Про публічні інвестиції і не тільки

Реформа публічного інвестування (далі – ПІ) стала досить популярною темою низки політичних дискусій, урядових підзаконних актів, вебінарів та семінарів та інших подібних заходів. Станом на сьогодні ще складно розібратись, а який результат матиме ця реформа в Україні, оскільки минулий рік був роком розроблення та ухвалення різноманітних планувальних документів, які тепер додатково потрібно розробляти усім суб’єктам, що оперують публічними коштами для здійснення капітальних видатків. Обласні державні адміністрації та територіальні громади включились у масовий забіг створення планів ПІ, портфелів ПІ, проєктів ПІ…

Метою цього короткого матеріалу не є з’ясування стосовно перспективності чи проблемності реформи ПІ в Україні, що потребує значно детальніших досліджень та аналізу і що ми плануємо зробити у подальшому. Зараз ми зробимо спробу певного «філософського» осмислення місця і ролі публічних інвестицій для відновлення та розвитку держави Україна.

Де ми є, і що нам потрібно?

1. Економіка

Війна на виснаження продовжується.  Економіка України втратила значну частину своїх виробничих та логістичних спроможностей, ВВП України суттєво скоротився.

Діаграма 1. Динаміка[1] ВВП України 2010-2024

Як видно із діаграми 1, падіння ВВП є дуже глибоким. Проте є ще одна проблема, не тільки фізичне зменшення ВВП, але й глибока зміна структури української економіки та структури експорту. Українська економіка завжди була експортноорієнтованою, а в умовах різкого скорочення внутрішнього ринку, експорт з України є ще більш важливим для розвитку, ніж до війни.

 

Діаграма 2. Структура українського експорту 2010-2024

Як видно з діаграми 2, український експорт сьогодні – це переважно аграрна продукція із низьким рівнем переробки та харчові продукти. При такій структурі експорту сподіватись на значні доходи України загалом не доводиться. Така значна частка аграрної продукції у структурі експорту свідчить про суттєву деіндустріалізацію української економіки.

2. Територія

Україна вважається найбільшою країною Європи за територією – 605 тис. кв. км. Насправді це лише юридичний факт, реальність же сьогодні інша. Під контролем українського уряду значно менше української території.

Україна станом на дату написання цього матеріалу, зберігає свій суверенітет на більшій частині своєї території (приблизно 480 тис. кв. км) за винятком окупованої, яка може складати орієнтовно близько  120 тис. кв. км. До цього слід додати, що зараз, по суті, завершується формування безлюдної, вилученої з системи розселення та економіки 5-ти км зони вздовж лінії розмежування та кордону з РФ і РБ площею майже 15 тис. кв. км. 

До цих втрат також слід віднести 30-ти кілометрову зону  найбільшої небезпеки для проживання та економічної діяльності – це ще близько  75 тис. кв. км. 

Отже насправді територій для розвитку під українською юрисдикцією може бути близько 390-400 тис. кв. км. 

Україна перетворюється на європейську державу середніх розмірів за територією.

А що тоді з населенням?

3. Демографія[2]

Так виглядає, що навіть у випадку звершення війни в 2026 році в межах підконтрольній Україні території проживатиме 29-30 млн осіб. Статево-вікова структура населення виглядатиме дуже спотвореною. Кількість працездатних осіб (15-59 років) не перевищуватиме 18 млн осіб, діти складатимуть десь до 5 млн осіб, пенсіонери – до 7 млн осіб.

Такі розрахунки корелюються з інформацією від Інституту демографії  та  проблем якості життя[4]: «на кінець 2024 року ця цифра складала приблизно трохи більше 34 мільйонів осіб (разом з окупованими територіями). Без них ця цифра дорівнює 28-29 мільйонів.»

Отже прогнозується, що після завершення війни Україна потрапляє у пастку, з якої буде дуже складно вийти: різке скорочення національної економіки при різкому скороченні кількості населення. Швидке відновлення економіки та економічне зростання, яке є необхідною умовою повернення українських емігрантів, потребуватиме значної кількості працівників, що неможливо при такій демографічній ситуації

4. Інвестиції

Для того щоби Україна була процвітаючою країною Європи, нам потрібно принаймні дві речі: відновити зруйновану інфраструктуру і економіку та різко наростити власний ВВП. 

