Регіональна ідентичність і регіональний сепаратизм у сучасній Європі

Вступ

Це дослідження є частиною ширшого, що стосується різних аспектів тих конфліктів, які пов’язані з проблемами ідентичності – в першу чергу, в АР Крим та Україні, а також у загальноєвропейському та пострадянському контекстах. Питання, винесене в назву цієї частини, виявилося особливо актуальним у 2012 році, позначеному безпрецедентними до останнього часу спалахами регіонального сепаратизму в країнах ЄС, які, при всіх відмінностях територіально-адміністративного устрою, досі вважалися зразками усталеної демократії та верховенства права. Хоча зазвичай такі явища пояснюють переважно фінансово-економічною кризою в Євросоюзі, зокрема, в зоні спільної валюти, тим не менш, історична пам’ять, культурні, мовні, інші відмінності та занепокоєння перспективами їхнього подальшого збереження – тобто, невід’ємні складові колективної ідентичності на регіональному рівні – відіграють неабияку роль у розгортанні подібних процесів.

Актуальність досліджень різних аспектів європейського регіоналізму, зокрема, на макрорівні,[1] пояснюється також тим, що країни Чорноморського басейну все ще не створили реального «Чорноморського регіону» (в якому чільне місце, принаймні теоретично, міг би посісти і Крим); така перспектива вважається дуже бажаною і гідною значно більшої уваги і більших зусиль з боку Європейського Союзу[2].

У даній роботі розглянуто деякі приклади окремих регіональних ідентичностей у розвинутих країнах Західної Європи, політику ЄС, спрямовану на «регіоналізацію», вплив сучасної кризи на прояви сепаратизму в окремих державах і на стосунки в трикутнику регіон – національна держава – ЄС. В порівняльному контексті, згадані також окремі  явища сепаратизму в пострадянському просторі.

Дослідження виконується разом з доцентом Таврійського національного університету ім.. Вернадського Ольгою Духнич у рамках проекту «Кримський політичний діалог», який реалізується за керівництва миротворчої організації ПАТРІР (Румунія) і фінансується Міністерством закордонних справ Фінляндії.

«Регіональні» та «національні» ідентичності в європейському контексті

Питання регіональної ідентичності набули важливого значення в дебатах стосовно поточних змін і політичного майбутнього Європи; вони стали предметом низки поглиблених наукових досліджень[3]. Не ставлячи за мету детальніші розвідки у цьому напрямку, зазначимо лише декілька тез, які безпосередньо стосуються теми даної роботи.

Історично, на європейському континенті регіональна (місцева, локальна) ідентичність формувалася та існувала набагато раніше за «національну»,  якщо останню розуміти у сенсі належності до спільноти, об’єднаної громадянством певної національної держави. Ця послідовність простежується на рівні таких найпотужніших держав – засновників Європейського Союзу – як Німеччина та Франція, також Іспанія та Італія. Фактично, майже кожна сучасна європейська країна протягом тривалого періоду формувала спільну національну ідентичність шляхом «накладання» її на вже існуючі попередньо ідентичності нижчого рівня (об’єднуючи таким чином баварців із саксонцями, каталонців з андалузцями й т. ін.).

Більшість дослідників погоджуються з тим, що оскільки регіональні європейські ідентичності є давнішими порівняно з «національними», створювалися більш органічно, природним шляхом (без тиску ззовні чи завдяки свідомим зусиллям «зверху»), вони є вельми сталими, і деякі з них мають усі шанси зберігатися й надалі,  співіснуючи – а іноді й успішно конкуруючи – з ідентичностями вищого порядку –  такими, як національна чи загальноєвропейська[4].

У цьому сенсі, саме «національну ідентичність» як здійснення проекту колективної ідентичності суб’єктів, що до того не мали нічого спільного і часто були розділені бар’єрами ворожнечі або воювали між собою, можна вважати штучно «сконструйованою» порівняно з більш «органічними» місцевими та регіональними ідентичностями.

Європейські регіональні ідентичності: окремі приклади

Франція: «Корсиканська проблема»[5]

Населення Корсики (понад 260 000) складається з домінуючих корсиканців (70%), міноритарної групи титульної нації (французи, 20%) і низки незначних за розміром іммігрантських спільнот. Наявність окремого «корсиканського народу» ніколи офіційно не визнавалося Францією; відповідно, корсиканська мова не має офіційного статусу і не використовується в адміністративній чи судовій практиці. Така державна політика вже призвела до суттєвого послаблення її позицій: згідно соціологічних досліджень, якщо у 1982 році 96% усього населення Корсики розуміли корсиканську мову, а 85% регулярно нею користувалися, у 1995 році їх кількість становила, відповідно, 81% і 64%; в останні роки занепад корсиканської мови на користь французької, особливо серед молоді, прискорився.  Проте, офіційної статистики з цього питання не існує.

Невизнання на законодавчому рівні регіональної корсиканської ідентичності («природної» та історичної) є постійним джерелом серйозного внутрішньодержавного конфлікту і предметом занепокоєння усіх французьких урядів незалежно від їх політичної належності (як лівих, так і правих). Це протистояння має виражений насильницький характер; воно неодноразово призводило до спалахів тероризму (різної інтенсивності): між 1971 та 1998 рр. на Корсиці було здійснено 45 політичних вбивств; протягом двох років (1995-1996) зареєстровано 1,172 терористичних актів з використанням вибухових пристроїв.

Спроби як мирного розв’язання конфлікту шляхом надання Корсиці спеціального самоврядного або автономного регіонального статусу (соціалістичні уряди), так і жорсткі репресивні методи придушення радикального корсиканського націоналізму/сепаратизму з боку правих політичних сил не досягали успіху; головною перешкодою були положення Конституції Франції, згідно яких існує тільки одна «нація» – французька, і, відповідно, тільки одна офіційна мова в усій державі[6].

Сучасний стан корсиканського спротиву центральній владі характеризується поділом націоналістичних сил на автономістів та сепаратистів. Друга група завжди мала мілітаристську складову, вдавалася до терористичних актів і вважала насильство єдиним способом досягти незалежності. Проте, більшість населення не підтримувала ані автономістів, ані сепаратистів.

Хоча інтенсивність збройної агресії поступово знижується, конфронтаційні відносини з центральною владою залишаються  остаточно не подоланими, так само як і основна причина конфлікту – потужний асиміляційний тиск на регіональну («природну») етнокультурну ідентичність корсиканців. Тому перспективи подальшого розвитку подій і відповідні сценарії доволі песимістичні: вони зводяться, з одного боку, до подальшого занепаду власної ідентичності місцевого населення внаслідок політичного устрою Франції, з другого – до невщухаючого опору “національно-свідомих” корсиканців як постійного джерела конфлікту. Прикрим прикладом можливих рецидивів використання збройного насильства і поновлення терористичних актів є серія вибухів, що сталася на Корсиці 8 грудня 2012 року і призвела до загибелі однієї людини[7].

Рух за відокремлення від Франції і власну державність, здавалося б, стає чимдалі менш популярним, особливо в умовах сучасної кризи і перспектив виживання у разі набуття державного суверенітету. Проте, дві націоналістичні партії (автономісти Національної партії Корсики і сепаратисти партії Вільна Корсика) разом зайняли друге місце на регіональних виборах 2010 року, збільшивши свій результат у три рази порівняно з виборами 2004 року. При тому партія Вільна Корсика, менша за кількістю мандатів, не виступила публічно з осудженням насильницьких дій екстремістських угруповань – таких, як Національний Фронт звільнення Корсики[8].

Фінляндія: регіональна ідентичність “Аландців”[9]

Протилежним корсиканському прикладом максимального рівня захисту прав та етнокультурної ідентичності є ситуація Аландських островів – автономної провінції Фінляндії.

Історично, населення Аландів складалося майже виключно з етнічних шведів; після невдалих спроб відокремитися від Фінляндії і приєднатися до Швеції у 20-х роках минулого століття, вони поступово виробили окрему “аландську ідентичність”. За низкою ознак і відповідно до власної само-ідентифікації, аландці не вважають себе частиною шведомовного населення (материкової) Фінляндії чи членами «шведської національної меншини»; на відміну від шведомовних жителів решти Фінляндії, аландцям значно менш притаманне відчуття належності до спільної “громадянської (фінської) нації”

Величезний вплив на аландську ситуацію мало приєднання Фінляндії до ЄС і наступне створення шенгенської зони. Це фактично зліквідувало всі бар’єри між Швецією -історичною батьківщиною аландців – та жителями Аландських островів. Згідно з оцінками фінських та аландських експертів і високопосадовців, ідентичність населення островів все більше наближається до шведської, а місцевий сепаратизм просто втрачає всякий сенс, про що свідчать і результати регулярних соціологічних досліджень. Тому можна прогнозувати, що з часом окрема регіональна “аландська ідентичність” поступово зникатиме внаслідок відсутності потреб і причин її подальшого збереження.

Великобританія

В Об’єднаному Королівстві (ОК), яке складається з Великобританії та Північної Ірландії, відмінна ідентичність останньої ні в кого не викликає сумніві. Складніше з різними формами та видами ідентичностей в самій Великобританії. В її межах, після понад тисячі років заснування Англії, корнуельці все ще почуваються корнуельцями; після семи століть підкорення Уельсу – валлійці все ще валлійці; протягом трьох століть Акту про об’єднання з Шотландією, шотландці залишалися шотландцями[10]. У всіх цих випадках, фактична втрата історичних (кельтських) мов і суцільне панування англійської – не тільки в публічному просторі, а й у приватному житті – не супроводжувалася втратою власної етнокультурної ідентичності та самобутності. До того ж, після ратифікації Об’єднаним Королівством Європейської хартії регіональних або міноритарних мов у 2001 році[11], центральний уряд виділяє чималі кошти на відродження й збереження цих мов, у чому вже досягнуто певних успіхів.

Яскравим прикладом співіснування і, певною мірою, конкурування між собою різного рівня ідентичностей є «британська» та «англійська». Перша з них характеризується намаганням розвинути почуття спільності між окремими частинами нації, що відрізняються низкою історично усталених ознак. Окрім намагання консолідувати країну (часто внаслідок виникнення спільної зовнішньої загрози), вона має таку потужну складову, як ностальгія за минулою величчю Британської Імперії.

