Слідкуйте за новинами

Чи може базисом ідентичності, яка згуртує українське суспільство, стати образ спільного майбутнього? І якщо так, то яким він має бути?

Дата: 24.04.2021

А. Валенса

Чи може базисом ідентичності, яка згуртує українське суспільство, стати образ спільного майбутнього? І якщо так, то яким він має бути?

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Згуртованість суспільства та ідентичність» 14 квітня 2021 р.

Модератор: Чи може базисом ідентичності, яка згуртує українське суспільство, стати образ спільного майбутнього? І якщо так, то яким він має бути?

Анна Валенса: Дякую, по-перше, за питання. Я теж хочу швидко відповісти, що так! З одного боку.

З іншого боку, буду йти, можливо, дуже поряд з тим, що казав пан Антон. Дякую за те, що застосували такий цілісний підхід, який включає сучасне і майбутнє, тому що, власне, моя ідея полягала саме у тому, що це має бути тяглість у часі.

І одне з перших питань, я б поставила, оскільки сама ідентичність – це дійсно запитання до себе: «хто я?». Наприклад, хто я як персона, як нація, як спеціаліст і так далі?

Запитання до нас. Власне, хто мав би або має, або може в Україні опікуватися такою темою як ідентичність? І зрозуміло, що тут немає єдиної відповіді.

Або, можливо, інакше поставити питання. Яке місце тема ідентичності мала би і може зайняти в головах, скажімо, керівництв різних рівнів або культурних інституцій. Тобто, власне, хто створює ідентичність і умовно для кого.

І тут швидко треба сказати, що важливо було б усвідомити той факт, що незважаючи на те, що ми не знаємо «хто» і не знаємо «як», і навіть дуже розлого кажемо «для кого», ідентичність формується. Вона існує.

І цей процес вже відбувається. І, можливо, найперший фокус уваги – це дослідження, як це відбувається. І, скажімо, формування такого дискурсу ідентичності, я б так сказала. І опис процесів і минулого, і теперішнього, і проекції на майбутнє для того, щоб можна було зрозуміти, як йдуть ці канали формування ідентичності, що відбувається.

Дякую пану Антону, що він згадав Еріка Еріксона, який взагалі цю тему підняв в історії. Тому що почали говорити вперше – в 1950 р. Була написана книжка «Дитинство і суспільство», де він показав той факт, що процес усвідомлення себе відбувається у дуже такому крихкому віці і з переходом у юність.

Наступна книга була «Ідентичність, юність і криза». Тобто цей фактор переходу навіть, можливо, сама проблематика нації, української нації як та, яка весь час або дуже довго знаходиться у становленні, у процесі становлення, і воно ніяк не станеться.

Вона вказує нам на статус кризи ідентичності, тобто пошуку себе серед великого змішання ролей. Тому що Еріксон вказував на проблему, ось цю неможливість знайти себе.

Якщо б ми усвідомлювали більш чітко цей психологічний аспект, ми б могли більш грамотно говорити про те, з чим ми маємо справу, і приділити справді потрібну увагу національній психотерапевтичній фактично роботі.

Як це можна робити? Якщо серйозно ставити це запитання, то це може мати серйозні, я б сказала, політичні рішення, і мало б мати ці рішення.

І мені б хотілося показати ще теоретичний зв’язок між поняттям ідентичності індивідуальної й ідентичності групової. Тому що коли ми говоримо про національну ідентичність, ми забуваємо той факт, що це доволі така штучна насправді конструкція.

Існує багато концепцій. І ми зараз уважні до того, що Френсіс Фукуяма пише і про проблему складностей політик ідентичності, наприклад, які розвиваються у світі, і проблеми «правих» і «лівих» і так далі. Це все дуже важливо, про що він пише.

Але це вже, я б сказала, що це момент, коли термін «ідентичність», як кажуть, він перекочував з дуже глибокого опису поняття внутрішнього становлення кожної людини у суспільний контекст, і дещо втратив, зараз скажу що.

Можна говорити про ідентичність у двох аспектах. Можна говорити про конструювання ідентичності, і, відповідно, тоді російський наратив, і про можливість, як кажуть, скрутити його, тобто механічну модель ідентичності. Коли ми, скажімо так, складаємо кубики, і з них виходить щось, що нам треба, і ми точно досягаємо поставленої цілі.

А є органічний підхід. Тобто з усвідомленням того, що насправді відбувається, ідентичність виростає. Вона не просто виростає в персоні або в нації – вона виростає через серію ідентифікацій. Тобто в процесі співвіднесення себе з фізичним контекстом, економічним контекстом, культурним контекстом.

