась і поглинала оцю різницю.

Андрій Куликов: Колеги, воно, звісно, добре, що всі ми вболіваємо за українську збірну, але це насправді не так, якщо йдеться про українську збірну з футболу. Тому що не всі в принципі вболівають за футбол, ба більше, не всі цікавляться футболом. Тому коли ми говоримо, що є абсолютні об’єднавчі чинники – це, я думаю, ілюзія.

Якщо нам хочеться, щоб всі вболівали за футбол – добре, але куди тоді дівати хокей, цурки-палки та інше багатство, яке канадці, наприклад, накопичували за століття та тисячоліття свого розвитку?

Ідеться насправді про те, як залучити до спільної справи тих, хто цієї спільної справи не усвідомлює, і тих, кому вона байдужа або незрозуміла. От на цьому, я думаю, варто зосередитись.

А запитання, які починаються на «чи» просто не годяться, бо на них можна відповісти одним словом «так» або «ні». От Іван Лукеря відповів «так», я його підтримую. Так. Все.

Денис Андрущенко: А може, регіональне різноманіття є ресурсом для збільшення згуртованості українського суспільства?

Андрій Куликов: Знову ж таки незаперечна істина, але часом нам треба парадоксальніше думати по це. Якщо пан Анатолій нам задав таке образне мислення і висловлювання, тоді я заперечую проти термінів «склеювати» і «зшивати», тому що склеювати і зшивати – це дуже механістично, тому що як склеїли, так і розбили, як зшили, так і розірвали.

Перемішувати треба. Перемішувати, і коли є взаємопроникнення, отоді вже відбується з’єднання. Умовно кажучи, ось вам борошно, молоко, ось там те, змішали, вийшло тісто і ліпимо те, що хочемо. А пришпандьоримо один клапоть до іншого – ну таке.

А ось вам приклад, як з позірної слабкості зробити силу.

Скільки сказано про русинський сепаратизм, що русинської мови нема. Русинська мова, тим не менш є, вона кодифікована. Там, бачманська мова і так далі. А у нас її нема. А чому б не сказати: «Русинська мова – це ще одна мова українського народу?» Є народи, в яких побутує декілька мов.

Далі ми перекидаємо місток до дуже суперечливого, але дуже важливого питання, що потрібно привласнювати й російську мову. Не ту, що існує в Москві і деінде, а ту, яка вже десятиліттями, ба навіть століттями існує в Україні, яка, звичайно, відрізняється від матірної російської мови.

До речі, дехто з білоруських крайніх націоналістів теж ставлять питання про те, що в тому становищі, в якому зараз опинилася Білорусь, потрібно наголошувати на тому, що їхня російська мова – це не та російська мова. Ну, і ви знаєте, як активно зараз білоруси привласнюють собі історію Великого князівства Литовського, а отже і принаймні частину історії Речі Посполитої.

Працюємо наступально – ділимося здобутками. І тоді на тому вигоні такого, як наше «Цурки-палки-накувалки накую!», ні в кого більше нема. Правда там є гольф, але це, напевно, українці завезли до Шотландії))).

Денис Андрущенко: Що потрібно для цього робити й хто має цим перейматися?

Андрій Куликов: Я гадаю, кожен. І, я вважаю, що Євген Бистрицький дуже щільну і зв’язну програму запропонував. Я чесно сподіваюсь, що не тільки він докладатиме зусиль, а й почули ті, хто має гроші і ресурси на це. А так, то кожна й кожний.

Мені кажуть люди, «Ой, в Києві нема україномовного середовища!» Ну так, поки ти не почнеш його створювати, то його й нема. А коли ти починаєш говорити українською, то виникає елемент, зародок українського середовища. Так і треба підходити.

Ми, чесно кажучи, досить очевидні речі тут обговорюємо.

Але приклади пані Валентини і та концепція, яку запропонував Євген Бистрицький, свідчить про те, що не змарнували ми тут час.

А щодо їздити до Києва, ознайомлюватись – прекрасна ідея. Громадські організації це втілювали багато-багато разів, але масштабність зовсім не та.

Тому це як творення закону: одна штука – зібрати компанію мудрогелів, які випишуть позірно, ідеальний закон, а потім силоміць його впроваджувати, а інша штука – зібрати передовий досвід і акумулювати, синтезувати в закон.

Денис Андрущенко: Пан Андрій згадав про двомовність. Про те, що ми можемо навіть не те, що українізувати, а прийняти російську мову як другу, як свій здобуток. Не так?

Андрій Куликов: Ні, не зовсім так. Я маю на увазі, що ми маємо той варіант російської мови, який існує в Україні, привласнити, сказати, що це наш варіант, кодифікувати його. Зокрема, якщо йдеться про подальший розвиток російської мови, то розвивати цей варіант. А щодо другої мови, то я наводив приклад мови русинської або інших, які можуть бути або далекими діалектами української.

Денис Андрущенко: Я правильно розумію, що на викиди східних сусідів, чому ви там російську мову не приймаєте, ми можемо відповісти: «У нас свій варіант російської мови, відчепіться від нас».

Андрій Куликов: Ну, приблизно так. Але ми його не приймаємо, а забираємо.

Денис Андрущенко: Чи є одна ключова дія або перша дія, яка, на вашу думку, буде вирішальною для збільшення згуртованості?

Андрій Куликов: Масовий рух за те, щоб знищити, а принаймні підірвати те, що нам нав’язують соціальні мережі. Тоді і шапку не будемо на ялинку одягати, до речі.

Модератор – Денис Андрущенко, співзасновник Фонду Лідерів, м.Черкаси

Відеозапис експертної дискусії

Транскрибовано Вірою Кричковською

Підготовлено в рамках проєкту «Діалоги про згуртованість», що ініційовано за підтримки Фонду Ганса Зайделя.