Як зауважив відомий аналітик Джерелі Паксмен[12], за часів Імперії, носії британських паспортів не мали підстав замислюватися над різницею між «бути британцем» і «бути англійцем»; ці два поняття були взаємозамінними. В сучасності, ситуація помітно змінилася: ніщо не обурює шотландця або валлійця так, як плутанина у вживанні цих  термінів, бо кельтські народи Британії дедалі інтенсивніше переймаються власним корінням і власною ідентичністю. Відродження кельтських ідентичностей відбувається у різних формах і з різною інтенсивністю, але спільною рисою є те, що ці процеси значно посилилися після надання відповідним територіям більших прав. Зокрема, велику роль відіграло створення у 1998 році власних парламентів у Шотландії та Уельсі[13] в результаті здійснення політики деволюції (децентралізації) влади, – за словами Паксмена, «вигаданої лейбористами заради зміцнення [Європейського]  Союзу».

Більше того, незважаючи на міцні й тривалі зв’язки між окремими етнічними складовими спільної держави (в британському законодавстві вони визначаються як «раси»), середньовічні негативні стереотипи й упередження (англійців проти шотландців і, особливо, валлійців, і навпаки) виявилися на диво сталими; їх прояви регулярно з’являються у жовтій пресі, на телевізійних екранах і навіть у шкільних підручниках[14]. При всьому тому, суто «англійська» ідентичність залишається дещо розмитою; деякі дослідники вважають її «мозаїкою», що складається з низки менших, локальних ідентичностей, частина яких поступово відмирає, а інші демонструють напрочуд міцну сталість і здатність зберігатися, незважаючи на потужні об’єднавчі та асиміляційні тиски, що супроводжують процеси європейської інтеграції та глобалізації.

Не зупиняючись на описах складної картини ідентичностей в межах Великобританії, пізніше буде більш детально розглянуто ситуацію Шотландії в контексті сучасного європейського сепаратизму, а також впливу і ролі ЄС в цьому та пов’язаних з ним процесах.

«Європа регіонів» як офіційний курс ЄС[15]

Зазвичай політику регіоналізації Європи, що її впроваджує протягом багатьох років Європейський Союз, пояснюють бажанням досягти більш демократичного соціального устрою за рахунок:

–    загальної децентралізації;

–  практичної реалізації принципу субсидіарності (ухвалення рішень на максимально низькому, наближеному до громади, рівні);

–  надання більших можливостей самоврядування з метою збереження самобутності населення тих регіонів, жителі яких мають етнокультурні відмінності від мейнстріму в межах національних держав.

За здійснення такої політики відповідають спеціальні органи ЄС; в першу чергу, це Комітет Регіонів (КР). Він був заснований згідно рішенню Маастріхтського Договору 1992 року, але почав повноцінно функціонувати лише у 1994 році. Хоча формально КР є дорадчим органом, він відіграє важливу роль, зокрема, при ухваленні рішень стосовно розподілу коштів Структурного Фонду ЄС. Хоча загальнодержавні органи влади відіграють важливу роль, зокрема, у переговорах з Єврокомісією стосовно умов і термінів виділення коштів, а також у контролі за їх використанням, відповідно до принципу субсидіарності, Фонд надає фінансову підтримку не національним урядам, а безпосередньо регіонам – у першу чергу, тим, що мають специфічні проблеми (сталого розвитку). Ефективність КР часто піддають критиці, проте дехто вбачає в ньому рушійну силу майбутньої “Федеральної Європи” (інколи такий проект називають «Сполучені Штати Європи»); є також намагання зробити з нього другу палату Європейського Парламенту. Повноваження КР були розширені згідно положень Лісабонському договору.

Спеціальний орган, відповідальний за регіональний розвиток та самоврядування, існує і в Раді Європи; це  Конгрес місцевих та регіональних органів урядування (КМРОУ). Після започаткування КР, впливовість і дієвість КМРОУ значно знизилися.

Підтримка «Європи регіонів» з боку “нових правих”

Парадоксально, але намагання “поховати” національні держави, створивши натомість “етно-регіональну Європу”, є провідною ідеєю низки тих нових популістських правих сил, які виступають проти лібералізму ЄС, соціально-орієнтованих державних політик, а також процесу глобалізації, що загрожує збереженню та розвиткові “суто європейських” культурних ідентичностей, існуючих переважно на рівні розвинених, але невеликих за розміром країн та окремих регіонів великих – таких, як Німеччина, Італія, Іспанія тощо. При тому, що європейські праві радикали традиційно виступають проти будь-яких проявів сепаратизму у своїх країнах, нові праві інтелектуали, (виникли наприкінці 60-х років минулого століття у Франції, пізніше розповсюдилися по всій Європі, зокрема, у Німеччині, Бельгії та Італії) вважають, що майбутнє належить «Федералізованій Європі», тобто, співдружності окремих, дрібніших за сучасні національні держави, «етнорегіональних» утворів.  Така ідеологія, найбільш виразно притаманна Новим Правим Франції, виглядає демократичнішим варіантом «Фортеці Європи»”, яка має «рятувати себе від культурного розмивання іммігрантами». Протидія реалізації соціальних проектів, спрямованих на інтеграцію іммігрантів, більше не здійснюється під расистськими або неофашистськими гаслами; вона аргументується необхідністю піклуватися не тільки охороною власних цінностей, історичної та культурної спадщини тощо, а й збереженням етнокультурної самобутності та ідентичності членів самих іммігрантських спільнот[16].

Таким чином, мотиви та аргументація низки сучасних європейських правих популістських рухів національного та регіонального рівня, що виступають як проти «корумпованих та бюрократичних» національних урядів, так і проти, на їхню думку, надто ліберальних та інклюзивних політик ЄС, базуються на гаслах повернення до «коренів» та «істинно європейських» історичних традицій; це не заважає їм фактично підтримувати регіональну політику ЄС.

Але, якщо їхня мотивація є більш-менш зрозумілою, намагання очільників ЄС зміцнити, з одного боку, європейський «регіоналізм», а з іншого – максимально сприяти виробленню загальної «пан-європейської» ідентичності, пояснюється не лише задекларованими демократичними цінностями, а й більш прагматичними міркуваннями. Головним з них є, мабуть, опір національних держав – членів ЄС – виробленню єдиного курсу, єдиної політики ЄС як цілісної спільноти в найважливіших питаннях зовнішньої та внутрішньої політики – безпекової, оборонної, економічної, екологічної тощо.

Політика «регіоналізації» Європи та сучасна “євро-криза”

Попередній період сталого та впевненого економічного розвитку ЄС певною мірою сприяв поступовому формуванню загальноєвропейської ідентичності, яка науковцями сприймалася такою, що розвивалася переважно на індивідуальному – але не на колективному – рівні, і при тому не вступала у «конкурентні» відносини з національною ідентичністю, радше виступаючи як комплементарна[17].  Паралельно відбувався процес  зростаючого порозуміння між провідними інституціями ЄС та регіональними лідерами, спільні зусилля котрих вели до послаблення суверенітету європейських національних держав і, відповідно до логіки та ідеології очільників ЄС, таким чином сприяли внутрішній інтеграції та консолідації в межах усього Європейського Союзу.

Ситуація з доволі успішним просуванням проекту «Європи регіонів» суттєво змінилася після загострення кризи, зокрема, в зоні спільної валюти – Євро. Численні аналітичні матеріали свідчать про те, що головною її причиною було запровадження валютного союзу, не супроводжуваного аналогічним банківським союзом та/або виробленням спільної фіскальної політики. Оскільки цей експеримент був фактично безпрецедентним, рецепти подолання такого роду кризи не могли бути вироблені заздалегідь; непередбачуваними виявилися і певні його наслідки, серед них і стрімке зростання сепаратистських рухів і настроїв у різних регіонах «старої Європи»[18]. Хоча перспективи подолання цієї кризи та її вплив на подальший перебіг подій всередині ЄС та за його межами залишаються неясними (різні варіанти та сценарії ще тільки виробляються та обговорюються),[19] не можна виключати перегляду цілеспрямованої політики подальшої регіоналізації Європи. Таке припущення виникає в першу чергу тому, що до кризи фінансової, економічної, банківської тощо додаються серйозні політичні виклики, пов’язані, насамперед, зі спалахами «регіонального сепаратизму» в деяких провідних країнах – «старих» членах»  ЄС, тобто тих, які свого часу стояли у витоків створення тоді ще виключно економічного союзу – Європейської Співдружності.

Конкретніше, серед можливих причин ймовірного перегляду політики регіоналізації Європи можна назвати наступне:

–         Величезні кошти, що їх виділяє Європейська Комісія на підтримку депресивних регіонів задля вирівнювання економічного потенціалу та соціальних стандартів всередині ЄС, не дали очікуваного результату;

–         Глибока фінансова-економічна криза в деяких суб-державних одиницях країн ЄС, включно з тими, де був найвищий рівень фінансово-економічної незалежності від центру, з наступним загостренням напруженості між центром та регіонами (Іспанія, Італія);

–         Суверенні національні держави виявилися надійнішими партнерами у впровадженні керівними органами ЄС політики “затягування пасків” (austerity), спрямованої на подолання кризи, ніж окремі регіони; останні зазвичай чинять енергійний спротив такій політиці;

–         Зростаючі сепаратистські тенденції у низці країн ЄС, що вирізняються високим рівнем децентралізації, загрожують політичною кризою на тлі економічної.

Конфліктогенний аспект регіональних проблем сучасної Європи протягом 2012 року привертав велику увагу світових ЗМІ, політичних аналітиків та науковців. Звісно, він потребує і більш детального висвітлення в дослідженнях проекту Кримський політичний діалог.

Зв’язок між регіоналізмом та сучасним європейським сепаратизмом

Остання банківська та фінансово-економічна криза, що має глобальний характер, але для Європейського Союзу ускладнюється певними специфічними факторами, дала потужний поштовх багатьом регіональним рухам у країнах – членах ЄС. Спектр вимог цих рухів та програм відповідних партій є доволі широким; він сягає від намірів відокремити певні території від країн, часткою яких вони історично були протягом значного часу, і здобути власну державність, до боротьби з центральними урядами за більшій обсяг автономних прав, зокрема, в галузі фіскальної та економічної політики, або за перехід до федеративного чи конфедеративного державного устрою[20].

Зрозуміло, що в першу чергу такий розвиток подій пов’язаний з дисбалансом економічної спроможності та рівня соціальної захищеності населення в різних регіонах однієї й тієї ж держави, а також між багатшими країнами Заходу і Півночі Європи порівняно з менш заможними на Півдні та Сході[21]. Коротко, у багатьох випадках посилення рухів за відокремлення можна пояснити небажанням багатих регіонів «годувати» та «рятувати» країни та окремі адміністративні одиниці, що найбільше потерпають від кризи.

