Про об‘єднання сільрад, як відповідальність за майбутнє

Останні мої поїздки по Україні та зустрічі із сільськими головами і депутатами сільських рад показують, що серед цих категорій осіб чітко виокремлюються дві протилежні тенденції щодо необхідності об‘єднання слабких у людському та економічному вимірі сільрад у одну, потужну громаду.
Перша тенденція – об’єднавча. Прихильники цієї ідеї оперують кількома основними тезами: більша за розмірами та багатша за фінансовими ресурсами громада отримає шанс на прискорене зростання; органи місцевого самоврядування отримають значно більший місцевий бюджет; громада зможе більш активно впливати на формування мережі бюджетних установ на своїй території – передусім освітніх, медичних та культури.
Для пояснення своїх тез, прихильники першої тенденції , як головні аргументи наводять норми Бюджетного кодексу, відповідно до яких об’єднана громада отримує повноваження та ресурси, які сьогодні притаманні для міст обласного значення. Розрахунки надходжень до бюджету об’єднаної громади показують, що у порівнянні із станом до об‘єднання зростання відбувається досить суттєве, особливо для громад, які об’єднуються навколо міст районного значення.
Друга тенденція – самостійники. Тезу не сприйняття об‘єднання сповідують передусім периферійні віддалені від міст сільради та маленькі сільради, в межах яких є одна-дві автозаправки і які зараз вважають себе абсолютно самодостатніми, спроможними і т.п.
Для обґрунтування такої позиції зараз активно стали використовувати аргумент, що закріплених державних податків – 60% ПДФО та освітньої та інших субвенцій буде не достатньо аби у об’єднаній громаді утримувати заклади освіти та охорони здоров’я.
Тут звичайно є дві правди. Дійсно для малих громад цих податків точно не вистачить для виконання повноважень у сфері освіти та охорони здоров’я, саме тому і закон про добровільне об‘єднання громад і методика формування спроможних громад спрямовані на те, аби процес об‘єднання відбувався навколо досить великих центрів – передусім міст обласного та районного значення, великих селищ. Проте малі сільради якраз запропонували свою версію об‘єднання: малі з малими. Це і є визначальною причиною такого побоювання.
Ще одна причина можливої нестачі закріплених податків та субвенцій на освіту – надмірна подрібненість освітніх установ та перекіс у структурі закладів освіти. У нас в сільських територіях найменше дитячих садків та початкових шкіл, натомість не виправдано багато середніх шкіл, які по суті є малокомплектними (у класі менше 12 учнів) і затрати на навчання учнів у таких школах є значно більшими ніж кошти, які передбачаються на одного учня у освітній субвенції.
За даними Міносвіти, якщо 1991 року в Україні народилося майже 631 тисяча дітей, то в 2010 — 497 тисяч. Якщо в 2000 році було 6,7 млн школярів, то тепер — 4,2 млн. Тобто за останнє десятиліття кількість учнів скоротилася аж на 2,5 мільйона! А ці процеси неминуче призвели до зменшення кількості шкіл, наповнюваності класів.
В Україні функціонують 605 малокомплектних шкіл, де за партами сидять усього до десяти учнів.
Звичайно, сільський учитель не винен, що навчає двох-трьох учнів замість тридцяти. В середньому в Україні один вчитель припадає на 8 учнів, а в більшості багатих європейських країн цей показник складає 17-18 учнів на вчителя.
Малокомплектні школи стають основним споживачем бюджетних коштів у розрахунку на одну дитину, але якість освіти при цьому тут якраз і не є високою.
От наприклад витяг із записки фінансового управління одного з районів: « У 2011 році витрати на одного учня малокомплектних шкіл в цілому по району за рахунок коштів загального фонду склали від 12.9 тис.грн. до 26.2 тис.грн. на рік, що більше фінансового нормативу бюджетної забезпеченості на одного учня, доведеного державою ( 9.3 тис.грн.).
