Слідкуйте за новинами

Релігійно-конфесійне різноманіття та згуртованість суспільства. Людмила Филипович

Дата: 20.03.2021

Релігійно-конфесійне різноманіття та згуртованість суспільства. Людмила Филипович

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Релігійно-конфесійне різноманіття та згуртованість суспільства» 15 березня 2021 р.

 

Модератор: В чому унікальність релігійно-конфесійного різноманіття в Україні? Як це впливає на згуртованість суспільства?

Людмила Филипович: Я хочу трошки заглибитися в історію, сказати, що Україна ніколи не була монорелігійною чи моноконфесійною, чи моноцерковною. Унікальність в тому, що ніби постійно змагалися декілька релігійних традицій, і вони фактично урівноважували ситуацію.

Були трагічні періоди в історії цих взаємин. Це ми можемо згадати кін. ХVI – поч. XVII століття. Потім XVIII-ХІХ століття. І ця ситуація створила для українців своєрідну таку школу, я б сказала, тренінг.

Коли українці мали просто призвичаїтися до того, що поруч з тобою є людина іншого віросповідання, іншої національності, можливо, навіть з іншою мовою. Зараз Україну розглядають як своєрідний «місток».

Про це дуже люблять говорити греко-католики, вважаючи себе таким містком західної і східної культури, хоч мені цей образ «містка» дуже не подобається. Тому що це означає, що ми все одно ніби на різних берегах якоїсь одної річки.

Але те, що Україна може стати, і вже, напевно, стала для багатьох країн прикладом, коли можна вжитися у складних ситуаціях, навіть в умовах війни, постійних революцій, потрясінь – соціальних, політичних, екологічних, те, що стосується здоров’я, людям різних віросповідних орієнтацій, різним церквам. Я думаю, що це треба поширювати, цей досвід, розповідати в інших країнах.

І нас запрошують зараз як експертів, щоб ми пояснили, як так стається, що фактично релігійна сфера на сьогодні не є дуже конфліктогенною, як, скажімо, інші сфери нашого суспільного життя – соціальна, політична чи економічна. Релігія і церква стала своєрідним індикатором і своєрідним замісом для того, щоб ми вирішили й інші проблеми свого життя.

 

Модератор: Яким чином будувати стосунки між прихильниками різних релігій та конфесій для посилення згуртованості?

Людмила Филипович: Ваше питання дуже своєчасне і слушне. Тому що від того, що ми визнаємо багатоманіття релігійне чи етнічне, Ви ж розумієте, що це само по собі багатоманіття не веде до згуртування, до порозуміння. Треба все-таки вчиняти якісь певні дії.

І тут існує безліч способів, шляхів, прикладів, якими можемо ми вже зараз похвалитися, від створення, скажімо, таких консультативних, дорадчих органів, як Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) і Всеукраїнська рада релігійних об’єднань, яка об’єднала ці 3%, які не увійшли до ВРЦіРО. Там представлені буддисти, язичники, мусульмани, деякі іудеї, апостольська церква й індуїсти.

Одним словом, якщо є внутрішнє бажання до такої співпраці і такого згуртування, то я думаю, що воно буде успішним.

Арсен Леонідович Зінченко абсолютно правильно сказав, що незгода і ігнорування діалогу з боку УЦП МП говорять, що вони переносять сюди модель власне російської православної церкви.

Очевидно, вони так і мають називатися – російська православна церква в Україні. Чому? Тому що в Росії існує моноконфесійність, моноцерковність, які вважають себе єдино істинними – всі інші помиляються. І відповідним чином вони хочуть таку саму модель нав’язати і нам, в Україні.

Ми як науковці, як освітяни багато що робимо всі ці 30 років. У нас за плечима вже є колосальний досвід проведення таких міжконфесійних діалогів. І пан Йосип Зісельс згадав таке поняття, як «релігійна ідентичність».

Я хочу похвалитися, що буквально тиждень тому назад вийшла книжка «Релігійні ідентичності в їх конфесійних виявах». Фокус на Україні. Де ми всі ці питання на цих 347 сторінках піднімаємо: й історичні, й актуальні. І, повірте, у нас нема рожевих окулярів на очах, ми прекрасно розуміємо, що, незважаючи на такий стан, у якому ми знаходимося, є ще можливості його покращувати.

Тому що точки складних відносин, точки протистояння є дуже і дуже болючими. І що ми помітили? Ви знаєте, що, скажімо, згуртованість і взаєморозуміння між релігіями значно краще, ніж між послідовниками однієї конфесії або послідовниками однієї релігії?

Ну от, візьмімо. Що у нас ділити тим самим мусульманам і іудеям, так? А от всередині мусульманської групи, я знаю про це, є протистояння. Там є сили, які виступають за Україну і які виступають проти України. Не знаю, чи так само, скажімо, в іудейських громадах, я такого явного протистояння не зустрічала.