Але, незважаючи на те, що ті чи інші форми сепаратизму або «автономізму» завжди були притаманні певним європейським регіонам, сучасна криза та її прояви є новим явищем і викликом, до якого ані керівні органи ЄС, ані національні уряди виявилися не готовими і поки що не здатними виробити якусь єдину стратегічну лінію чи спільну політику. Українські ЗМІ та експертна спільнота, висвітлюючи ці події, зупиняються, як правило, на окремих випадках і найбільш яскравих протестних акціях у певних країнах ЄС; значно рідкіше трапляються оглядові аналітичні дослідження, що сфокусовані переважно на фінансово-економічних аспектах подібних явищ і майже не звертають уваги на пов’язані з ними проблеми ідентичності[22]. Тому виникає потреба у більш системному підході до цих новітніх європейських викликів і подальшого осмислення їх значення для України в цілому і, зокрема, для АР Крим. Розгляньмо, відповідно, кілька важливих прикладів сучасного європейського регіонального сепаратизму.

Іспанія

Безумовно, найпотужнішим і найяскравішим прикладом руху за незалежність є події, що розгорталися в Каталонії – провінції Іспанії, яка має широкий обсяг автономних прав і до того ж, вважається одним з найбагатших регіонів країни (з обрахунків доходів на душу населення). Соціологічні дослідження, проведені наприкінці вересня 2012 року, показали, що 43% каталонців бажають повної державної незалежності, в той час як 41% – проти. Парадокс каталонської ситуації полягає в тому, що, попри прагнення потужних політичних сил здобути власну державність, регіональний уряд має величезні бюджетні борги і тому лідери каталонських «незалежників» вимагали від Мадриду значної фінансової підтримки, пояснюючи це тим, що столиця забирає у провінції значно більше грошей, ніж повертає, і що ці кошти могли би бути використані задля кращого соціального захисту населення Каталонії. Але ці вимоги не були задоволені, зокрема, тому, що у 2012 році в Мадриді до влади повернулася консервативна Народна партія, яку регіони Іспанії звинувачують у намірах придушити регіональну автономію. Новий національний уряд вважає, що бюджетні проблеми країни спричинені «марнотратністю» провінцій, на долю яких припадає 40% усіх державних витрат, і намагається посилити контроль над фінансовою політикою регіонів[23].

Невдоволення фінансово-економічною ситуацією та покладання вину за неї на «центр» було, однак, далеко не єдиною причиною спалаху сепаратизму; ці обставини лише пожвавили історичну пам’ять про минулі поразки, асиміляційний тиск, болісні наслідки Громадянської війни 1936-39 років і наступної диктатури Франко[24]. Занепокоєння подальшою долею власної культурної та мовної самобутності в умовах приходу до влади Народної Партії, яку (небезпідставно) звинувачують у зазіханнях на автономні права іспанських провінцій, сприяло радикалізації населення і посилило розмежування, на ґрунті різних уявлень про майбутнє, не тільки політикуму, а й інтелектуалів Каталонії[25]. Серед причин, що додали напруження між центральним і провінційним урядами, називають також події 2009 – 2010 року, коли розроблений і ухвалений парламентом Каталонії новий статут здобув широку підтримку народного референдуму, але його положення (зокрема, вимогу офіційно визнати каталонців окремою нацією) були фактично зведені нанівець рішенням Конституційного суду Іспанії. Неподоланні розбіжності між іспанською законодавчою системою і легітимними прагненнями каталонців призвели до зростаючого відчуття того, що «для збереження нашої культурної ідентичності, єдина можливість полягає у демократичному та мирному переході до незалежності»[26].

Важливу роль у емоційному забарвленні сепаратистського руху відіграє також віковий фактор. Старше покоління, серед яких чимало іммігрантів з інших регіонів Іспанії, відчувають тісніший зв’язок з державою, ніж їхні нащадки – при тому, необов’язково каталонського етнічного походження. Виховані в системі навчання каталонською і за каталонськими підручниками історії, повністю інтегровані у місцеве середовище, молоді жителі провінції значно прихильніше ставляться до перспективи «розлучення», ніж їхні батьки. «Для мене розрив з Іспанією був би емоційно дуже болісним», сказав Ентоні Кастельс, економічний радник уряду. – «Але не для мого сина. Він думає: ‘чому ми повинні залишатися прикутими до тих, хто нас зневажає, ображає і взагалі терпіти не може?‘[27]».

Таким чином, спалах сепаратистських настроїв у Каталонії вмотивований не тільки соціально-економічними чинниками; він є наслідком збігу низки обставин, серед яких чільне місце посідає усвідомлення власної культурної ідентичності і необхідності її збереження та захисту[28].

Масштаб проявів прагнення до незалежності у минулому році був безпрецедентним: 11 вересня 2012 року понад мільйон прихильників незалежності взяли участь у демонстрації. Ця дата була обрана не випадково; саме в той день, але майже 300 років тому, у 1714, наприкінці війни за іспанське правонаступництво, війська монархії Бурбонів після 11-місячної облоги захопили Барселону, і Каталонію було позбавлено всіх середньовічних інституцій самоврядування. Коли автономію провінції було поновлено згідно з іспанською конституцією 1978 року, каталонський уряд оголосив цю дату Національним днем[29].

Під впливом таких подій, президент Каталонії, лідер правоцентристського консервативного альянсу «Конвергенція і  союз» Артур Мас пообіцяв, що у разі перемоги на дострокових виборах, призначених ним на 25 листопада, він проведе референдум за незалежність; Мадрид одразу ж прореагував на це заявою, що подібний референдум буде незаконним. Натомість, доволі багато іспанських та каталонських урядовців та представників бізнесових кіл наголошували, що доцільнішим було б проведення не референдуму, а переговорів стосовно підвищення повноважень Каталонії, зокрема, у сфері збирання місцевих податків та використання отриманих надходжень. Вельми потужним аргументом центру проти незалежницьких зазіхань автономних провінцій є погроза залишити їх за межами Європейського Союзу. Іспанський прем’єр-міністр, консерватор Маріано Реджой попередив, що будь-який регіон Іспанії у разі вибору на користь незалежності буде викинутий з ЄС, оскільки вступ нових членів потребує одностайного згоди урядів усіх країн-членів. «А якщо ви опинилися поза Іспанією і поза  Європейським Союзом, ви ніде, і ви приречені на ніщо», заявив він[30].

В результаті проведених у листопаді дострокових виборів, очолювані Артуром Масом праві консерватори втратили 12 мандатів і не здобули очікуваної абсолютної більшості у парламенті; причиною цього вважають вимушене, під тиском центрального уряду,  проведення Масом політики «затягування пасків», що відвернуло від нього частину електорату[31]. Проте, разом з радикальними націоналістами лівого флангу (депутати від партії «Республіканські ліві Каталонії» є ще більш палкими прихильниками незалежності), які, навпаки, подвоїли свій результат, каталонські сепаратисти вперше отримали впевнену більшість у законодавчому органі провінції. Тому Мас таки не відступив від свого наміру і повідомив, що референдум за відокремлення Каталонії від Іспанії відбудеться восени 2014 році. Цього разу реакція центру була ще гострішою: віце-президент іспанського уряду заявила, що Мадрид може притягнути Маса до кримінальної відповідальності за сепаратизм і розпустити регіональний уряд, а у разі реальної підготовки до проведення референдуму, задіяти конституційні повноваження центральної влади для захисту загальнодержавних інтересів[32].

«Олії у вогонь» додав у грудні 2012 року крок міністра освіти Іспанії, спрямований на посилення позицій іспанської (кастильської) мови у всіх провінціях включно з Каталонією, де система освіти побудована на зануренні учнів у каталонську, якою викладають усі основні предмети. Згідно оприлюднених планів, аби досягти «паритету» кастильської та інших офіційних (регіональних) мов, у будь-якій провінції Іспанії, у разі неможливості забезпечити навчання кастильською учня, якщо того бажають його/її батьки, мають бути створені умови для приватного навчання за кошти регіонального бюджету. Оскільки мовне питання в Каталонії є надзвичайно чутливим, і будь-які загрози для каталонської мови як основи регіональної ідентичності і предмета особливої гордості каталонців, сприймаються дуже гостро, такі наміри викликали бурхливу реакцію населення і сприяли консолідації парламентської більшості навколо рішення щодо референдуму про незалежність[33]. Можна вважати, що цим кроком центральна влада зробила «подарунок» сепаратистським політичним силам, серед яких намітилися було тертя між радикальнішими та більш поміркованими фракціями.

В останній день року, президент Каталонії Артур Мас у вітальному новорічному виступі заявив про рішучий намір іти й надалі шляхом здобуття незалежності, зокрема, провести референдум незважаючи на конституційні перешкоди[34]. Таким чином, можна констатувати, що напруження між центром та регіоном зростає, і найближчі роки можуть виявитися доленосними для конституційного устрою Іспанії[35].

Цілком ймовірно, що подальші успіхи націоналістичного сепаратистського проекту Каталонії слугуватимуть каталізатором схожих процесів у ще одній провінції Іспанії, Країні Басків, яка кілька десятиліть була основним головним болем центрального уряду. Баски, що суттєво відрізняються від «мейнстріму» Іспанії історією, мовою та іншими ознаками окремішньої ідентичності, також болісно пам’ятають утиски, яким їх піддавали за часів режиму Франсиско Франко; тоді під заборону підпали баскська мова, баскський національний прапор, баскські імена тощо. У відповідь на утиски у 1959 році виникла ліворадикальна сепаратистська терористична організації ЕТА[36], що домагалася відокремлення провінції від Іспанії та створення окремої держави, до якої мала входити і частина території сусідньої Франції, де також проживають баски. За кілька десятиліть збройної боротьби від терористичних актів бойовиків ЕТА загинуло понад 800 осіб.

Після краху диктаторського режиму генерала Франко і наступних демократичних перетворень у Іспанії, ситуація змінилася на краще. Провінція отримала статус автономії з власним парламентом, президентом та поліцією, на території якої баскська мова має права державної. Хоча протягом тривалого періоду Країна Басків вважалася економічно відсталою і політично «ненадійною», сьогодні рівень життя в провінції перевищує середній загальнонаціональний; до того ж, в децентралізованій Іспанії це єдина  автономія, що користується найвищими податковими «привілеями»: в її бюджет надходять всі зібрані податки[37]. Рішучі кроки влади та зростання негативного ставлення населення до насильницьких методів боротьби призвели до занепаду ЕТА; 20 жовтня 2011 року лідери цієї організації заявили про «остаточну відмову від збройної боротьби». Але, згадуючи минулі прецеденти, уряд вимагає розформування осередків ЕТА та повного роззброєння колишніх бойовиків як умови припинення переслідувань та арештів.

