Незалежність, яку виборюють кров’ю.

Серпень 2014 року, скоро 23 річниця української Незалежності. Вперше за ці роки, День Незалежності не буде святом в Криму, на окупованих територіях Донецької та Луганської області, а тисячі українських бійців у цей день будуть вкотре обстріляні з російської зброї, частина з них загине, буде скаліченою чи попаде у полон до російсько-фашистських диверсантів.

Як так могло трапитись? І чи можна було цього уникнути?

Згадаємо останні роки СССР. Уже всім зрозуміло, що КПСС втрачає монополію на владу, а «імперія зла» тріщить по всіх швах. Міжнаціональні конфлікти почали спалахувати в різних точках Союзу. Грузія, Вірменія та Азербайджан, Узбекистан, Таджикистан, Молдавія… Україну ця доля тоді обминула. Прибалтика, яка першою почала рух до своєї незалежності і та відчула на собі силові дії конаючого СССР. Відео штурму телевежі в Вільнюсі із убитими активістами тоді ходило по руках і в Україні.

Натомість в Україні, обрана в березні-квітні 1990 року Верховна Рада Української РСР, почала свою неспішну ходу до незалежності України. 16 липня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України, фактично це була заява про творення незалежної української держави. За рік після Декларації, українське законодавство повністю відокремилось від законодавства СССР і станом на перше липня 1991 року Україна навіть перестала відраховувати податки до Держбюджету Союзу. Вихід із складу СССР де-юре було оформлено Актом про Незалежність уже 24 серпня 1991 року.

Тепер мало хто пам’ятає, але після голосування 24 серпня в Україну прибула терміново група нардепів із Росії, аби не допустити виходу України із СССР! Це напевне був перший дзвоник, уже не з «союзного центру», а з «російського» – українці, ми не хочемо вашої незалежності.

Далі був референдум 1 грудня 1991 року з неймовірно переконливим результатом. Абсолютна більшість українців підтримала Незалежність. В усіх регіонах за Незалежність проголосувало значно більше половини виборців.

Українська незалежність фактично каталізувала проголошення незалежності в усіх інших республіках СССР, де про це навіть не вели мову. СССР вмер. Проте на місці СССР постала нова його спадкоємиця – Росія. Відразу після нашої Незалежності відносини з Росією стали чи не головною проблемою українського політичного, економічного та культурного життя.

Історично Україна завжди була для Росії значно більш важливою, ніж просто колонією, яка постачає метрополії продукти та солдат. Без України, Росія не має власної офіційної історії, власних духовних традицій, європейськості. Без України, Росія – звичайна Тартарія, спадкоємиця Золотої Орди, яка ототожнюється з анти-Європою. Тому Росія не могла і досі не може змиритись з існуванням незалежної України, існування окремої української держави поза Росією руйнує минуле і майбутнє Росії. Тому повернення України в лоно Росії стало нав’язливою ідеєю усіх російських політиків та правителів.

Росія, після розпаду СССР не тільки отримала всі активи колишньої імперії, але й залишилась єдиною ядерною державою-спадкоємицею СССР, постійним членом Ради Безпеки ООН. Разом із монопольним становищем, як головної «бензо- та газозаправки» пострадянського простору це дало Росії дуже сильні аргументи для нового етапу збирання земель.

Головним політичним обгрунтуванням Росії щодо її права на Україну сьогодні є теза, що «русскіє і украіни одін народ» і ця теза підтверджується зовнішньою подібністю українських міст та українського інформаційного простору до «русского міра» через домінування тут російської мови. Тому спробуємо сьогодні поміркувати саме про «російськість України».

Мої поїздки до країн Європи в березні – травні 2014 року подивували мене поширенням в Європі думки, що Україна багато національна держава і росіян в Україні понад 17 мільйонів осіб. Мої візуалізації етнічного складу України та її регіонів були сприйняті з великим подивом, адже зараз за європейськими параметрами, Україна досить мононаціональна держава, де частка етнічних українців складає близько 80%. Росіян в Україні близько 17%, а не мільйонів.

До речі, за роки незалежності тут ми маємо деяке покращення ситуації щодо українськості. Адже за переписом 1989 року в Україні було близько 73% українців та понад 22% росіян. Це досить цікава ситуація, адже протягом 100 останніх років, при зростанні чисельності українців в Україні в 1,77 рази, чисельність росіян в Україні зросла в 3,74 рази.

