Слідкуйте за новинами

Мова та згуртованість суспільства. Михайло Дубинянський

Дата: 09.02.2021

Мова та згуртованість суспільства. Михайло Дубинянський

(попереднє бліц-опитування щодо дискусії «Мова та згуртованість суспільства» 15 лютого 2021)

– Які в Україні основні мовні групи?

– При бажанні можна виділити цілий ряд мовних груп. Повністю або переважно україномовні. Повністю або переважно російськомовні. Стовідсоткові білінгви, для яких різниці взагалі немає. Люди, що використовують суржик. Носії угорської на Закарпатті, румунської на Буковині, кримськотатарської на анексованій території і т. д.

Але водночас потрібно розуміти, що роль мови в житті наших співвітчизників є нерівномірною. Вона варіюється від малоістотної (для пасивних обивателів з обмеженим колом спілкування) до надзвичайно важливої (для творчих людей, зайнятих створенням контенту).

Коли йдеться про зіткнення інтересів на мовному ґрунті, то, як правило, це інтереси різних груп інтелігенції, публічних осіб, громадян з активною позицією. З одного боку, це люди, що формують культурне поле, ідеологічну та політичну повістку. З іншого боку, для цих людей мова часто виступає професійним інструментом.

Тут виділяються два основних ядра: україномовне і російськомовне. Але й ці два ядра неоднорідні, про що буде сказано далі.

– Які мовні потреби цих груп?

– Слід зауважити, що в нашому випадку потреби прив’язані не тільки і не стільки до мовної приналежності, а перш за все до світогляду. Навіть якщо не розглядати менш поширені мови, навіть якщо винести за дужки обивателів і зосередитися на активній частині україномовних і російськомовних, то всередині цих груп виявиться неоднорідність потреб.

Наприклад, частина активного україномовного ядра прагне до формування класичної національної держави – мономовної й монокультурної. Зокрема, це означає потребу в витісненні російської мови, що сприймається як «колоніальна спадщина» і «мова ворога».

Проте інша частина активного україномовного ядра налаштована не так радикально. Вона має потребу у всебічному розвитку своєї мови, у розширенні сфери її використання: але готова миритися з присутністю інших мов в українському культурному полі.

Для поміркованої частини активного російськомовного ядра важлива можливість реалізувати себе в професійному, громадянському, творчому плані, не відмовляючись від своєї мови. При цьому помірковані російськомовні ототожнюють себе з Україною, як окремим цивілізаційним проектом і не заперечують приймати українську мову як державну.

Інша, радикальна частина активного російськомовного ядра ностальгує за радянськими часами і має потребу в утвердженні російської мови як цивілізаційного мосту між Україною і Росією. Відповідно, статус російської має бути не нижчим, ніж до розпаду СРСР.

Звісно, такий різнобій в потребах і цілях ускладнює загальну картину. Але в той же час він означає, що жорсткого зв’язку між мовною приналежністю та політичною позицією в Україні поки що немає.

– Які страхи та образи на ґрунті мови є в цих групах?

– Найбільш радикальну частину активних україномовних громадян ображає присутність російської мови в Україні як така – присутність в будь-якій формі. Російська сприймається виключно як інструмент імперського впливу, що несе загрозу існуванню незалежної України.

Більш помірковану частину активних україномовних громадян часто ображає недостатня – з їхньої точки зору – поширеність української мови в окремих регіонах і сферах життєдіяльності. Це сприймається як наслідок дискримінації української в минулому.

Відповідно, критика форсованої українізації з боку російськомовних співвітчизників нерідко трактується як неповага до державної мови і небажання виправляти історичну несправедливість.

Натомість поміркована частина активних російськомовних громадян часто сприймає форсовану українізацію як порушення неписаного суспільного договору: ми підтримуємо незалежну державу Україна, а держава не втручається в наш приватний простір.

При цьому домінування української мови в сферах, які традиційно асоціюються з державою, – органи влади, силові структури, політика, наука – сприймається цілком спокійно, як природний стан речей. Образи і побоювання пов’язані зі спробами регулювання тих сфер, де компетенція держави обмежена: бізнес, торгівля, розваги, приватна освіта, приватна видавнича діяльність тощо.

Радикальна частина російськомовних розглядає прискорену українізацію не тільки як посягання на свій особистий простір, але і як інструмент штучного відриву України від Росії. Цю частину суспільства лякає і те, і інше.

– Яким чином можна задовольнити потреби всіх мовних груп?

– Вважаю, що задовольнити потреби одразу всіх згаданих груп навряд чи є можливим, оскільки серед цих потреб присутні взаємовиключні: такі, що передбачають гру з нульовою сумою.

Прикладом, прагнення радикального україномовного ядра до витіснення російської як «мови ворога» легко поєднати із задоволенням потреб більш поміркованої частини україномовних. Але реалізувати це прагнення можна тільки за рахунок інтересів усіх груп російськомовних.

При цьому частина поміркованих російськомовних не захоче асимілюватися, і захист власного приватного простору підштовхне її до ситуативного блокування з більш радикальною частиною російськомовних. Таким чином, ми ризикуємо отримати виражену політичну сегрегацію за мовною ознакою.

Альтернативою виглядає компроміс між поміркованими частинами україномовних і російськомовних: цей компроміс може задовольнити й носіїв інших, менш поширених мов.

З одного боку, всі сторони визнають беззаперечний статус української мови як єдиної державної. За державою визнається право послідовно і жорстко просувати державну мову в будь-яких сферах, що функціонують за бюджетний кошт. Особлива роль приділяється бюджетній підтримці приватних виробників україномовного продукту.

З іншого боку, держава утримується від спроб прискореної українізації приватного сектора, використовуючи командно-адміністративні методи і штучно обмежуючи обіг інших мов. Зокрема, це передбачає лібералізацію окремих норм спірного мовного закону.

Грубо кажучи, більш-менш компромісним варіантом може бути формула: «Держава платить – держава має право висувати жорсткі вимоги. Держава не платить – держава не має права висувати жорсткі вимоги».

– Які заходи потрібно прийняти для того, щоби при цьому зменшити й навіть взагалі розвіяти згадані страхи й образи?

– На жаль, про повне подолання образ і страхів говорити не доводиться. Навіть якщо вдасться розробити і реалізувати відносно компромісний сценарій, найбільш радикальні групи з обох боків все одно залишаться незадоволеними та ображеними.

Але можна спробувати дещо зменшити градус емоцій, що супроводжують мовне питання в Україні. Скажімо, змістити акценти публічної дискусії, приділивши основну увагу не зіткненню мов, а зіткненню держави і приватного простору.

Тобто більше говорити не про україномовних, російськомовних, носіїв угорської чи румунської, а про межі державного втручання, про свободу приватного підприємництва, про ліберальні та авторитарні цінності.

Можливо, такий підхід дозволить обговорювати проблему мови, зосередившись на спільних світоглядних засадах, а не на мовних відмінностях. З точки зору формування єдиної політичної нації та підвищення її згуртованості це виглядає більш перспективним.

Матеріал підготовлено в рамках проекту «Діалоги про згуртованість» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»