Незважаючи на позитивні зрушення і здобуття широкого обсягу культурних, політичних та економічних прав, потяг басків до незалежності залишається на високому рівні: згідно даним соціологічних досліджень, біля 40% населення прагне відокремлення від Іспанії. Більше того, після 4-х років правління соціалістичного уряду, внаслідок регіональних виборів 21 жовтня 2012 року до влади повернулися баскські націоналісти; сепаратистські налаштовані партії отримали разом 48 із 75 мандатів у законодавчому органі провінції. Цікаво відзначити, що як і у випадку Каталонії, цю переконливу перемогу їм вдалося здобути завдяки поєднанню зусиль правих консерваторів (Баскська Націоналістична Партія) – переможців виборчих перегонів, і радикальних лівих націоналістів  (Euskal Herria Bildu), що на виборах посіли друге місце[38]. Занепокоєння центральної влади цими результатами посилюється тим, що до коаліції сепаратистських груп, з яких складається  Euskal Herria Bildu і які здобули чверть голосів виборців, входить і колишнє політичне крило ЕТА. Успіх цих радикальніших автономістів створює суттєві труднощі і для поміркованого лідера БНП Ініго Уркуллу, майбутнього президента провінції. У своїх виступах він говорить про баскську незалежність дещо обережніше, ніж каталонський президент Артур Мас: «…становлячись менш залежними кожного дня доти, доки не досягнемо незалежності». Він не виключає також і перегляду двосторонніх відносин з центром шляхом зміни статуту автономії. Проте, як би далі не розгорталися події, альянс політичних сил-переможців вимагатиме реалізації права на самовизначення, що заборонено конституцією Іспанії і безсумнівно призведе до подальшого напруження взаємин центральної та регіональної влади[39].

Шотландія

Хоча Шотландія, від початку об’єднання з Англією Актом Унії 1707 року, зберігала певні ознаки власної державності, її повноваження були додатково посилені в ході політики децентралізації у 1998, коли регіон отримав власний законодавчий орган. Наразі він має, порівняно з рештою країни, більш соціально-орієнтовану політику, зокрема, безплатну вищу освіту, і певні відмінності у правовій системі. Проте, значна частина шотландців прагне більшого: відокремлення від ОК і державного суверенітету.

Початком реального політичного процесу, кінцевою метою якого мало бути відокремлення Шотландії від спільної держави – Об’єднаного Королівства, вважають події, пов’язані з регіональними виборами травня 2007 року, коли після 8-річного домінування лейбористів, перемогу здобула націоналістична Шотландська Національна Партія[40]. Через п’ять років, у 2012, Шотландія вивела Великобританію в країни – лідери сучасного європейського сепаратизму.

У січні лідер націоналістичної Шотландської Національної Партії, голова шотландського уряду Алекс Сальмонд оприлюднив намір провести у 2014 році референдум, головним питанням якого буде: «Чи ви погоджуєтеся з тим, що Шотландія має бути незалежною країною?»  Насправді, проведення консультацій з цього питання показало, що цей досвідчений політик  не відкидав і можливості включити в бюлетені друге питання, що стосувалося набуття Шотландією більших автономних прав і можливостей самоврядування. Цей тактичний хід був би дуже важливим, оскільки багато хто сумнівається в перемозі на референдумі прихильників повної державної незалежності (і тому саме на цьому наполягають уніоністи).

Від початку року і до середини жовтня точилися інтенсивні консультації і переговори між Единбургом і Вестмінстером; цікаво відзначити, що ініціатива проведення консультацій стосовно можливості проведення в Шотландії референдуму за незалежність належала саме центральному (британському) уряду, який, на відміну від іспанського, хоча й дуже хотів зберегти єдність країни, але виявляв максимальну повагу до волі шотландців і обраної ними регіональної влади.

Обидві сторони готували власні документи і потім намагалися узгодити їх; кількість відповідних паперів перевищила тисячу. Спірні пункти стосувалися не тільки часу, порядку проведення референдуму і що саме буде на нього винесено, а й кількох інших, начебто, технічних питань – зокрема, стосовно зниження вікового бар’єру учасників та наглядової ролі Центральної Виборчої Комісії – які, тим не менш, також могли вплинути на кінцевий результат[41]. Основним «головним болем», однак, залишалося принципове правове питання: чи має шотландський парламент конституційне право проводити такий референдум і нести за нього відповідальність?[42]. Правові підстави (знов таки, за пропозицією центрального уряду) були знайдені шляхом застосування Розділу 30 Шотландського Акту 1998 року, яким передбачена можливість тимчасово або лімітовано передавати новоствореному шотландському парламенту деякі повноваження центральної влади[43].

Нарешті, 15 жовтня сторони досягли згоди: в Единбурзі була підписана Угода про проведення референдуму восени 2014 року. В бюлетені буде тільки одне питання: «за» чи «проти» відокремлення від ОК; голосувати зможуть громадяни починаючи з 16 років;  Центральна Виборча Комісія має здійснювати догляд над етапами підготовки і проведенням референдуму. Хоча під час урочистої церемонії підписання Угоди прем’єр-міністр Девід Камерон і перший міністр Алекс Сальмонд обидва намагалися демонструвати задоволення від досягнутого порохуміння, за цим стояло переконання, що переможець у цих змаганнях може бути лише один[44].

Доля майбутнього Шотландії – чи залишиться вона у складі Великобританії, чи ні – залежить, у першу чергу, від соціальних та економічних чинників. Дійсно, хоча цей регіон отримує значні субсидії від центрального уряду (значно більші ніж, наприклад, Уельс), його показники кращі, ніж у багатьох інших територій; зокрема, валовий внутрішній продукт сягає £145 мільярдів, тобто, 10% від загального, в той час як частка населення складає 8,4%[45].

Проте, довгострокові економічні перспективи незалежної Шотландії наразі виглядають не дуже оптимістичними. Перш за все, її майбутній добробут міг би спиратися на запаси нафти й газу, що їх видобувають у Південному морі біля її берегів. Такі очікування були цілком реальними у 70-ті роки минулого століття, і проведені розрахунки (лише нещодавно позбавлені грифів «секретно») тоді дуже лякали британський уряд. Проте, з поступовим вичерпанням морських надр, майбутнє економічне становище Шотландії тепер не є обнадійливим: передбачається, що до 2040 року родовища нафти й газу фактично не існуватимуть, тому надмірна залежність від цих прибутків робить Шотландію як окрему країну уразливішою, ніж вона є у складі Великобританії[46].  До того ж, економічна криза налякала багатьох шотландців, і на відміну від каталонців, вони вважають, що подолати її легше у складі спільної держави, а не відокремленої Шотландії. Внаслідок цього, згідно опитувань громадської думки, рівень підтримка незалежності знизився і наразі коливається між 30 і 40%; у жовтні 2012 року, жителі Шотландії поділилися на три приблизно однакових за розміром групи: тих, хто бажає незалежності, тих кого задовольняє статус-кво, і тих, хто хотів би залишитися в ОК, але за умови підвищення автономних прав[47].

Масштаби фінансової, валютної, боргової кризи, в першу чергу, у євро-зоні (зоні спільної  валюти), внесли свої корективи у плани та риторику шотландських націоналістів. Оскільки одним із головних аргументів було не тільки утвердження незалежної Шотландії як повноправного й процвітаючого члена ЄС, а й приєднання до євро-зони (на відміну від Великобританії), Сальмонд змушений був переглянути такі наміри і наголосити на тому, що у разі відокремлення Шотландія зберігатиме стерлінг як національну валюту, банки будуть, як і раніше, звертатися до Лондону у разі необхідності термінової допомоги, та й узагалі, британське Міністерство фінансів продовжуватиме здійснювати контроль над місцевими банками й опікуватися інтересами шотландських вкладників і споживачів. Звісно, такі заяви наразилися на обґрунтовані заперечення уніоністів Шотландії і речників британського уряду й політикуму (які займають одностайну позицію проти відокремлення). Було одразу ж зауважено, що всі ці рішення можливо ухвалювати лише за згодою двох сторін, а запропоновані (але офіційно не представлені) плани фактично означатимуть такий рівень збереження контролю над провідними фінансово-економічними структурами та інституціями Шотландії, який є дуже далеким від самої ідеї незалежності[48].

Незважаючи на той факт, що на референдум винесене лише одне питання, тривалий політичний процес, який можна вважати найвищим зразком політичної культури, насправді допоміг зблизити позиції сторін і надає підстави більш оптимістичним прогнозам стосовно подальшого розвитку подій. Уніоністи з обох сторін розробили низку пропозицій стосовно надання ще більшого обсягу повноважень Шотландії, якщо вона залишатиметься у складі Об’єднаного Королівства. Лейбористи створили комісію для вироблення нового пакету з питань подальшої децентралізації, а ліберальні демократи вже запропонували далекосяжні зміни, включно з майбутнім федеральним устроєм усієї Великобританії. Передбачається, що протягом підготовки до референдуму плани усіх трьох парламентських партій будуть зведені в єдиний документ, який переконливо доведе виборцям, що голосувати проти відокремлення означає голосування не за існуючий порядок, а зовсім навпаки, за подальші позитивні зміни[49].

Значно зменшують шанси на перемогу сепаратистів і недвозначні сигнали з Брюсселя. Відомо, що загалом, шотландці налаштовані значно більш про-європейські, ніж Об’єднане Королівство в цілому, де позиції євроскептиків виявляють явну тенденцію до посилення, і на найвищому рівні останнім часом припускають можливість виходу країни з Євросоюзу[50]. Тому шотландські сепаратисти весь час наголошували на автоматичному членстві в ЄС незалежної Шотландії. Проте, Президент європейської Комісії Жозе Емануель Баррозо практично поховав такі надії, заявивши, що кожна нова країна, у разі відокремлення від держави – члена ЄС, має проходити заново всю процедуру вступу, і до того ж, «вставати в чергу» бажаючих[51]. І хоча в статутних документах ЄС і в Лісабонському договорі (Конституції ЄС) нічого не сказано про правові наслідки розпаду наявних членів ЄС, оскільки подібних прецедентів ніколи ще не траплялося і вони, фактично, і не були передбачені, найімовірнішим сценарієм для відокремлених регіонів видається довгий і важкий шлях набуття членства, в той час як країни, від яких від’єднуватимуться, залишаться на своїх позиціях без усяких ускладнень[52].

Оскільки до проведення доленосного референдуму залишилося ще майже два роки, можливі різні варіанти і сценарії подальшого розвитку подій (хоча вже є і чітко розписана хронологічна схема всіх послідовних етапів підготовки)[53]. Проте, тверезість, прагматизм і високий рівень політичної культури, що їх демонструють обидві сторони, свідчать радше про досягнення компромісу, коли на референдумі більшість проголосує проти виходу зі складу ОК, і отримає за це винагороду у вигляді ще більшого обсягу автономних прав.

