Про НАТО, Україну та майбутнє. Короткі нотатки після відвідин Брюсселю

22-24 вересня 2010 року група представників українських громадських організацій відвідала штаб-квартиру НАТО в Брюсселі.

Отримавши запрошення, я відразу подумав, що його причиною стала розгубленість НАТО перед новою зовнішньою політикою України, яка з приходом на пост Президента В. Януковича зробила швидкий розворот в бік від Європи.
Виявилось, що це дійсно так.
Спочатку «натівці» і наші представники при НАТО стверджували, що нічого не змінилось, робота йде у звичному режимі, але..
Насправді уже не має посла України а НАТО, його повноваження покладені на посла України в Бельгії. Скорочено склад української місії в НАТО(пояснюється це метою економії коштів). Скорочено підрозділи в українському МЗС, що відповідали за співпрацю з НАТО.
Але головним є не це. Наші європейські колеги з НАТО втратили відчуття необхідності своєї діяльності щодо України, адже не відома мета!
Якщо раніше в офіційних документах України метою було повноцінне членство в НАТО, то тепер такої мети не має! Відтак, навіщо потрібна співпраця і який формат такої співпраці є оптимальним для України та НАТО?
Аналогічний психологічний дискомфорт відчувають і українські працівники у місії в НАТО. Ще вчора вони говорили із своїми колегами про перспективи швидкого членства в НАТО і про нові можливості безпеки для України та усієї Європи від такого членства. Тепер вони мають розказувати і розказують(принаймі для нас розказували) про переваги позаблокового статусу для України.
З усього було видно, що наші друзі натівці не можуть зрозуміти нову позицію України щодо НАТО. Адже в останній період співпраця Росії з НАТО значно випередила співпрацю України з НАТО. Мало того, внутрішня риторика щодо НАТО в Росії значно збавила агресивність і це відразу змінило ставлення росіян до НАТО. За інформацією натівців, офіційне дослідження громадської думки в Росії в 2010 році показало, що уже 40% росіян позитивно ставляться до НАТО. Росія веде військову співпрацю як загалом з НАТО, так і з окремими країнами-членами НАТО, причому всюди, крім Чорноморського флоту. Лише ЧФ у Криму залишається «антинатовським форпостом», адже не можна руйнувати міф про «агресивний блок НАТО» на теренах «дружньої» держави. Нехай цей міф і далі розколює Україну і не дає їй вирватись з обіймів вмерлого Радянського Союзу.
Звичайно у НАТО тепер свої пріоритети і свої проблеми. Втягнувшись у кампанію в Афганістані, НАТО витрачає на це великі ресурси і потребує допомоги від Росії, причому різної – від надання повітряного простору для перекидання військ та ресурсів, до купівлі в Росії для афганської армії радянської зброї до якої звикли в Афганістані і яка є значно дешевшою від нової європейської чи американської зброї.
Росія за це вимагає політичних поступок і НАТО на це іде, тим паче, що це щодо себе дозволяє Україна.
Відтак сьогодні уже зрозуміло, що НАТО поступово втрачає будь-який вплив на величезний геополітичний чорноморсько-каспійський простір, який прибирає до рук РФ.
Але така політика може бути згубною не тільки для країн у межах цього простору, зокрема України, це може породити в майбутньому величезні проблеми і для всієї структури НАТО.
До недавна співпраця України з НАТО у сфері військової реформи була досить успішною. Ми розробляли концепцію оборони України виходячи із можливостей членства в НАТО і саме у цьому ключі мала здійснюватись військова реформа. Зараз, оголосивши себе позаблоковою державою, ми маємо взяти на озброєння зовсім іншу концепцію оборони, зовсім іншу концепцію збройних сил та зовсім іншу концепцію озброєння та комплектування армії. Тому продовження у цій сфері співпраці з НАТО тепер виглядає безперспективним. Аналогічна ситуацію і в реформі спецслужб. Перетворення СБУ у КГБ відкидає співпрацю з НАТО і у цій сфері. Що ж тоді залишається? Гуманітарна сфера? Єкологія?
І на останок. В приватній бесіді, один з працівників НАТО на мою інформацію про впровадження «двомовності» в Україні розказав такий анекдот: «Бельгійський король приїхав до війська. На плацу вишикувалась одна з елітних частин бельгійської армії. На привітання короля на кшталт «Здорові були, бельгійці» ніхто не відповів. Тоді король запитав: «валлони є?» Частина бійців вийшла в перед. На запитання «фламандці є?», вийшла ще одна частина. Залишився на місці один боєць. Король підійшов до бійця і запитав – бельгієць? «Так єст, пане круль! Тадеуш Ковальскій!»
Розпад Бельгії напевне стримує лише король та НАТО і ЄС, які обрали свою столицею Брюссель.
Цікаво чи знають про проблему єдності Бельгії автори нового тотального наступу на українську Україну?
І ще одне, останнє та важливе, що ми почули в НАТО. НАТО не закриває двері перед Україною. Рішення про можливість членства для України, ухвалене раніше, залишається чинним.
Все залежатиме від волі українців, тобто від нас з вами. Адже на наше нібито не бажання стати членом НАТО посилається нинішня влада, відмовляючись від євроатлантичного вектору українського розвитку.
Ну що ж, ми таке бажання зможемо висловити. І напевне досить скоро.
Анатолій Ткачук
Брюссель-Київ
27.09.10