Найбільша частка росіян (без АРК) в Україні традиційно проживає на Донбасі, в Донецькій та Луганській області. І тут ситуація ще цікавіша, частка росіян в складі населення цих областей за роки незалежності збільшилась.

області	1989 рік			2001
	Населення осіб	Українці %	Росіяни %	Населення осіб	Українці %	Росіяни %
Донецька	4262048	55,6	37,6	4 825 563	56,0	38,2
Луганська	2452172	57,8	38,2	2540181	58,0	39,0

Зараз можна уже без усякої толерантності стверджувати, що наявність в Україні на момент проголошення незалежності України значної частки російської меншини, разом із достатньо сильною русифікацією українського населення в регіонах, де частка російського етнічного населення є значною, стало серйозною загрозою на шляху до демократичного європейського майбутнього України.

Отже, сьогодні карта розселення етнічних росіян в Україні виглядає таким чином:

Як бачимо із цієї карти, досить моноетнічна загалом Україна, має декілька регіонів, які суттєво відрізняються від решти за національним складом. Автономна республіка Крим найменш інтегрована в український простір, навіть фізично, це більше острів ніж пів-острів, а виходячи із тотального переважання там російського населення, розміщення там російських військ, значної частки російських військових пенсіонерів та повної відсутності державної політики щодо інтеграції Криму в Україну, не дивно, що саме Крим став першою мішенню російської агресії. Наступний етап російської агресії припав на знову ж таки регіони з найбільшою часткою російського населення – Луганську та Донецьку області, але тут уже почалась велика війна, оскільки все-таки росіян там менше ніж українців, і тут є більша підтримка місцевого населення українській державі.

Чи спробує Путін після Донбасу поширити війну на наступні області – Харківську, Одеську, Запорізьку? Виходячи із карти і відповідного реагування на сепаратизм, у цих областях в період «русской весни» шансів у нього тут не багато.

Отже, перший проміжний висновок, який можна зробити щодо того, чому в Україні стала можливою війна на 23-му році Незалежності є приблизно таким:

1. В 1991 році Україна, проголошуючи свою Незалежність, знаходилась в ситуації, коли в частині її регіонів частка російського населення була досить значною і не надто сприймала Незалежність. Аби не провокувати виступи цієї частини населення, як це було в Молдові, Прибалтиці, Верховна Рада Української РСР надала усім, хто проживав у той час в Україні українське громадянство та повні громадянські права.
2. Тактично правильний хід 1991 року, не був підкріплений подальшою активною державною політикою, щодо швидкої українізації та демократизації регіонів, для яких характерними є високий патерналізм мешканців та орієнтація не на власні можливості, а на мінімальні, але гарантовані виплати від держави чи «начальника», відтак в цих регіонах почали формуватись регіональні «феодальна еліти», які поставили ці регіони під власний контроль. Передусім це Крим і Донбас.
3. Регіони із значною часткою етнічних росіян та домінуванням російськомовного населення фактично були віддані державою на відкуп місцевим «елітам» та на поталу російському інформаційному впливу , що стало підставою формування в межах території держави «двох Україн». Одна Україна – це переважна більшість українських областей, де розвивається український культурний, освітній, інформаційний простір, де змінюється структура регіональної економіки (зменшується суттєво частка великих підприємств, натомість зростає частка малого підприємництва, послуг, нових видів бізнесу), де люди часто відвідують Європу чи там почасти і працюють і де громадянам для влаштування власного життя більше потрібна свобода, аніж постійна опіка держави. Інша Україна – знову ж таки в першу чергу це АРК та Донбас, де практично не відбувається альтернативних виборів, де одні і ті ж люди завжди при владі, де влада належить не закону, а «понятіям», де більшість людей досі працюють на великих підприємствах (які просто з державних стали приватними) і тому залежать від волі начальника, де запроваджено «регіональний язик – русскій» і де повністю домінує російський інформаційний простір.
4. Формування концепції «двох Україн» здійснювалось в Україні напевне чи не від початку її Незалежності, і це вже давно мало б стати доконаним фактом, якби не Майдан 2004 року. Адже на кінець 2004 року ляльководи «двох Україн» напевне повірили, що зможуть взяти гору і отримати всю Україну. Проте перше пришестя Януковича не відбулось. Українська демократична Україна перемогла, але на жаль, під цю перемогу уже було закладено чергову бомбу. Демократичні вибори 2010 року, силами «другої України», за підтримки російських ЗМІ та українських виборців, ладних продати голос за 100 гривень чи сфальшувати результати голосування на дільниці призвели до того, що в 2010 році Україну очолили зовсім не проукраїнські політики. Знову на порядок денний було винесено питання про перетворення України в ще одну російську державу, яка мала б за кілька років розчинитись у Великій Росії.
5. 2010-2013 роки стали роками прискореного упокорення українців. Ключові посади в безпековому блоку держави були віддані етнічним росіянам, і як тепер точно виявилось, з російським громадянством. Вихідці з Донбасу очолили все, що тільки можна очолити: прокуратуру, Конституційний Суд, Верховну Раду, МВС, Мінфін, Податкову, Нацбанк і багато чого іншого. Поряд з приватизацією держави сім’єю Януковича, йшов розвал державних інституцій. Здавалось ще трішки і Україна впаде сама в міцні обійми Путіна. В крайньому разі, якщо хтось спробує протестувати під час нових брутальних виборів 2015 року, російські війська, разом із своїми «українськими підрозділами» швидко окупують Україну. Проте події грудня 2013-го лютого 2014-го вкотре сплутали карти російського імперіалізму.