Бельгія (Фландрія)

Серед лідерів сепаратистських європейських регіонів, що загрожують цілісності суверенних національних держав, називають також Фландрію[54]. Дійсно, популярність фламандських націоналістів стрімко зростала у відповідь на «політику аскетизму», що її впроваджував ЄС і, відповідно, центральний уряд Королівства Бельгія. Багатші регіони  (у Бельгії це північна Фландрія порівняно з південною Валлонією), прибутки яких перерозподіляли на користь бідніших, вважають, що саме вони є першими жертвами не так самої кризи, як політики «затягування пасків», що її проводять (під тиском керівних органів ЄС) національні уряди. Проте, як і в інших розглянутих випадках, фінансово-економічна криза лише проявила і стимулювала історично існуючі незадоволення й суперечності між різними частинами держави з мовними та культурними відмінностями. Як і в інших регіонах, вдало використовуючи розчарування в центристських політичних силах, що змушені були впроваджувати непопулярні заходи задля подолання кризи, місце колишніх маргіналізованих, радикально налаштованих сепаратистських угруповань заступили значно респектабельніші й досвідченіші націоналістичні сили; вони впевнено увійшли у мейнстрім національної політики Бельгії.

Найбільш вражаючою ілюстрацією цього була перемога Барта де Вівера, лідера фламандських націоналістів (партія Новий Фламандський Альянс, НФА, створена у 2001 році) на місцевих виборах у жовтні 2012 року, в результаті яких він став мером багатого й важливого порту Антверпен – бастіону соціалістів починаючи з 30-х років[55]. Зростаючу електоральну підтримку НФА пояснюють не тільки небажанням «годувати» за свій рахунок бідніший франкомовний регіон Валлонію, а й поширеним відчуттям того, що «…ми дві окремі нації, з різними культурами, економіками, мовами тощо…»[56]. Після загальних виборів 2010 року, політична вага де Вівера і його партії виявилася настільки потужною, що вони були в змозі заблокувати формування бельгійського (коаліційного) уряду протягом безпрецедентно довгого періоду – 541 дня. Тоді де Вівер не зміг переконати своїх опонентів надати Фландрії більше автономних повноважень. НФА опинилася в опозиції, а новий коаліційний бельгійський уряд, створений восени 2011 року соціалістами, лібералами і християнськими демократами, очолив валлієць, соціаліст Еліо ді Рупо – лідер політичної сили, яка рішуче виступає за збереження цілісності національної держави. Проте, аналітики вважають, що результати жовтневих місцевих виборів значно вплинуть на бельгійську політику, і уряд  ді Рупо навряд чи має шанси довго утримувати владу[57].

На відміну від сепаратистських ситуацій, розглянутих вище, де Вівер у своїх виступах та заявах тримається значно обережніше. Хоча кінцевою метою його політичних амбіцій також є державна незалежність, він зауважує, що питання повного державного суверенітету ще «не на часі», пропонуючи натомість виважені, поступові заходи в напрямку переходу від федерального устрою до ще більш децентралізованого конфедеративного[58]. Зокрема, де Вівер висуває прем’єр-міністру Бельгії, соціалісту Еліо ді Рупо, вимоги розпочати переговори про подібні конституційні зміни перед наступними загальними виборами, що мають відбутися у 2014 році. Відповідаючи на запитання стосовно паралелей з розгортанням подій у Каталонії та Шотландії, він сказав: «… я бачу суттєві відмінності. Ми не є меншиною у своїй країні, ми не якась частинка у грі з багатьма гравцями. Ми – доволі унікальна країна…»[59]. Проти, спільним підґрунтям сепаратизму Фландрії і Каталонії є чутливе мовне питання, оскільки в недалекому історичному минулому обидві мови піддавалися утискам і розглядалися як меншовартісні тодішнім істеблішментом. (Зокрема, фламандська мова отримала у Бельгії статус державної лише 1980 року)[60].  Схоже, без таких потужних чинників, як навіть уявні, зазвичай залишені у минулому, загрози культурній ідентичності, спричинений фінансово-економічною кризою політичний сепаратизм у сучасній Європі навряд чи міг би користатися такою широкою підтримкою населення.

Італія

Ця держава також має специфічні проблеми, пов’язані з регіоналізмом. Згідно конституційного устрою, Італія є дуже децентралізованою країною, яку, проте, вважають не федеративною, а, радше, «поліцентричною». Італія була першою країною, що вдалася до експерименту з асиметричною децентралізацією. Після Другої Світової війни, впровадження високого рівня регіонального самоврядування було неминучим принаймні на п’яти територіях, з яких найбільш відомими є Трентіно – Південний Тироль і два південних острова – Сицилія та Сардинія. В пошуках «третього шляху» між федеральним та унітарним устроями, була здійснена регіоналізація усієї країни, хоча рівень повноважень решти територіально-адміністративних одиниць нижчий, ніж у зазначених п’яти[61].

Криза євро-зони загострила регіональні проблеми Італії переважно у тих регіонах, що мають особливий статус і найвищий півень автономних прав. Зокрема, виявилося, що борг Сицилії сягає  €5.3 мільярдів; до того ж, проведений аудит показав, що регіональний уряд має аж 18,000 чиновників – при тому, що Ломбардія, вдвічі більша за кількістю населення, обходиться вп’ятеро меншою кількістю державних службовців[62].

Розв’язання регіональних проблем ускладнюється тим загальновідомим фактом, що за весь час після об’єднання потужних італійських “міст-держав” і створення суверенної держави Італії (що сталося пізніше за інших, лише у 1861 році), формування міцної, єдиної “загально-італійської” ідентичності (принаймні, етнокультурної) так і не відбулося[63]. Основні регіональні відмінності Італії, хоча й складаються з дрібніших місцевих ідентичностей, розташовані на вісі Північ – Південь. Відносини між двома основними регіонами країни доволі конфронтаційні; вони характеризуються взаємною недовірою і взаємними звинуваченнями, що лунають у виступах політиків та інтелектуалів. Представники заможніших, індустріально розвинених північних регіонів вважають південні відсталими, з нерозвиненим громадянським суспільством, браком політичної активності і, водночас, прихильністю до комуністичної ідеології; їх звинувачують також у пануванні корупції, мафіозних структур тощо. У свою чергу, на Півдні політичних лідерів північних регіонів підозрюють у володінні несправедливими перевагами, намірах домінування і нав’язування своєї волі та своїх стандартів, без належної поваги до культурної самобутності жителів південних регіонів.

В контексті досліджень італійських регіональних ідентичностей, феномен такої політичної партії/руху як «Північна Ліга» (Ліга Норд, ЛН), заслуговує на особливу увагу. Найбільш виразною рисою ЛН вважається її небезуспішна спроба конструювання нової колективної регіональної ідентичності – північно-східної італійської етнічної “нації” під назвою “Паданія”. Метою створення такої насправді неіснуючої, вигаданої  етнічної ідентичності було отримати право на самовизначення, тобто, легітимізувати відокремлення від Італії або, принаймні, набуття високого рівня автономії для однойменного регіону. Тобто діяльність ЛН була спрямована не тільки на ствердження окремої етнічної ідентичності, а й на боротьбу з «корумпованою центральною владою», за федералізацію та позбавлення необхідності надавати підтримку зубожілим південним регіонам, які гальмують подальший повноцінний розвиток “Паданії”. Вдало використовуючи специфічні соціально-економічні характеристики та культурні особливості регіону, ЛН перетворила їх на “етнічні маркери”, що дозволило їй у 90-х роках минулого століття  здобути значну популярність і електоральну підтримку, зокрема, в католицьких місцевостях, традиційно голосуючих за ХДП[64].

Останніми роками популярність і електоральна підтримка Північної Ліги підупали, зокрема, внаслідок гучного політичного скандалу, спричиненого розтратою державних коштів родичами і друзями засновника ЛН Умберто Боссі. Пом’якшилися і політичні амбіції Ліги: хоча формально й не відмовившись повністю від ідеї незалежної «Паданії», вона фактично припинила докладати зусилля в цьому напрямку, зосередившись натомість на федералізмі та запеклій боротьбі з іммігрантами. Відмова від сепаратистського «порядку денного» значною мірою була зумовлена також участю ЛН у «великій політиці» на національному рівні, що була тісно пов’язана з кар’єрою Сільвіо Берлусконі. Аналітики простежили цей зв’язок і виявили, що останній втрачає владу в тих випадках, коли ЛН припиняє його підтримувати. Нещодавнє поновлення цього альянсу може суттєво вплинути на результати наступних загальних італійських виборів, призначених на 24 – 25 лютого 2913 року[65], і, відповідно, на перспективи проведення політики федералізації на користь окремих заможних регіонів; це може викликати чергову хвилю занепокоєння на півдні, зокрема, у Сицилії. Про доволі міцні позиції північно-італійських «автономістів»  свідчить також електоральний успіх партії «Ліга Ломбардія», яка отримала безпрецедентні 26% голосів під час регіональних виборів 2010 року. До речі, фундатором ЛЛ є той самий Умберто Боссі, який заснував свого часу Лігу Норд[66].

Зростаюча підтримка відцентрових політичних сил спостерігається також і в деяких інших регіонах Італії. Наприклад, соціологічні опитування 2012 року показали, що у регіоні Венеції хотіли б поновлення незалежної Венеціанської Республіки від 70% до 80% населення. Венеційська Ліга, що належить до засновників Ліги Норд, є однією з найбільших за чисельністю складових ЛН; на регіональних виборах 2010 року вона отримала 35% голосів виборців.  Менша й ліберальніша Венеційська Національна партія у травні 2012 року реформувалася у партію під назвою «Незалежна Венеція»[67].

І навіть у Південному Тіролі – економічно процвітаючої провінції з переважно німецькомовним населенням, яка вважається одним з найуспішніших полікультурних регіонів Європи – наслідки сучасної кризи також позначилися зростанням сепаратистських настроїв. Не виключається, що на наступних регіональних виборах перемогу можуть отримати сепаратисти або прихильники возз’єднання з Австрією[68].

Обговорення і висновки

Минулий рік приніс з собою нові виклики для проекту Об’єднаної Європи. На тлі все ще не подоланої економічної кризи, з новою силою проявилися одвічні проблеми культурних, мовних, релігійних протиріч між етнічними групами, компактно проживаючими у різних регіонах та країнах Європи. Необхідність нести тягар постійної обтяжливої допомоги зубожілим регіонам в децентралізованих країнах ЄС і надавати фінансову підтримку тим членам ЄС, які не в змозі самостійно боротися з кризою, викликають роздратування і ведуть до конфронтації з центральною владою навіть в окремих землях Німеччини – таких, як Баварія[69]. Проте, явище новітнього європейського сепаратизму тісно пов’язане з новими та старими проблемами збереження колективної етнокультурної ідентичності у сучасному глобалізованому світі і в усе ще не дуже інтегрованій Європі.

Цікаво відзначити, що своїм несподіваним політичним успіхом сучасні європейські сепаратисти мають завдячити встановленню ефективних альянсів і поєднанню зусиль правих консерваторів і (зазвичай радикальніших) лівих, що детальніше висвітлено на прикладі перебігу та результатів електоральних подій у Каталонії та Країні Басків. Крім того, привертає увагу зміна політичного ландшафту і громадської думки на користь здобуття незалежності або, принаймні, вищого рівня автономії завдяки виходу на велику політичну арену респектабельних і більш поміркованих рухів і партій, очолюваних харизматичними лідерами. На відміну від їх радикальних попередників, що інколи вдавалися у своїй боротьбі до терористичних актів, ці лідери – зокрема, каталонець Артур Мас, шотландець Апекс Сальмонд. баск Інго Уркуллу, фламандець де Вівер – невпинно підкреслюють тверді наміри добиватися своєї мети виключно у мирний, демократичний  спосіб, без застосування агресії і насильства. Особливо вражаючим у цьому сенсі є приклад Великобританії, де «відцентрові» політичні сили і ти, що всіляко намагаються зберегти цілісність країни, продемонстрували протягом минулого року неперевершені зразки високої політичної культури, здатності вести ефективний діалог з опонентами і пошуку консенсусу шляхом компромісів і взаємних поступок.

Тому перспективи благополучного розв’язання цього сепаратистського конфлікту виглядають значно реальнішими, ніж у Іспанії, де центральна влада жорстко демонструє бажання «приборкати непокірних», не йде на будь-які поступки і вдається до погроз застосування санкцій проти регіональних сепаратистів аж до арештів їхніх лідерів і розпуску регіональних парламентів у разі правових дій, не передбачених конституцією.

Взагалі, політична мапа сучасної Європи стає дедалі складнішою завдяки формуванню тактичних тимчасових союзів і пошуку спільних інтересів між раніше більш чітко розмежованими політичними силами. У першу чергу, це стосується налагодженню тісних зв’язків регіональних лідерів, що нині різко підняли планку своїх вимог, з провідними інституціями та керівними органами ЄС. Останні впродовж десятиліть проводили політику децентралізації та регіоналізації, ослаблюючи таким чином національні держави і надаючи підтримку окремим регіонам заради досягнення більшої внутрішньої інтеграції в рамках усього Європейського Союзу як цілісної спільноти – «Європи регіонів», «Федеративної Європи», або «Сполучених штатів Європи». Налагоджуються також міжрегіональні мережі політичних партій та рухів на основі не так класичних партійних ідеологій, як знаходження спільних інтересів і посилення впливу на регіональну та загальну політику ЄС[70].

При всіх відмінностях проявів сепаратизму або, в м’якішій версії, «автономізму» в країнах Європейського Союзу, розглянуті в цьому дослідженні найпотужніші рухи за незалежність поєднує така спільна риса, як бачення майбутнього незалежних держав, у разі відокремлення від існуючих національних, в якості повноправних членів ЄС. Населення відповідних регіонів почуває себе відданими європейцями, поділяючими спільні цінності й цивілізаційні зарактеристики. Окремим випадком є ситуація Великобританія, де сепаратистський конфлікт супроводжується зростаючими протиріччями між про-європейські налаштованими шотландцями і політичним національним мейнстрімом, зокрема, консерваторами-торі, які стають дедалі більшими «євроскептиками» і навіть вдаються до обговорення конкретних шляхів, сценаріїв і можливих наслідків виходу ОК з Євросоюзу[71].

Ще однією спільною рисою, яка, втім, давно відома, є пошук з боку окремих етнічних та етнокультурних спільнот надійніших правових та інституційних механізмів задля збереження своєї самобутності. Незважаючи на те, що одна з цілей політики регіоналізації полягала саме в цьому, в деяких ситуаціях запропоновані заходи виявилися недостатніми – принаймні, на рівні суб’єктивних почуттів, – що теж призводило до посилення сепаратистських настроїв. Слід також зауважити, що при всіх відмінностях культурних та історичних традицій різних географічних регіонів Європи, в жодному випадку не зафіксовано формування спільної суто «регіональної ідентичності» за рахунок  «злиття» кількох окремих етнічних груп. Відповідно, рухи за незалежність і реалізацію права на самовизначення, як і раніше, ґрунтуються переважно на існуванні більш-менш сталих етнокультурних спільнот, які виявили високу здатність ефективно протистояти асиміляційним тискам і процесам уніфікації.

Подальші сценарії можливого розвитку подій важко передбачити; вони можуть розвиватися у різних напрямках, і багато чого залежить від того, чи вдасться Європейському Союзу подолати не тільки фінансово-економічну, а й більш системну кризу, і чи не відбудеться такого прикрого прецеденту, як порушення державної цілісності принаймні однієї з країн ЄС або виходу зі складу Союзу такого потужного її члена, як Великобританія. Отже, поточний 2013 рік може виявитися вирішальним; від того, як підуть справи і вирішуватимуться найболючіші питання ЄС, залежать і результати доленосного 2914 року, протягом якого, за збігом обставин, відбудуться три таких важливих події, як два референдуми за незалежність (у Каталонії та Шотландії) і загальні вибори у Бельгії, де, у разі нездатності домовитися про конституційні зміни, може статися розпад на дві окремі частини.

На відміну від розглянутих вище, “нові регіональні ідентичності”, що нібито виникають на теренах колишнього СРСР, часто не мають окремої суб’єктності, тобто, наявності самобутньої мови, культури чи інших етнічних маркерів. Процеси штучного конструювання таких ідентичностей, як правило, обумовлені суто політичними або навіть геополітичними розрахунками та міркуваннями. Коли проголошеною метою лідерів таких регіональних спільнот чи псевдо-державних сепаратистських утворень є остаточне формальне відокремлення від країн з міжнародно-визнаними кордонами та набуття  державного суверенітету, формування на відповідних територіях окремих спільнот на кшталт “народів” або “націй” розглядається як передумова і засіб легітимації вимог надати їх населенню права на самовизначення. Певною мірою, подібні зусилля нагадують політику італійської Ліги Норд 90-х років, яку, проте, не можна оцінити як успішну.

На пострадянському просторі, спільними рисами «нових» регіональних псевдо-ідентичностей є ностальгія за радянським минулим, значно міцніше вкорінена радянська ментальність з притаманною їй тугою за «сильною рукою» та державним патерналізмом, а також російськомовність. Російська мова зберігає домінуючі позиції навіть у тих випадках, коли йдеться про малі етноси, що боролися начебто за відродження й подальший розвиток власної етнокультурної ідентичності. Серед останніх можна назвати абхазів та південних  осетинів, які формально відокремилися від Грузії у 2008 році, а також гагаузів, що отримали територіальну автономію в межах Республіки Молдови у 1994 році. Крім мови та менталітету, ці сепаратистські регіони, до яких належить також Придністров’я, об’єднує перебування під потужними економічними, політичними та культурними впливами Росії і надзвичайно високий рівень залежності від російської підтримки і допомоги.

У випадку Придністров’я, або самопроголошеної “Придністровської Молдавської Республіки”, конструювання окремої, штучної регіональної ідентичності є особливо послідовним, наполегливим і, разом з тим, теоретично навряд чи можливим. У мініатюрному масштабі, такі намагання нагадують політику Радянського Союзу щодо створення спільної ідентичності «радянського народу», або заснування єдиного «югославського народу»; як відомо, обидві спроби провалилися. Тим не менш, зусилля Придністровської адміністрації протягом понад 20 років вибудовувати окрему регіональну ідентичність, якщо й не увінчалися переконливим успіхом, принаймні, певною мірою вплинули на уявлення деяких зарубіжних експертів та дослідників, а також на свідомість місцевих жителів. Зокрема, це стосується молодого покоління придністровців, вихованих  в умовах високо ідеологізованої системи освіти ПМР і її потужної пропагандистської машини. Специфічні труднощі реалізації проекту “окрема Придністровська ідентичність” полягають у наявності трьох основних етнічних груп, приблизно однакових за розміром, кожна з яких має власну етнічно споріднену державу (kin-state), а також у географічній відокремленості від Росії і відсутності спільного з нею кордону.

Узагальнюючи, можна сказати, що в контексті пострадянських сепаратистських ситуацій, Росія відіграє таку саме роль «центру притягання», яким для сучасних європейських сепаратистських регіонів слугує Європейський Союз. Це, звісно, зумовлене попереднім історичним досвідом, але позначається також на цінностних орієнтаціях і подальшому цивілізаційному виборі.

На останок, треба відзначити, що Україна теж має низку проблем, пов’язаних зі спірними питаннями регіональної ідентичності. Найбільш конфліктогенним з них, до останнього часу, вважалося «русинське питання» або феномен «політичного русинства»; проте, ця тема виходить за рамки даного розділу. Детальний аналіз різних аспектів кримської регіональної ідентичності та уявлень про неї представників трьох основних етнічних груп Криму – росіян, українців та кримських татар – міститься в окремому дослідженні Ольги Духнич.

Наталя Беліцер, Київ

---

[1] Під макрорівнем зазвичай розуміють поділ Європи на Західну, Центральну, Східну та Південну з деякими варіаціями цього умовного поділу. В даній роботі термін «регіон» вживається тільки у вузькому сенсі, тобто, стосовно конкретних адміністративно-територіальних одиниць в кордонах національних держав. Вона не торкається і такого специфічного явища, як Єврорегіони, що потребує окремого дослідження.

[2] Детальніше див. у дослідженні: Manoli P. Black Sea Regionalism in Perspective // NEIGHBORHOOD POLICY PAPER, 2 December 2011.

http://www.khas.edu.tr/cms/cies/dosyalar/files/NeighbourhoodPolicyPaper(02)(1).pdf. Останнє відвідування 3 вересня 2012.

[3] Див., наприклад, Rost D., Stölting E, Zarycki T, Pasi P., Pedrazzini I., Tucholska A. New Regional Identities and Strategic Essentialism. Case studies from Poland, Italy and Germany. Münster – Hamburg – London, 2007, 552 pages.

[4] National identity vs European identity. 15 August 2009. http://www.jcm.org.uk/blog/2009/08/national-identity-vs-european-identity/. Останнє відвідування 29 серпня 2012.

[5] Детальніша інформація наведена в дсліддженні: Daftary F. THE Evolution of INSULAR AUTONOMY as a Response to Self-Determination Claims in Corsica. Paper for the Conference on “Ethnic Autonomy”.  Uppsala, Sweden, 12-17 June 2003.