Аби нам досягнути рівня якості життя, як, приміром, у Польщі, нам потрібно наростити номінальний ВВП на особу в 3-4 рази. Аби наш ВВП на особу був близько 20 тис. доларів США, наш загальний ВВП має складати близько 600 мільярдів доларів США.

 За різними оцінками, станом на початок 2025 року лише для відбудови зруйнованого потрібно близько 500 млрд $. По суті, це 3 річних ВВП України.

Діаграма 3. Візуалізація потреб на відбудову[5]

Для економічного зростання Україні потрібні темпи понад 6% річних, аби доганяти сусідів. Для таких темпів зростання рівень інвестування має складати 25-30% річного рівня ВВП.

Таблиця 1. Інвестиції та зростання ВВП

Аби подвоїти ВВП впродовж 5-ти років, швидкість зростання має бути дуже високою – майже 15% річних, що вимагатиме інвестування у розмірі близько 35% від ВВП. Це дуже значна цифра, але вона складається, як з публічних, так і приватних інвестицій.

Забезпечити прискорене зростання екстенсивним способом – збільшенням традиційного виробництва неможливо, через брак робочої сили та загалом низьку продуктивність праці у «довоєнній» українській економіці. Відтак потрібне суттєве нарощування інноваційної складової в економіці.

5. Інновації, як можливість зростання

Ми вже зазначали, що країна суттєво зменшилась за територією під українським контролем, значно скоротилась кількість населення. Україна стає країною з досить низькою щільністю населення і тенденцією до подальшого його скорочення. 

Аналіз досвіду різних країн[7] показує, що країна з досить низькою щільністю населення та відносно не великим внутрішнім ринком може забезпечити власне процвітання значним експортом, який може базуватись або на експорті природніх ресурсів або високотехнологічних виробів.

В Україні не має значних покладів високоліквідних корисних копалин, експорт яких міг би забезпечити високий рівень доходів для країни, а відтак, і високий рівень життя її громадян. Так виглядає, що наш варіант тут є один – інноваційна економіка, яка приносить високу додану вартість від експорту товарів.

Інновації, в свою чергу, потребують значних вкладень у освіту та дослідження (НДР/ДКР).

Тут варто поглянути деяке порівняння.

Таблиця 2. Витрати на освіту у деякий країнах(оцінка на основі даних Держстату, Світового Банку та Євростату)

Як видно із таблиці 2, Україна витрачає на освіту досить значну частку від ВВП, що може свідчити про хороші стартові можливості української освіти для покращення інноваційної складової української економіки за певних умов.

Але окрім освіти, важливим елементом є якраз дослідження та розробки – науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (R&D)

Таблиця 3. Витрати на НДР/ДКР/(R&D)  у деякий країнах(оцінка на основі даних Держстату, Світового Банку та Євростату)

З цієї таблиці  яскраво видно, що Україна значно відстає від країн, які будуть свою економіку на основі інновацій, тому в нас має бути переглянуто підходи до інвестування в дослідження та розробки, які мають посилити інноваційну складову української економіки.

6. Публічні та приватні інвестиції – вектори спрямування

А) Коли ми визначаємо потребу в інвестиціях на рівні 35% від ВВП, ми розуміємо, що це сукупна сума інвестицій, яка складається із публічних інвестицій та приватних інвестицій (внутрішніх та зовнішніх). Публічні інвестиції для нас також можуть мати значну зовнішню компоненту якраз за рахунок міжнародної фінансової допомоги у вигляді грантів.

Ми також розуміємо, що приватні інвестиції  мають становити більшу частину усіх інвестицій, адже це є своєрідним індикатором економічного здоров’я країни і вони інвестуються таким чином, аби принести максимум доходу інвесторам. 

Відтак приватні інвестиції передусім спрямовуються  у сектори, промислові об’єкти, землю тощо де можна отримати швидкий чи стабільний прибуток. 