От ми знову підійшли до того, з чого почали. Захоплення Криму та війна в Донбасі стали можливими не тільки тому, що цього захотів Путін, а тому, що за 23 роки Україна так і не спромоглась інтегрувати в себе Крим та Донбас, які об’єктивно є іншими, ніж решта українських регіонів.

В Латвії Рижський регіоні, в Естонії – Нарва та північно-східні волості , суттєво відмінні від решти країни за національним складом та мають тяжіння до Росії, тут найбільша частка росіян та російськомовних. Проте Латвія та Естонія не пішли по шляху «умиротворення» цих регіонів правом на російську мову та свій особливий статус. І за досить короткий час ці країни стали членами НАТО та ЄС. А ми? Ми, на жаль, дуже ліберальним ставленням до проросійської діяльності (читай антиукраїнської) замінили чіткий та зрозумілий вектор європейського та демократичного розвитку на різну «позаблоковість», «нейтральність», «багатовекторність», чим на 23-му році незалежності поставили Україну під російський удар.

Кого б захищав Путін, якби всі школи в Україні були українськими, інформаційний простір був українським, керівники органів влади були б проукраїнськими діячами? Чи можна уявити російських найманців у Тернополі чи Франківську? Їх би вирахували відразу, через мову! І чи був би такий високий моральний дух цих росіян-імперіалістів в територіях, де всі говорять українською, якої вони не розуміють і де ненавидять московську імперію з дитинства?

Отже, на 23-му році Незалежності перед нами знову постало те ж питання, яке стояло на початку 90-тих: або Україна буде українською державою, або її не буде взагалі. Період спроб збудувати Україну на основі не визначеності та потуранню антиукраїнським силам завершується, плата за ці роки виявилась дуже великою – тисячі людських життів, мільярдні збитки української економіки. Ми пишались протягом цих 23 років, що у нас мир та демократія. Виявилось, що мир і демократія в країні, яка не проводить політики інтеграції регіонів та етносів є досить умовною категорією, особливо за російського сусідства.

Минулої осені ми з колегами із Варшави гуляли Києвом, біля Національної опери велика реклама «Варєнічная «Катюша», російською мовою та чисто в російському стилі. Польський колега подивився на цю рекламу і каже: «Дуже дивно мати російський чиряк якраз навпроти Національної опери. Для іноземців це показник вашої єдності з Росією. Це погано пахне.»

Уже багато місяців іде війна з Росією, але таких «російських чиряків» по Україні не зменшується. Українці до цього звикли і не звертають на такі «дрібниці» увагу, але саме на таких дрібницях будується агресія Росії проти нас.

Гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви!» на сьогодні стає найголовнішим гаслом нашого виживання . Ми маємо повернутись до своїх витоків, ми маємо повернутись у наш природній дім – в Європу.

24-ту річницю Незалежності Україна знову має зустрічати в мирі, це свято знову має повернутись в усі українські міста і села, але гарантією подальшого мирного існування України на багато багато років є якомога швидке відокремлення від «русского міра», перетворення українського простору у абсолютно відмінний від російського. Тут на українців лягає велика відповідальність. Ми маємо самі захистити себе своєю окремішністю від московської імперії. Це наш шанс, його не можна розтратити. Інакше нас Росія атакуватиме постійно і все більш жорстокіше.

А. Ткачук

Трускавець

17.08.14