Слідкуйте за новинами

Про державність та «точку збору»

Дата: 22.09.2016

А. Ткачук

Про державність та «точку збору»

Коли я буваю в різних європейських країнах, то мене завжди не покидає відчуття заздрості до британців, французів, німців, поляків і інших … і не тому, що там є гарні дороги і вища якість життя, ніж в Україні.

Ні, основна причина тут в тому, що в усіх цих країнах у більшій чи меншій мірі відчувається державна тяглість народу. Всюди в столиці є державний центр з досить давньою історією, який став «точку збору» нації, і навколо якого відбувалось формування національної держави. Тепер, через часто багато сотень років від появи такого центру, ми милуємось архітектурою, плануванням, музеями та пам’ятниками нації, яка сформувала цю державу.

Як правило, початком формування такої «точки збору» є замок князя, палац монарха, будинок першого парламенту. Навколо цієї точки далі появились будівлі уряду, суду, міністерств, банку і т.п. З роками частина цих будинків перетворилась в музеї чи театри, але все одно це складає єдиний комплекс, який показує велич нації.

Згадайте Вестмінстер в Лондоні, Лувр у Парижі, Парламент в Будапешті, Королівський палац у Варшаві, Замок у Таллінні, Любляні, Братиславі чи Празі…

Будь-яке містечко в Західній Європі також має свою «точку збору» – центральна площа з ратушею, храмом, школою…

А що в Україні? В Україні відсутня така «точка збору», як у Києві, так і у більшості українських міст і містечок, можливо за винятком міст Західної України, де більшовики не встигли чи не змогли зруйнувати такі центри.

На Заході, у Франції, Британії, Німеччині, стверджують, що у них спочатку з’явилась держава, а потім нація. І саме держава, її інтереси були основним двигуном формування нації.

Так у Франції перші королі мали владу лише над Парижем, це було десь 10 кв.км, решта території належала феодалам. Єдиної державної території та єдиної нації не було. Проте 40 королів, які були за історію Франції, кожен з яких розширяв територію власної юрисдикції, а відтак і територію Франції, сформували відому нині державу і націю.

Отже, ми, на відміну від Європейців, не маємо власного державного центру, який показує могутність держави і нації та її історичну безперервність. Де такий центр у Києві? Верховна Рада, яка створена в середині 30-тих років минулого сторіччя, Кабмін – побудований спеціально для карального НКВД, Маріїнський палац? Харків, який намагається собі присвоїти звання «першої столиці», також апелює до «совєтського» періоду і навіть могутній Держпром не претендує до центру державного будівництва української нації.

Наші архітектурні перлини: Львів, Чернівці, Бучач, Кам‘янець-Подільський – це лише провінційні міста колишніх імперій.

На жаль, так склалось, Українці чи не єдина нація в Європі, яка сформувалась не завдяки державі, а всупереч їй, адже держава завжди тут була чужою. Ми, українська нація, тепер творимо українську державу. От тут нам і не вистачає символу безперервності нашої історії державотворення.

Чи можна в Києві відновити такий центр? Не знаю, навряд чи, адже Київ, особливо його центр, має дуже щільну забудову. Проте, відновлення палацу Ярослава/Володимира могло б стати дуже цікавим проектом, який би став з часом основною точкою відліку української державної історії, ланкою історичного ланцюга, якої нам не вистачає.

Нам також не вистачає локальної історичної ідентичності в межах української парадигми. Наші міста і села практично втратили архітектурні пам’ятки до совєтського періоду. Колись, в часи своєї праці в Міністерстві регіонального розвитку та будівництва, мені надали довідку, що до 1917 року в межах нинішньої території України було понад 1000 замків та палаців, а станом на 1991 рік їх залишилось близько 150 і з них понад 100 в межах території Західної України.

Звичайно, в умовах, коли у нас не вистачає коштів на різні соціальні проекти, складно припустити, що держава, в особі народних депутатів України, чи міста в особі депутатів місцевих рад зможуть прийняти рішення щодо відбудови, реконструкції чи відновлення історичних центрів у Києві чи інших містах і містечках. Проте, з точки зору формування єдності нації, створення державного стержня, такі роботи були б точно не зайвими. Тут згадується приклад Польщі, коли після війни в умовах тотальної руїни поляки прийняли рішення відновити в первісному стані королівський палац, який був зруйнований німцями до фундаменту! Цей проект реалізовувала вся Польща і він став символом відновлення Польщі як держави, що була сплюндрована спільним нападом Німеччини і СССР, а перед тим була розділена між більш сильнішими сусідами – імперіями. Польща, як фенікс, постійно відновлювала свою державність, символом якої і був королівський палац.

Тому, як на мене дуже важливою була ініціатива Президента Ющенка щодо відновлення Батурина, як чи не останньої квазі столиці, квазі незалежної Гетьманської України. Шкода, що інші президенти не проявили інтересу до продовження цієї ініціативи і не поширили її на інші столиці української державності для формування цієї історичної безперервності українського прагнення державності.

Відсутність історичної точки збору української державності створює певний вакуум легітимності держави і це веде до появи новітнього центру збору нації – Майдану. Особливо це стало помітно в останнє десятиліття. Тепер і тут потрібне певне архітектурне оформлення цього нового історично важливого для українців місця. Події останньої революції 2014 року показали природнє тяжіння між такими точками: Майдан – Софія – Михайлівський – Маріїнка. Це наш історичний державний простір. Можливо саме тут слід шукати та відновлювати нашу історичну державну основу?

Замість висновку:

Висновку немає. Є рефлексія на ситуацію. Україні потрібна своя матеріальна історія державності – те, що можна побачити, з гордістю показати іншим. Звичайно, у нас немає і не буде більше таких об‘єктів державної гордості, як це є в Лондоні чи Парижі – столицях великих імперій, але ми точно можемо поступово творити нове і відновлювати старе, формуючи візуалізацію нашої безперервної історії.

Складно, недешево, але важливо.

А. Ткачук

Париж, 21.09.16

Підготовлено в рамках проекту “Експертна та інформаційна підтримка процесу реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Фаза ІІІ”.