В середньому по району витрати на одного учня склали 10.1 тис. грн. Найбільшим вказаний показник склався в Колосівській школі I-II cт. (20,9 тис. грн.), Червонопрапорській школі I-II cт. (26,2 тис. грн.),   Федорівській школі I-I cт. (18,6 тис. грн.), Градівській І-ІІ ст. – (18,8 тис. грн.).»
Із цієї цитати стає зрозумілим, що диспропорція у фінансуванні шкіл у межах одного району може складати понад 3 рази! Але таке не ефективне використання коштів призводить до того, що і у повнокомплектних школах воно є меншим від визначеного державою, через те, що надмірні затрати ідуть на малокомплектні школи.
Цей досить широкий екскурс в проблему освіти, якраз і характеризує справедливість побоювання тих представників органів місцевого самоврядування слабких громад, що вони не зможуть профінансувати заклади освіти на своїй території без перетворення нераціональної мережі у оптимальну. По-простому вони бояться взяти на себе відповідальність за ситуацію у школах на своїй території. Адже значно простіше вимагати не закривати школи(це дуже правильна в очах виборців позиція), ніж взяти за них відповідальність на себе та спробувати створити раціональну та ефективну їх мережу.
Так сталось, що через слабкість значної частини сільрад, депопуляцію населення, постійне зростання витрат на шкільництво, держава забрала із сфери відповідальності сільських, а заодно і міських рад міст районного значення повноваження у сфері освіти.
Це з одного боку значно зменшило потребу місцевих бюджетів у коштах і тому держава вивела із складу доходів таких місцевих бюджетів частину державного податку на доходи фізичних осіб. Водночас виявилось, що для досить значної кількості малих сільрад втрата цього податку означає, що у них не залишається коштів на оплату праці зайнятих у сільраді.
Правда з‘явилась частини сільрад, для яких втрата ПДФО разом із втратою необхідності фінансування хоча б дитячого садку повністю компенсувалась іншими доходами – акциз, податок на нерухомість. Цього вистачає на зарплату, тому й об’єднуватись ні з ким не потрібно. Нам і так добре. Напевне тут злий жарт зіграв податок на підакцизні товари. Адже при проведенні змін податкового та бюджетного законодавства, акциз мав іти лише до об’єднаних громад, а раптом він став іти до усіх, де є платники цього податку. Тепер це стало ще однією перепоною до об‘єднання.
Отже, що в сухому залишку?
Дійсно для слабких сільрад, які нібито планують об’єднуватись із такими ж слабкими сільрадами, як самі, питання фінансування закладів освіти(аналогічно і охорони здоров’я, хоча тут ситуація дещо краща) після об‘єднання не виглядає надто оптимістично через неефективну мережу.
В такому випадку, місцеве самоврядування має самостійно прийняти рішення про поступову зміну мережі закладів освіти аби витрати на її утримання були у розумних межах. Правда для цього слід мати банальну «політичну волю» до таких перетворень власними руками, а не руками району чи Києва на якого можна списати усі негативи.
За відсутності спроможності робити такі зміни, зявляється побоювання – а навіщо ця освіта нам потрібна? Нехай за неї відповідають інші. Це також позиція і вона може бути прийнятою. Є багато країн, де місцеве самоврядування займається винятково питаннями благоустрою і не претендує на більше: додаткові податки, вплив на економічний розвиток, авторитет у суспільстві.
Отже вирішення питання щодо формування спроможних у широкому розумінні цього слова громад, сьогодні лежить винятково у психологічній готовності відповідальних діячів місцевого самоврядування до об‘єднання на основі сильного центру та взяття на себе відповідальності за реальні перетворення всієї системи управління та мережі бюджетних закладів та установ у новій громаді.
За відсутності такої готовності слід прямо сказати мешканцям своїх громад, що ми не готові до того, аби впливати на якість освіти та охорони здоров‘я на своїй території, на місцевий економічний розвиток, просторове планування. У нас має залишитись так, як є зараз і так триватиме доти, доки ….
А. Ткачук
13.07.15