Проте, тут можуть бути обмеження – інфраструктура – чи є доступність до основних ринків збуту, чи є достатньо електроенергії, води; людський капітал – чи є необхідна кількість спеціалістів? 

Приватний бізнес не зацікавлений витрачати свої кошти на інфраструктуру, яка зазвичай є вартісною і такою, що нею користуються усі в цих територіях. Тому ці витрати бере на себе держава/територіальна громада через публічне інвестування.

Б) Відтак, тепер можна припустити, що для прискореного зростання при загальному рівні інвестування у 35%, розмежування між публічними та приватними інвестиціями може виглядати таким чином:

• 8-10% ВВП це ПІ у інфраструктуру та людський капітал, 
• 25-28% ВВП – приватні інвестиції у продуктивні сектори економіки.

Можливий розподіл ПІ (8-10% ВВП) за секторами, виходячи із потреб України після війни:

 Енергетика, доступність та стійкість мереж

• Маневрена генерація, ВДЕ з накопиченням, доступність територій до електроенергії, газо- та водопостачання.

  Транспорт і логістика

• Порти, залізниця, мультимодальні хаби, коридори до ЄС. Радіальна доступність регіонів до Києва, альтернативні транспортні магістралі між регіонами.

          Оборонна інфраструктура та безпека

• Виробництво оборонної продукції; трансфер воєнних технологій  у цивільні продукти; фізичний захист міст та промислових об’єктів.

  Освіта та людський капітал

• 5-6% ВВП на освіту, перекваліфікацію, STEM. Підготовка  +50–70 тис. інженерів, значний приріст продуктивності праці у провідних секторах економіки.

НДР/ДКР/R&D та інноваційна інфраструктура

• 2–3% ВВП на дослідно-конструкторські роботи, технопарки, сертифікацію.

Фізична відбудова зруйнованого – за кошти донорів/репараційний кредит

Коментар:  варто розуміти, що публічне інвестування одночасно є інструментом регіонального розвитку та інструментом вирівнювання можливостей різних регіонів та територій, тому ПІ не можна розглядати без прив’язки до територій і без аналізу впливу на вирішення проблем територій та зменшення асиметрії розвитку між ними. 

Пріоритетні напрями для приватного інвестування (25-28% ВВП) визначаються передусім самими інвесторами виходячи із їхніх пріоритетів та можливостей, які відкриває публічне інвестування.

Замість висновку. Де брати кошти для публічного інвестування?

Зазвичай зрозуміло, що ПІ – це якраз кошти, які визначаються у відповідних бюджетах – державному та місцевих. На жаль, як ми показали у попередніх частинах цієї записки, українська економіка суттєво ослабла, тому бюджетних коштів є мало і їх явно не достатньо для розвитку, відповідно до наших потреб. Реально ми можемо розраховувати на пряму фінансову підтримку від ЄС а також на кредитні ресурси від міжнародних фінансових організацій. Ці кошти також підпадають під розуміння публічних інвестицій.

Основна частина доступних для України ресурсів концентрована у європейських структурних фондах, пріоритети та правила фінансування яких зараз переглядаються і зазнають певних змін на новий бюджетний період 2028-34 роки. Проте у будь-якому випадку, ми будемо змушені діяти за європейськими правилами, тому вкрай важливо, аби українські правила використання публічних інвестицій не увійшли в конфлікт з європейськими правилами, а система планування публічних інвестицій в Україні не стала гальмом доступу до європейських фондів.

ГО «Інститут громадянського суспільства» почав роботу з аналізу усіх аспектів реформи публічного інвестування саме через призму її впливу на регіональний/місцевий розвиток та доступ регіонів і громад до європейських ресурсів. 

Нам дуже важливо, аби за кілометрами, тонами та галузями не згубились ключові речі – для чого потрібні ці інвестиції взагалі? Для розвитку галузей, звітів про освоєння коштів, чи для розумного зростання територій і зменшення асиметрії розвитку між ними.

Цю статтю створено ГО «Інститут громадянського суспільства» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст цієї статті є відповідальністю ГО «Інститут громадянського суспільства» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀ Єднання.