Про «перезавантаження» та «перезаснування»

Про «перезавантаження» та «перезаснування».

 

Частина перша: хто не вивчає минулого приречений пережити його у майбутньому (не пам`ятаю, чия цитата, але вона того варта, аби вживати).

В український лексикон останніми роками стрімко увійшов і закріпився колись чітко технічний термін «перезавантаження». Починаючи з 2019 року його використовують всюди, коли мова йде про не ефективність того чи іншого державного органу і для «покращення» ефективності застосовується одна і та ж дія «перезавантаження», а простіше заміна одного керівника на іншого. Так уже неодноразово перезавантажувалась генеральна прокуратура, митниця, різні міністерства… Але жодне подібне перезавантаження не давало результату.

Причина напевне у тому, що «перезавантаження» в технічному розумінні цього слова означає те, що певна система є добре налаштованою, вона має хороше програмне забезпечення чи хороше системне вирішення, але через тривалу роботу, не правильне виключення чи вихід із системи, там накопичуються різна гидота, яка заважає роботі. Тому очистка цієї системи шляхом короткочасного її вимкнення є звичайною практикою. Очистив, включив знову і все працює так, як запрограмовано. У нас же, коли мова йде про різні органи, ситуація є значно складнішою. Якщо умовний голова митної служби мусить відкривати вікна для одних бізнесів і закривати іншим на вимогу когось більш впливового , наприклад із силового блоку, то його заміна нічого не змінює і така заміна не є «перезавантаженням». Навпаки, досить часто цим терміном спекулюють для усунення особи, яка заважає працювати поза правилами, або взагалі для прибрання до рук цілої галузі чи сфери політики.

Зміна різних урядових постанов чи навіть законів для такого «перезавантаження» часто не дає жодного відчутного результату. Наприклад, що можна чекати від корпоратизації державної компанії, якщо наглядова рада є ручним органом уряду чи взагалі когось одного впливового з поза урядових структур.

Тому тут варто розуміти, що формування стійкої та ефективної системи управління/врядування забезпечується не постійним «перезавантаженням», а створенням стійких державних інституцій, які мають чітко визначені повноваження, забезпечені відповідними фінансовими ресурсами, які підлягають законному нагляду та укомплектовані кваліфікованими державними службовцями, виховання яких потребує досить багато часу і ресурсів.

І починати все потрібно із дотримання хоча б основних конституційних норм про розподіл влад в Україні.

З «перезавантаженням» все таки простіше, а от «перезаснування» в контексті української держави виглядає не просто дивним, а й небезпечним. Якось довелось прочитати дивну, як на мене статтю Юрія Щербака «Кінець Української держави №1. Необхідно заснувати Державу №2». Початок взагалі шокуючий: «У вогні повномасштабної агресії Росії(2022-2024) назавжди згоріла і зникла незалежна Українська держава №1, проголошена 24 серпня 1991 року.»

Він тут дуже емоційно описує, як Україна 31 рік не туди йшла, як її вела на манівці політична влада, яка не могла визначитись, куди їй іти – в ЄС чи до Росії і багато , багато справедливого і емоційного, яке виглядає беззаперечним, але відверто маніпулятивним. Адже нема аналізу причин, чому так сталось? Чому були «манівці», чому була багатовекторність?

Тут варто зауважити, що Юрій Щербак не є першовідкривачем ідеї «перезаснування» України. Таким бавились в різний час різні політики, але добре, що вчасно з цим зупинились. Навіть рух був такий Третя республіка. Республіки можуть бути різними за назвами, але це не означає перезаснування держави. Яскравий приклад Франція. Нова редакція Конституції, нова за числом республіка, але це не нова Франція.

 

А тепер давайте спробуємо дати відповідь на питання: чому влада петляла з вибором? Чому демократія у нас так складно пробивалась? Чому популізм весь час руйнував необхідні реформи?

Напевне відповіді на ці питання лежать у давній і не надто історії українських земель, які станом на 1991 рік склали територію нової незалежної держави України. Ніхто не може заперечити той факт, що різні українські землі впродовж багатостолітньої  бездержавної історії України належали до різних держав з різним укладом влади, різною системою розселення, економічною системою, релігійними уподобаннями, тощо. Відтак на цих землях навіть етнічні українці дещо відрізнялись між собою за різними ознаками. Мало того, в різних державах і в різні часи панівні нації намагались зменшити частку українського населення на автохтонних українських землях через виселення українців, масового завезення натомість жителів інших етносів. Особливо жорсткі впливи на українське середовище були в часи панування Російської імперії, а потім СССР. Тому в 1991 році Україна не була згуртованим українським організмом, який розумів свій вибір однаково і на Сході і на Заході. Але в 1991 році Україна стала на шлях демократичного розвитку, демократичних форм правління де органи влади – президент, парламент та місцеві ради обираються  прямими виборами на основі загального виборчого права. Всі жителі, які на момент проголошення незалежності, проживали на території України отримували статус українського громадянина і право голосу на виборах. Відтак, коли різні великі групи громадян сповідують різні підходи щодо важливих напрямів політики, однозначно з’являться політичні сили, які будуть експуатувати відповідні настрої виборців.

Підтвердженням цього є низка картографічних матеріалів, які були підготовлені в різні роки за різними ознаками.