[6] Детальніше про  корсиканську ідентичність та боротьбу за її збереження див. у статті: Kimmelman M. In Corsica, clinging to a regional identity // The New York Times. 11 November 2010. http://www.nytimes.com/2010/11/14/arts/14abroad.html?pagewanted=all. Останнє відвідування 4 вересня 2012.

[7] Коваль О. Світ, який тріщить по швах //«Дзеркало тижня. Україна» №49, 27 грудня 2012. http://gazeta.dt.ua/POLITICS/svit,_yakiy_trischit_po_shvah.html. Останнє відвідування 10 січня 2013.

[8] Blight G., Jeffery S., Burn-Murdoch J. Catalonia and Scotland: how they compare to EU nations and Europe’s other separatists – interactive // The Guardian. 22 November 2012. http://www.guardian.co.uk/world/interactive/2012/nov/22/catalonia-scotland-europe-separatists-interactive. Останнє відвідування 27 листопада 2012.

[9] Детальніше про аландську ідентичність та як її сприймають у материковій Фінляндії та на Аландах, див. у попередній частині дослідження: Беліцер Н. Територіальні автономії: вивчення ситуацій АРК і Фінляндії. http://cpd.crimea.ua/wp-content/uploads/2012/09/Territorial_autonomies_case-studies_of_the_ARC_and_Finland_final_ukr_CA.pdf. Останнє відвідування 10 дистопада 2012.

[10] Детальніше див. у публікації; National identity vs European identity. 15 August 15 2009. http://www.jcm.org.uk/blog/2009/08/national-identity-vs-european-identity/. Останнє відвідування 27 серпня 2012.

[11] Беліцер Н. Ратифікація “Мовної Хартії” Україною та іншими країнами Європи: порівняльний аналіз. http://eu.prostir.ua/library/240825.html. Останнє відвідування 12 грудня 2011.

[12] Paxman J. The English. A Portrait of a People // Penguin  Books, London, 1999. 309 P.

[13] The reluctant dragon. Like Scotland, Wales is growing more independent from Westminster. Unlike Scotland, it isn’t too happy about it //The Economist. 24 November 2012. http://www.economist.com/news/britain/21567075-scotland-wales-growing-more-independent-westminster-unlike-scotland-it-isnt-too?zid=307&ah=5e80419d1bc9821ebe173f4f0f060a07. Останнє відвідування 17 грудня 2012.

[14] Paxman J. The English. A Portrait of a People // Penguin  Books, London, 1999. P. 43 – 59.

[15] Детальніше див. у публікації Parkin R. Regional Identities and Alliances in an Integrating Europe: A Challenge to the Nation State? // University of Oxford. July 1999. http://www.transcomm.ox.ac.uk/working%20papers/parkinwp.pdf. Останнє відвідування 5 серпня 2012.

[16] Spektorowski A. Ethnoregionalism: The Intellectual New Right and the Lega Nord // The Global Review of Ethnopolitics. Vol. 2, № 3, March 2003, P. 55-70.

[17] Delanty G. Is There a European Identity? // GLOBAL DIALOGUE. Vol.5, # 3-4. Summer/Autumn 2003-The Future of Europe.

[18]Див., наприклад. As Greece fights to stay in the euro, Spain moves closer to a bail-out // the Economist. 1 September 2012. http://www.economist.com/node/21561949?fsrc=nlw|wwp|8-30-2012|3296332|92137023|E. Останнє відвідування 2 вересня 2012; The end of the euro’s Indian summer // The Economist. 29 Septenber 2012. http://www.economist.com/node/21563774?fsrc=nlw|hig|9-27-2012|3596156|92137023|E, Останнє відвідування 3 жовтня 2012; Workers of Europe, protest! A wave of strikes and demonstrations shows the pain across the region // The Economist. 17 November 2012, http://www.economist.com/news/europe/21566703-wave-strikes-and-demonstrations-shows-pain-across-region-workers-europe-protest?fsrc=nlw|wwp|11-15-2012|4161276|92137023|E. Останнє відвідування 20 листопада 2012.

[19] The EU summit:  The red-eyed walk to banking union // The Economist. 19 October 2012, http://www.economist.com/blogs/charlemagne/2012/10/eu-summit-1?fsrc=nlw|newe|10-19-2012|3828517|92137023|E. Останнє відвідування 20 жовтня 2012; Меркель сообщила, что кризис в еврозоне затянется еще на пять лет // Korrespondent.net. 5 ноября 2012, http://korrespondent.net/business/economics/1419062/print. Останнє відвідування 23 листопада 2012.

[20] Tisdall S. Separation anxiety: the state of independence movements in Europe // The Guardian. 13 September 2012. http://www.guardian.co.uk/world/2012/sep/13/nationalism-regional-independence-movements-europe. Останнє відвідування 6 жовтня 2012.

[21] Taylor P., Bartunek R.-J. Analysis: Europe’s separatists gain ground in crisis // REUTERS. 15 Оctober 2012. http://www.reuters.com/article/2012/10/15/us-eu-separatists-idUSBRE89E13L20121015.  Останнє відвідування 21 жовтня 2012.

[22] Див., наприклад, Загоруйко Ю. Чи можлива Європа регіонів? // «Дзеркало тижня. Україна» №44, 30 листопада 2012, http://dt.ua/POLITICS/chi_mozhliva_evropa_regioniv-113047.html. Останнє відвідування 9 грудня 2012;  Коваль О. Світ, який тріщить по швах //«Дзеркало тижня. Україна» №49, 27 грудня 2012. http://gazeta.dt.ua/POLITICS/svit,_yakiy_trischit_po_shvah.html. Останнє відвідування 10 січня 2013.

[23] Valasek T. Is Europe About to Crack Up? // October 25, 2012.

http://www.realclearworld.com/articles/2012/10/25/is_europe_about_to_crack_up_100308.html. Останнє відвідування 29 жовтня 2012.

[24] Детальніше про це в публікації; The trials of keeping a country together. Stabilising Spain’s finances without tearing its social fabric apart is being made harder by a new wave of Catalan secessionism // The Economist. 24 November 2012. http://www.economist.com/news/briefing/21567085-stabilising-spains-finances-without-tearing-its-social-fabric-apart-being-made-harder. Останнє відвідування 25 листопада 2012.

[25] Viewpoints: Independence for Catalonia // BBC. 21 November 2012. http://www.bbc.co.uk/news/world-europe-20407873. Останнє відвідування 10 січня 2013.

[26] Там само; цитоване речення належить Мюріель Касальс,  яка очолює  громадську організацію Omnium Cultural, створену (тоді ще підпільно) у 1961 році для захисту каталонської мови, і є водночас професором економіки Автономного університету Барселони.

[27] The trials of keeping a country together. Stabilising Spain’s finances without tearing its social fabric apart is being made harder by a new wave of Catalan secessionism // The Economist. 24 November 2012. http://www.economist.com/news/briefing/21567085-stabilising-spains-finances-without-tearing-its-social-fabric-apart-being-made-harder. Останнє відвідування 25 листопада 2012.

[28] Mason P. Catalan leaders seek independence vote, legal or not // BBC. 5 October 2012. http://www.bbc.co.uk/news/world-19847252. Останнє відвідування 7 січня 2013.

[29] Murray D. From Scotland to Catalonia, Europe’s sovereignty-association moment // CBCNEWS.

26 November 2012. http://www.cbc.ca/news/world/story/2012/11/25/f-vp-murray-catalonia-europe.html. Останнє відвідування 3 грудня 2012. У цій статті наведена також цитата мера одного з міст північної Каталонії, який зауважив, що останні вибори (до регіонального парламенту) є «найважливішими не тільки за наше життя, а й за останні три століття». Про історичні поневіряння каталонців як одну з причин сучасної сепаратистської кризи див. також у статті за посиланням у примітці № 8.

[30] Taylor P., Bartunek R.-J. Analysis: Europe’s separatists gain ground in crisis // REUTERS. 15 Оctober 2012. http://www.reuters.com/article/2012/10/15/us-eu-separatists-idUSBRE89E13L20121015.  Останнє відвідування 21 жовтня 2012.

[31] Spanish election sees setback for Catalan secessionist // The Associated Press. 26 November 2012. http://www.cbc.ca/news/world/story/2012/11/25/catalan-vote.html. Останнє відвідування 11 січня  2013.

[32] Коваль О. Світ, який тріщить по швах //«Дзеркало тижня. Україна» №49, 27 грудня 2012. http://gazeta.dt.ua/POLITICS/svit,_yakiy_trischit_po_shvah.html. Останнє відвідування 10 січня 2013.

[33] Purcell J. Madrid reignites Catalan fury // Financial Times. 7 December 2012. http://www.ft.com/intl/cms/s/0/116346aa-3f9f-11e2-b2ce-00144feabdc0.html#axzz2HkAh6Dy1. Останнє відвідування 6 січня 2013; Language nationalism A Spanish own goal // The Economist. 10 December 2012.

http://www.economist.com/blogs/johnson/2012/12/language-nationalism?fsrc=nlw|newe|12-10-2012|4346611|92137023|E. Останнє відвідування 26 грудня 2012.

[34] Catalan leader Mas urges separatism in New Year speech // BBC. 31 December 2012 http://www.bbc.co.uk/news/world-europe-20874309. Останнє відвідування 5 січня 2013.

[35] Mason P. Catalan leaders seek independence vote, legal or not // BBC. 5 October 2012. http://www.bbc.co.uk/news/world-19847252. Останнє відвідування 7 січня 2013.

[36] ETA – абревіатура від Euskadi Ta Askatasuna (баскською мовою), що означає «Баскська Батьківщина і Свобода».

[37] Tisdall S. Separation anxiety: the state of independence movements in Europe // The Guardian. 13 September 2012. http://www.guardian.co.uk/world/2012/sep/13/nationalism-regional-independence-movements-europe. Останнє відвідування 6 жовтня 2012; Cody E. Separatists gaining ground in Europe // The Independent. 4 November 2012. http://www.independent.co.uk/news/world/europe/separatists-gaining-ground-in-europe-8280904.html. Останнє відвідування 23 грудня 2012; Коваль О. Світ, який тріщить по швах //«Дзеркало тижня. Україна» №49, 27 грудня 2012. http://gazeta.dt.ua/POLITICS/svit,_yakiy_trischit_po_shvah.html. Останнє відвідування 10 січня 2013.

[38] Garry Blight G., Jeffery S., Burn-Murdoch J. Catalonia and Scotland: how they compare to EU nations and Europe’s other separatists – interactive // The Guardian. 22 November 2012. http://www.guardian.co.uk/world/interactive/2012/nov/22/catalonia-scotland-europe-separatists-interactive. Останнє відвідування 27 листопада 2012.

