Нова система управління чи новий міністр?

Коли ми сьогодні пробуємо шукати розв’язання певних архіважливих державних проблем, ми іноді забуваємо подивитись, а як розв’язували подібні завданняінші і який досвід при цьому здобули?

Зараз знову загострились дискусії довкола посадирадше особи міністра оборони. Під час війни це дійсно важлива, я б сказав, критично важлива посада! Але дуже,м’яко кажучи, дивно, що ці міністри впродовж останніх років кривавої війни змінюються карколомно швидко без аналізу, фаховий дискусій, а головне висновків. Зойків,пліток, брехні вистачає.

Подейкують, що проблемою МО вцілому і відповідних міністрів є «закупівля зброї». Військові та цивільні виробники для потреб війська ніби мають свої інтереси і своїх лобістів і міністр оборони завжди ніби між молотом і ковадлом.

Для того, щоб шукати варіанти вирішення цієї проблеми, варто поглянути, як це все було організовано у головних учасників Другої світової війни. Спільним викликом для всіх було подолання міжвидового егоїзму (коли авіація, флот та сухопутні війська конкурували за ресурси), але розв’язували це завдання в різних країнах різними методами.

Деяка підбірка показує різницю та спільність підходів:

Третій Рейх (Німеччина)

До 1940 року замовленнями зброї керували окремі штаби видів військ (Вермахт, Люфтваффе, Крігсмаріне), що створювало хаос. Централізація відбулася через створення профільного міністерства – Імперське міністерство озброєнь та боєприпасів (Reichsministeriumfür Bewaffnung und Munition). Створено: у березні 1940 року, а восени 1943 року перейменоване на Імперське міністерство озброєнь та військової промисловості. Очолив це міністерство в 1942 році — Альберт Шпеєр. Дуже цікаво особистість. Архітектор за фахом, чудовий організатор. Я із захватом перечитав його мемуари. Рекомендую.

Шпеєр запровадив систему «головних комітетів» за видами зброї, де промисловці самі керували оптимізацією виробництва. Міністерство підпорядкувало собі майже всю цивільну економіку, суднобудування та авіапром, що дало змогу у середині 1944 року, попри масовані бомбардування союзників, досягти піку німецького виробництва.

СРСР

Радянський Союз мав найбільш розгалужену та спеціалізовану систему управління через народні комісаріати (Наркомати). На початку 1939 року єдиний Наркомат оборонної промисловості розділили на спеціалізовані відомства:

Наркомат озброєння (НКО) — відповідав за артилерію, стрілецьку зброю, оптику. Майже всю війну його очолював Дмитро Устінов.

Наркомат авіаційної промисловості (НКАП)— літакобудування та авіадвигуни (нарком Олексій Шахурін).

Наркомат танкової промисловості (НКТП)— створений у вересні 1941 року на базі Наркомату середнього машинобудування для евакуації та розгортання виробництва танків (очолювали В’ячеслав Малишев, ІсаакЗальцман).

Ще були Наркомат боєприпасів (НКБ); Наркомат мінометного озброєння (НКМВ)…

Усю цю гігантську структуру зверху жорстко контролював Державний комітет оборони (ДКО) на чолі зі Сталіним, а куратором промисловості та металургії у ДКО був Лаврентій Берія. Каральний орган тримав усю військову промисловість у «гіпертонусі».

США

У Сполучених Штатах координація здійснювалася не через класичні міністерства (Військове міністерство та Міністерство флоту видавали замовлення), а через спеціально створені цивільні урядові Управління (Агентства), які підпорядковувалися безпосередньо Президенту Франкліну Рузвельту.

Управління військового виробництва (War ProductionBoard — WPB), який став мозком і двигуном американського «Дива виробництва». WPB визначало пріоритети, розподіляло дефіцитну сировину (сталь, алюміній, каучук), забороняло виробництво некритичних цивільних товарів (наприклад, легкових автомобілів) і переводило заводи (як-от Ford чи GM) на випуск танків, літаків та гармат.

Управління військової мобілізації (Office of WarMobilization — OWM). Це відомство стояло над WPB і було арбітром у суперечках між військовими (армією/флотом) та цивільними промисловцями.

Велика Британія 

Британці також пішли шляхом створення цільових, спеціалізованих цивільних міністерств постачання, які працювали паралельно з традиційними Військовим міністерством (War Office) та Адміралтейством.

Міністерство постачання** *(Ministry of Supply)відповідало за забезпечення сухопутної армії (зброя, танки, артилерія, боєприпаси), а також за загальне постачання сировини для всієї промисловості країни.

Міністерство авіаційного виробництва( Ministry ofAircraft Production — MAP) було виокремлено з Міністерства авіації, щоб витягнути критичну програму виробництва винищувачів (Spitfire та Hurricane) під час Битви за Британію. Перший міністр – лорд Бівербрукзламав бюрократичні перепони та підпорядкував замовлення літаків жорсткому пріоритету.

Міністерство виробництва (Ministry of Production)Координаційний орган (аналог американського WPB) який узгоджував роботу Міністерства постачання, Міністерства авіавиробництва та Адміралтейства, розподіляючи між ними ресурси та робочу силу.

Як видно із цієї інформації, війна не призвела до концентрації всіх ресурсів та повноваження у відповідних міністерствах оборони, навпаки – нові структури створювались під час війни для вирішення конкретних стратегічних завдань. Ці цивільні міністерства озброєнь мали величезну владу навіть у демократичних країнах з ринковою економікою, як зокрема у Великій Британії та США.

Принципова різниця у повноваженнях міноборони та мінозброєнь полягала у розподілі за принципом: «визначення потреби та застосування» та«виробництва та логістики».

Військове міністерство та Адміралтейство у Великій Британії, або Військовий департамент у США) відповідали за безпосереднє ведення війни. А саме:

В той самий час, Міністерство озброєнь (Тилові цивільно-промислові структури) Міністерство постачання (Ministry of Supply) та Міністерство авіаційного виробництва (Ministry of AircraftProduction) у Британії, а також Управління військового виробництва (WPB) у США підпорядковувалися цивільному уряду (або безпосередньо прем’єру/президенту) і керували економікою, як приклад, можна навести таке: Отримавши умовно від військових абстрактне – «нам потрібен танк», міністерство озброєнь шукало заводи, конструкторські бюро та інженерів, які могли б швидко і ефективно створити реальне креслення та запустити конвеєр.

Також ці цивільні структури мали повноваження щодо: Контролю над ресурсами – розподіл дефіцитної сировини (сталь, алюміній, каучук) між різними галузями. Промисловці вирішували, скільки металу піде на танки, а скільки — на торговельні судна чи патрони;

Мобілізацією цивільного сектору: Переведення цивільних фабрик (наприклад, автомобільних заводів Fordчи розгалужених залізничних майстерень) на рейки військового виробництва.

Такий поділ дозволяв військовим зосередитися на картах і тактиці, не занурюючись у закупівлі вугілля, виплавлення сталі чи постачання верстатів, які залишалися парафією цивільних менеджерів від індустрії.

Нажаль, перебуваючи уже 14 років у війні, з них 5 років – у війні повномасштабній, Україна так і не змогла вибудувати в себе адекватну систему управління для швидкого і якісного забезпечення фронту українським озброєнням та мобілізацією цивільного сектору для перемоги у війні.

Не можна отримати кращий результат, використовуючи один і той самий метод: раз в рік змінюючи міністра оборони.

Потрібно шукати нову систему управління оборонною політикою держави, здатну створити умови для перемоги над сильнішим ворогом. Для цього можна і потрібно вивчати досвід інших і класти його на українські реалії.