Малюнок 1. Етнічний склад регіонів та політична орієнтація на основі виборів 2006 року

 

Як видно на малюнку 1, видно суттєву кореляцію політичної орієнтації виборців із етнічним складом населення. По суті за етнічним складом ми мали три великі групи регіонів з приблизно такою кількістю населення: регіони де українці складають значно більше середньоукраїнського показника – близько 27,1 млн осіб, регіони де частка українців близька до середньоукраїнського показника – 11,8 млн осіб, регіони де частка українців нижче загальноукраїнського показника – 13 млн осіб. В цих різних групах політичні симпатії розійшлись по полюсам. На одному полюсі європейська інтеграція та демократія на іншому ностальгія за сильною рукою і СССР. Це підтверджується не назвами партій, які отримали там підтримку, а соціологічними опитуваннями про цінності.

Малюнок 2. Ставлення до розпаду СССР за регіонами

 

Малюнок 3. Планова чи ринкова економіка

 

Соціологічні дослідження середини 2000х років підтверджують досить суттєву упередженість жителів сходу до жителів заходу і навпаки[1]

Таблиця 1. Уявлення жителів Луганська про Донбас і Галичину (у %)

Характеристики	Донбас	Галичина
Регіон, розвиток якого має бути моделлю для всієї України	67,8	12,2
Глуха культурна провінція	11,0	47,0
Регіон з середнім рівнем розвитку	51,7	43,7
Агресивний регіон, котрий прагне запровадити свої порядки у всій країні	11,0	70,2
Регіон, вимушений захищати власну специфіку і право жити у відповідності зі своїм способом  життя	82,7	22,3
Регіон з сильними сепаратистськими настроями	23,8	48,8
Регіон, де переважають державники, котрі захищають цілісність країни	37,9	37,7

 

Таблиця 2. Уявлення жителів Дрогобича про Донбас і Галичину (у %)

Характеристики	Донбас	Галичина
Регіон, розвиток якого має бути моделлю для всієї України	17,8	53,8
Глуха культурна провінція	42,2	15,6
Регіон з середнім рівнем розвитку	49,8	56,0
Агресивний регіон, котрий прагне запровадити свої порядки у всій країні	74,5	14,1
Регіон, вимушений захищати власну специфіку і право жити у відповідності зі своїм способом  життя	27,1	68,5
Регіон з сильними сепаратистськими настроями	69,5	12,8
Регіон, де переважають державники, котрі захищають цілісність країни	6,2	73,4

 

От тут і постає питання, а чи можна було в двотисячні роки проводити якусь більш чітко визначену політику у таких сферах, як: інтеграція в ЄС; швидка ринкова трансформація; прискорена українізація? Чи навпаки: орієнтація на Росію; відновлення планової економіки; русифікація українського простору?

В кожній з цих сфер відразу виникала внутрішня напруга. І цю напругу добре відчували наш північний сусід – Російська Федерація, яка робила все для того аби напруга не зникала, а навпаки лише посилювалась.

Варто також згадати, що розігрування карти міжрегіональних відмінностей та регіонального сепаратизму в Україні розпочалось ще з перших «референдумів» у Криму, Закарпатті, Донецькій та Луганській областях. Потім було оголошення Харківською обласною радою Харківської області вічно нейтральною територією, були заборони від Керченської та Федосійської міськрад про заборону входження в порти кораблів НАТО. Різноманітні політичні проросійські партії від Русского єдінства , ЗУБРа, Прогресивної соціалістичної партії сповідували орієнтацію на Схід і лякали жителів південних та східних регіонів НАТО.

Навіть відкрита війна Росії проти України, яка розпочалась захопленням Криму та частини Донецької і Луганської областей в 2014 році не надто вплинула на політичні орієнтири жителів різних областей.

Малюнок 4. Підтримка вступу України в ЄС за регіонами

На малюнку 4 дуже добре видно, що по суті половина українських регіонів станом на кінець 2018 року не підтримувала вступ України в ЄС. Якщо уважно порівняти карту малюнку 4 з картою на малюнку 1 можна побачити «дивний» збіг територіального розмежування із структурою складу населення регіонів.

Ще гірша ситуація виглядала з підтримкою вступу України до НАТО

Малюнок 5. Рівень підтримки вступу України до НАТО

Попри те, що станом на кінець 2018 року частина території України була окупованою Росією, більшість населення переважної більшості українських регіонів залишались противниками ідеї вступу України у блок НАТО.

 

Проміжний висновок:

1. Вплив перебування різних українських територій у складі різних держав впродовж тривалого часу наклав відбиток у розумінні жителями цих регіонів зовнішніх і внутрішніх пріоритетів державної політики.
2. В Україні впродовж тривалого часу після проголошення Незалежності не існувало загальноукраїнського консенсусу щодо вектору розвитку держави. Українське суспільство було поділене практично навпіл щодо орієнтації на ЄС чи на Росію.
3. Практично до початку повномасштабного вторгнення, більшість українців у більшості регіонів не підтримували вступ України в НАТО.
4. Економічні та соціальні диспропорції між регіонами та різні соціоментальні характеристики населення регіонів створювали сприятливий грунт для існування проросійських чи сепаратистських політичних партій та рухів.
5. Не згуртованість українського простору приводила до не стійкості більшості у практично усіх скликаннях Верховної Ради України, що призводило до половинчатих рішень і відкладання необхідних для швидкого розвитку держави реформ.

Саме така соціально-політична ситуація в Україні впродовж перших 30 років Незалежності стала причиною дуже повільного руху України у бік демократії та прогресу, який періодично переривався періодами відкату до автократії та спробами повернення в орбіту Росії.

 

Причина уже з`ясована, а тепер можна поміркувати, що робити зараз: «перезасновувати» чи «перемагати»?

 

Про це буде у другій частині.

[1] https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/bortnykov_rozmezhuvannia.pdf