[39] Regional elections are giving another headache to Spain’s prime minister // The Economist.  27 October 2012. http://www.economist.com/news/europe/21565263-regional-elections-are-giving-another-headache-spain%E2%80%99s-prime-minister-basque-case. Останнє відвідування 3 листопада 2012.

[40] Детальніше хронологічний виклад подій шотландського руху до відокремлення див. у публікації: Timeline: Scottish independence referendum // BBC. 14 October 2012 http://www.bbc.co.uk/news/uk-scotland-scotland-politics-19907675. Останнє відвідування 19 жовтня 2012.

[41]Scotland’s referendum on independence. The post-Braveheart generation // The Economist. 12 October 2012. http://www.economist.com/blogs/blighty/2012/10/scotlands-referendum-independence. Останнє відвідування 17 листопада 2012.

[42] Scottish independence: More than just words. Alex Salmond announces the details of his longed-for referendum // The Economist. 28 January 2012. http://www.economist.com/node/21543531. Останнє відвідування 30 січня 2012; Timeline: Scottish independence referendum // BBC. 14 October 2012 http://www.bbc.co.uk/news/uk-scotland-scotland-politics-19907675. Останнє відвідування 19 жовтня 2012; Загоруйко Ю. Чи можлива Європа регіонів? // «Дзеркало тижня. Україна» №44, 30 листопада 2012, http://dt.ua/POLITICS/chi_mozhliva_evropa_regioniv-113047.html. Останнє відвідування 9 грудня 2012.

[43] Timeline: Scottish independence referendum // BBC. 14 October 2012 http://www.bbc.co.uk/news/uk-scotland-scotland-politics-19907675. Останнє відвідування 19 жовтня 2012.

[44] Black A. Scottish independence: Cameron and Salmond strike referendum deal // BBC. 15 October 2012. http://www.bbc.co.uk/news/uk-scotland-scotland-politics-19942638/. Останнє відвідування 10 січня 2013.

[45] Scotland could probably go it alone now, but the economics of independence are steadily worsening // The Economist. 14 April 2012 http://www.economist.com/node/21552572. Останнє відвідування 10 червня 2012.

[46] Там само; див. також Scotland’s referendum. The economy, stupid // The Economist. 30 June 2012. http://www.economist.com/node/21557781. Останнє відвідування 30 червня 2012.

[47] Scotland’s independence referendum. Och aye the No. Scotland ponders whether independence and separation are the same thing // The Economist. 20 October 2012. http://www.economist.com/news/britain/21564852-scotland-ponders-whether-independence-and-separation-are-same-thing. Останнє відвідування 21 жовтня 2012. Див. також:  Cody E. Separatists gaining ground in Europe // The Washington Post. 4 November 2012.

http://www.independent.co.uk/news/world/europe/separatists-gaining-ground-in-europe-8280904.html. Останнє відвідування 17 листопада 2012; Коваль О. Світ, який тріщить по швах //«Дзеркало тижня. Україна» №49, 27 грудня 2012. http://gazeta.dt.ua/POLITICS/svit,_yakiy_trischit_po_shvah.html. Останнє відвідування 10 січня 2013.

[48] Scotland’s referendum. The economy, stupid // The Economist. 30 June 2012. http://www.economist.com/node/21557781. Останнє відвідування 30 червня 2012.

[49] Scotland’s independence referendum. Och aye the No. Scotland ponders whether independence and separation are the same thing // The Economist. 20 October 2012. http://www.economist.com/news/britain/21564852-scotland-ponders-whether-independence-and-separation-are-same-thing. Останнє відвідування 21 жовтня 2012.

[50] Impey J. Britain’s continental drift away from the EU // DW.DE. 3 November 2012.

http://www.dw.de/britains-continental-drift-away-from-the-eu/a-16352377.. Останнє відвідування 6 грудня 2012; How Britain could fall out of the European Union, and what it would mean // The Economist. 8 December 2012.

http://www.economist.com/news/briefing/21567914-how-britain-could-fall-out-european-union-and-what-it-would-mean-making-break. Останнє відвідування 13 грудня 2012; Ідеолог єврозони запропонував Великобританії вийти з ЄС // Українська Правда. 3 січня 2013.

http://www.pravda.com.ua/news/2013/01/3/6980899/. Останнє відвідування 4 січня 2013.

[51] Scottish independence: EC’s Barroso says new states need ‘apply to join EU’ // BBC. 10 December 2012 http://www.bbc.co.uk/news/uk-scotland-scotland-politics-20664907. останнє відвідування 9 січня 2013.

[52] Breaking up is hard to do. Many legal unknowns would follow Scottish independence // The Economist.

3 November 2012.  http://www.economist.com/news/britain/21565663-many-legal-unknowns-would-follow-scottish-independence-breaking-up-hard-do?zid=307&ah=5e80419d1bc9821ebe173f4f0f060a07. Останнє відвідування 13 січня 2913.

[53] Black A. Scottish independence: Cameron and Salmond strike referendum deal // BBC. 15 October 2012. http://www.bbc.co.uk/news/uk-scotland-scotland-politics-19942638/. Останнє відвідування 10 січня 2013.

[54] Див., наприклад: Коваль О. Світ, який тріщить по швах //«Дзеркало тижня. Україна» №49, 27 грудня 2012. http://gazeta.dt.ua/POLITICS/svit,_yakiy_trischit_po_shvah.html. Останнє відвідування 10 січня 2013.

[55] Taylor P., Bartunek R.-J. Analysis: Europe’s separatists gain ground in crisis // REUTERS. 15 Оctober 2012. http://www.reuters.com/article/2012/10/15/us-eu-separatists-idUSBRE89E13L20121015.  Останнє відвідування 21 жовтня 2012. Див. також: Коваль О. Фландрія голосує за розкол країни // «Дзеркало тижня. Україна». № 37, 19 жовтня 2012. http://dt.ua/POLITICS/flandriya_golosue_za_rozkol_krayini___separatisti_v_belgiyi_ne_hochut_chekati_2014_roku_-110672.html. Останнє відвідування 20 жовтня 2012.

[56]Cody E. Separatists gaining ground in Europe // The Washington Post. 4 November 2012.

http://www.independent.co.uk/news/world/europe/separatists-gaining-ground-in-europe-8280904.html. Останнє відвідування 17 листопада 2012.

[57] Murray D. From Scotland to Catalonia, Europe’s sovereignty-association moment // CBCNEWS.

26 November 2012.  http://www.cbc.ca/news/world/story/2012/11/25/f-vp-murray-catalonia-europe.html Останнє відвідування 3 грудня 2012. Див. також: Casert E. As EU basks in peace prize, separatists on rise // Associated Press. 13 October 2012. http://www.usnews.com/news/world/articles/2012/10/13/as-eu-basks-in-peace-prize-separatists-on-rise. Останнє відвідування 15 жовтня 2012.

[58] Traynor I. Across Europe, leaders fear spectre of separatists breaking countries apart // The Guardian. 22 November 2012.  http://www.guardian.co.uk/world/2012/nov/22/europe-separatist-movements. Останнє відвідування 233 лисопада 2012.

[59] Taylor P., Bartunek R.-J. Analysis: Europe’s separatists gain ground in crisis // REUTERS. 15 Оctober 2012. http://www.reuters.com/article/2012/10/15/us-eu-separatists-idUSBRE89E13L20121015.  Останнє відвідування 21 жовтня 2012; див. також публікацію за попередньою виноскою.

[60] Загоруйко Ю. Чи можлива Європа регіонів? // «Дзеркало тижня. Україна» №44, 30 листопада 2012, http://dt.ua/POLITICS/chi_mozhliva_evropa_regioniv-113047.html. Останнє відвідування 9 грудня 2012.

[61] Детальніше див. у дослідженні: Bilancia P., Palermo F., Porchia O.. The European fitness of Italian Regions //Perspectives on Federalism, Vol. 2, issue 2, 2010.  P.123 – 174.

[62] Europe’s troubled regions. Another weak link in the euro zone // The Economist/ 28 August 2012. http://www.economist.com/node/21559661. Останнє відвідування 2 вересня 2012.

[63] Див., наприклад, Di Mauro-Nava S. Italian Regionalism as a Microcosm for the EU Identity Question. 4 May 2010. http://aladinrc.wrlc.org/bitstream/handle/1961/9265/Di%20Mauro-Nava,%20Stefania%20-%20Spring%20%2710%20%28P%29.pdf?sequence=1. Останнє відвідування 7 вересня 2012.

[64] Детальніше про Лігу Норд та її політику «етнізації» північної Італії див. у статті: Bull A. C. Collective Identities: From the Politics of Inclusion to the Politics of Ethnicity and Difference // The Global Review of Ethnopolitics. Vol. 2, no. 3-4, March/June 2003, P. 41-54.

[65]Allies again. Silvio Berlusconi resuscitates his party’s alliance with the Northern League // The Economist. 12 January 2013. http://www.economist.com/news/europe/21569451-silvio-berlusconi-resuscitates-his-partys-alliance-northern-league-allies-again?fsrc=nlw|wwp|1-10-2013|4576729|92137023|E. Останнє відвідування 12 січня 2013.

[66] Blight G., Jeffery S., Burn-Murdoch J. Catalonia and Scotland: how they compare to EU nations and Europe’s other separatists – interactive // The Guardian. 22 November 2012. http://www.guardian.co.uk/world/interactive/2012/nov/22/catalonia-scotland-europe-separatists-interactive. Останнє відвідування 27 листопада 2012.

[67] Там само.

[68] Там само; більше про Південний Тіроль див. у дослідженні: Беліцер Н. Територіальні автономії: вивчення ситуацій АРК і Фінляндії та наведених у ньому джерелах інформації. http://cpd.crimea.ua/wp-content/uploads/2012/09/Territorial_autonomies_case-studies_of_the_ARC_and_Finland_final_ukr_CA.pdf. Останнє відвідування 10 листопада 2012.

[69] Germany’s federal states: Givers and takers // The Economist. 27 October 2012. http://www.economist.com/news/europe/21565253-germans-fear-european-transfer-union-because-they-hate-their-own-one-givers-and-takers. Останнє відвідування 28 жовтня 2012.

[70] Див., зокрема, Bilancia P., Palermo F., Porchia O.. The European fitness of Italian Regions // Perspectives on Federalism, Vol. 2, issue 2, 2010.  P.123 – 174.

[71] Impey J. Britain’s continental drift away from the EU // DW.DE. 3 November 2012.

http://www.dw.de/britains-continental-drift-away-from-the-eu/a-16352377.. Останнє відвідування 6 грудня 2012; How Britain could fall out of the European Union, and what it would mean // The Economist. 8 December 2012.

http://www.economist.com/news/briefing/21567914-how-britain-could-fall-out-european-union-and-what-it-would-mean-making-break. Останнє відвідування 13 грудня 2012.