Це неперервний процес, який уже є. І чому я вважаю цю тему ідентичності дуже важливою, власне, в контексті, в якому поставлене запитання про згуртування українського суспільства? Тому що мені, наприклад, цікаво, як знову ж таки, де, перед ким поставити це запитання, щоб саме дослідження процесів ідентифікації відбувалося, можливо, більш системно.

Можливо, ми про регіони згадували, про місцеву ідентичність та загальнонаціональну, щоб можна було аналізувати якісь системні фактори в цьому плані і звертатися до цих досліджень.

Один ще момент, який неявно звучав у виступах попередніх спікерів. Хочу звернути (увагу) на різницю понять ролей і ідентичності. Тому що коли ми говоримо професійна ідентичність, національна ідентичність або навіть статева ідентичність, можна сказати, що це, насправді, ролі. І достатньо відомо, що немає єдиної, скажімо так, узгодженої концепції ідентичності, чим вони є.

Я б могла запропонувати якийсь такий варіант, щоб не було плутанини словесної, це дуже важко в такому складному понятті, менше з тим. Фактично ідентичність виглядає як певна сцена або театр ролей. У нас з вами дуже багато ролей: іноді ми – представники нації, іноді ми – професіонали, іноді ми – чоловіки або жінки.

І кожного разу фактично свобода бути собою, той контекст, у якому дуже часто зараз згадують поняття «ідентичності», пов’язано з тим, наскільки вільно я можу вийти в житті, як кажуть, від свого індивідуального відчуття ідентичності у соціальний контекст, назовні, і проявитися у тій чи іншій ролі.

І тоді ідентичністю ми будемо називати не власне цю роль, бо тоді, коли ми ідентичністю називаємо окремі ролі, виходить, що ми попадаємо в пастки дуже серйозних стереотипів. Або гендерних, або професійних, національних, етнічних і так далі. А ідентичністю можна назвати простір прояву цього різноманіття ролей.

І фактично той бій, про який говорить Френсіс Фукуяма дуже виразно у своїй книзі «Ідентичність», це про те, «хто» власне, тобто давайте усвідомимо світовий бій, який відбувається за те, хто надасть людям – кожній персоні окремо і націям в цілому – проявлятися якомога вільніше. Причому гармонійно, в балансі і так далі.

Там можна назвати будь-що. Тому проблема ідентичності перестає бути лише нашою національною проблемою, і ми виходимо з такого контексту, можливо, нашого страждання національного і за рамки жертви навіть, а ми у мисленні у такому дусі переходимо до загальносвітової проблеми ідентичності.

Бо таке враження, особливо спираючись на історію з Трампом, що в юнацтві або в кризі ідентичності перебуває вся планета, не лише Україна. І це теж дуже важливо усвідомлювати.

І тоді, можливо, наші відповіді на те, яким буде наше майбутнє українське, може цілком бути вписане у загальносвітовий контекст. Напевне, я б на цьому зупинилася. Дякую.

Модератор: Дякую, пані Анно. І зараз я думаю гарний момент, щоб ми поговорили більше про цю візію майбутнього, особливо, якщо згадати слова пані Анни, що це не лише наша проблема – проблема ідентичності – це проблема багатьох груп людей, які об’єднані в країни, в нації. Тож, хто бажає – прошу до слова. Можливо, пан Євген?

Євген Глібовицький: Я б сказав, що ми вже з вами маємо достатньо цікавий дискурс, який виходить з цих всіх доповідей, які доповнюють одна одну, а не дискутують одна з одною.

Я переконаний, що, якщо ми покопаємося – ми знайдемо підстави для дискусії. Але власне мене цей момент доповнення тішить набагато більше. Тому що ми починаємо намацувати ті речі, які потрошку починають проясняти картину, що відбувається з нами, і яким чином ми сформовані.

Я думаю, що пройде ще якийсь час, і ми зможемо говорити про майбутнє в більш конкретних термінах. Одна з речей, яка мені здається хорошим прикладом, це те, що буде з Донецьком після звільнення Донецька.

Ми отримаємо місто з випаленим минулим. І де ті, хто в ньому житимуть, скорше за все, стосовно минулого не зможуть примиритися. Але те, що їх буде об’єднувати – це є кращі можливості, які будуть перед ними в майбутньому.

Мені здається, що це є історія переходу «п’ятої колони», яка в 1990-х рр. була незадоволена з самого факту незалежності України в стан, коли частина тих людей, що колись належали до «п’ятої колони», взяли зброю до рук і пішли захищати незалежну Україну у 2014 р.

Великою мірою шлях до перетворень, шлях до прийняття української ідентичності як своєї є власне функцією віри в майбутнє. І в тому сенсі, мені здається, що дискурс майбутнього, він є дуже недокомунікованим, він є дуже недорозвиненим.

Ми якби малу частку тої енергії, яку ми тратимо на те, щоб час від часу заперечувати прості факти з минулого, витратили на те, щоб попробувати подивитися, а що ми можемо зробити з цим у майбутньому, то, мені здається, ми будували б набагато конструктивніші дискурси і політичні, і загальнорозвиткові. У тому сенсі я єдине, що хочу сказати, що я просто аплодую й організаторам, і доповідачам, бо складається достатньо цікава картина. Дякую.

Анна Валенса: Я вибачаюся, що я так оминула, насправді, як Євген помітив, тему власне майбутнього, тому що це цілий пласт, скажімо. Напевне, у мене багато емоцій на цю тему. Я буду просити вибачення.

Повернуся знову до теорії, потім вийду на майбутнє, про зв’язок між індивідуальним усвідомленням ідентичності і тим, як група, спільнота, нація усвідомлює себе у масі. Цей процес, коли роль або більшість наших ролей може вийти назовні і, як кажуть, поділитися собою, бути зустріченою і почутою – це місце називається зазвичай у людському спілкуванні «діалог».

Це відкрита взаємодія, де «Я» є прийнятим. Де я, власне, можу ідентифікуватися, бути зустріченим і навпаки – зустріти іншу людину. Насправді це основний нейропроцес, у якому росте дитина, в якому формуються цінності в підлітковому віці, Можна звернутися до теорії поколінь і так далі, і до багатьох психологічних і соціологічних теорій, які про це говорять.

І, власне, це місце самоусвідомлення. Це точка діалогу, там, де персоналія виходить назовні і зустрічається групою, а група теж усвідомлює і включає персоналію в себе – це є місце народження або формації ідентичності, якщо можна так сказати.

І фактично є запитання про те, де, як, яким чином, з якими запитаннями формуються платформи для такого типу діалогу. Де культура діалогу практикується, як вона практикується, як вона фасилітується, супроводжується?

Бо я хочу сказати, що в Україні є така інституція, цілий напрямок і навіть група експертів різних спеціалізацій, які називаються фасилітатори діалогів, зокрема. І дискутуються навіть стандарти і принципи, по яких варто це робити.

Є багато практик застосування діалогів в громадах, на державній службі. Тобто ці практики існують, просто, на мій погляд, їх важливість дуже недооцінена саме як місце або платформа для формування ідентичності.

І якщо запитання поставити про майбутнє, то моментально в цих діалогових просторах виникає ця зв’язка – минуле-майбутнє, і тоді появляється те теперішнє, в якому лише ми і можемо, власне, або побачити майбутнє, або інтерпретувати минуле, як пан Анатолій сказав.

Появляється місце для інтерпретації. Людина – істота інтерпретуюча. Де, в якому місці, в який час вона може дозволити собі, де українці можуть собі дозволити інтерпретувати минуле і майбутнє? На мій погляд, це діалогові платформи з якісною фасилітацією цього процесу, тому що зараз діалогом називається дуже різне й іноді просто формальне.

Бо воно красиво звучить, так, інтуїтивно, але мінімум 10 конотацій різних, що таке діалог. Я кажу про той процес, в  якому справді може відбуватися це живе формування ідентичності й усвідомлення минулого, майбутнього і теперішнього. Дякую.

Анатолій Ткачук: Рефлексія на діалоги. Коли ми почали працювати в нових громадах над Стратегією, це стало дуже класним, тому що обговорюємо: «А які ми є?» і «Що ми хочемо?», і «Які у нас можливості?».

І чим більше різних середовищ включається, тим краще виходить результат. І дуже цікаво – те, що спочатку: «Навіщо нам символіка?», «Навіщо нам логотип?», за деякий час стає зрозуміло, що символіка – це «Ми горді за минуле», а логотип – це те, куди ми йдемо у майбутнє.

Це мені дуже подобається, тому що це крок за кроком формується ідентичність. Дякую за нагадування.

Відеозапис експертної дискусії

Модератор – Денис Андрущенко

Текст транскрибовано – Денис Андрущенко, Лідія Асцатрян

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».