Це стосується і православної церкви, де на одному боці є ті, які виступають за український світ, не у вузькому етнічному смислі, а як за сукупність певних цінностей, які сповідують ці люди в різноманітних формах, і є прихильники «русского мира», які вони сюди тягнуть телегами, а, он, вони кажуть: уже «іскандери» у нас на кордоні у східній частині.

Освіта. Читаються різноманітні курси, видаються журнали. Ми вже 25 років видаємо журнал «Релігійна свобода», де відстоюємо права всіх, незалежно від чисельності, від кількості, від кольору, від усього.

Ще дивіться. 10 років тому назад ми видали книжку. Це в 10-томнику «Історія релігії» вийшла «Релігійна меншина в Україні», де описали біля 70 різноманітних релігійних, як ми кажемо, меншостей, які складають цю палітру, релігійну палітру нашого життя.

Я думаю як науковці, як освітяни, як просвітяни, ми маємо підтримувати духовні пошуки. Правильно казав Ігор Анатолійович Козловський – ми маємо поважати те, що людина, вибачте, не на Петрівці продає носочки і якусь техніку, а що вона читає священні писання, те, що вона цікавиться духовними питаннями, що вона хоче зростати, самовдосконалюватися. Тому що тільки така людина, яка має цінності, яка готова віддати життя за цінності духовні, вона змінить і своє життя, і життя своїх оточуючих.

 

Модератор: Що одне, найбільш важливе, необхідно зробити державі, громадянському суспільству та релігійним спільнотам для посилення згуртованості суспільства?

Людмила Филипович: Бачте, ми говоримо про державні програми, про Лісабонські угоди, про концепції, про закони. А постає питання: хто є реципієнтом? Хто приймає взагалі цю інформацію? На кого вони розраховані?

І я хочу все-таки зараз звернутися або звернути нашу увагу на персону, на людину, на особистість, на особу, на людину. Це дуже важливо. А чи готова у нас людина сьогодні прийняти чудові державні програми, виконувати їх? Я думаю, що українська людина, не вважаючи тих згаданих 15%, які стояли на Майданах і готові знову вийти на ці Майдани.

Запитайте Ігоря Анатолійовича – якби потрібно було б все те саме повторити – чи Рефата Чубарова, чи Йосифа Зісельса – вони б що, не стояли на сцені? Знову би поперлися туди, на сцену, незважаючи на небезпеки, які були для їхнього індивідуального життя.

Питання, як таку людину сформувати. І тут треба починати із свідомості. У нас всі проблеми в голові, в мізках наших, які неправильно влаштовані і неправильно сформовані. Як їх правильно сформувати? Їх треба формувати через систему освіти.

А у нас нічого абсолютно в освіті не робиться для того, щоб розказати про релігійне, етнічне багатоманіття нашої країни. Що таке діалог міжрелігійний або міжконфесійний? Як навчитися, як набути, як ми кажемо, цих скілів, цих навиків спілкування з іншою людиною з іншого мовного середовища, з іншого релігійного й іншого етнічного середовища?

У нас все лежить у площині нашої повсякденності. От, як ми звикли, ну, добре, мені повезло. Пане Йосипе Зісельсе, Ви з Чернівців? Я теж, до речі, Ваша землячка. Я народилася на вул. Котовського, яку Ви пам’ятаєте, так?

Жили ми тоді родиною в комунальній квартирі із єврейською родиною. Тобто першу нерідну особу, яку я побачила, це була людина єврейської національності. Можливо, через те у мене особливий респект до євреїв. І я взагалі їх вважаю майже сестрами і братами по крові. Мене ця ситуація навчила.

Далі – в школу я пішла. В яку школу я пішла? №4. Знаєте, хто там вчився? Знаєте, хто вчився. У нас з усього класу було лише 4 не євреї, всі решта були євреями. Серед вчителів тільки домоводство й українську літературу нам читали не євреї. І такі умови, вони просто-напросто формують людину, зовсім інакше вибудовують їй мізки.

Це можна робити, ясно, через церкви, через громадські організації. Тобто тут має піднятися все свідоме. Ця громадянська частина нашого суспільства, щоб цю «вату», яка у всіх уже зав’язла на зубах, подолати.

У мене в будинку 400 квартир. І що ви думаєте? На Майдані було лише троє. Питання: а 397 що робили? Жували попкорн перед екранами телевізора. Тут зібралися ті люди, які свідомі того, що треба змінювати і людину, і суспільство. Тепер потрібно подумувати, як масштабувати наш вплив, працюючи зі студентами, із ЗМІ, із тими ж самими державними діячами, у яких відсутня ця масштабність бачення цих проблем.

Ну, що ви хочете, ну, хороший хлопець Володя. Ну, він же не мислить в категоріях навіть таких, в яких мислимо ми. Значить, треба всюди пропихувати своїх людей, на відповідальні посади ставити тих, які здатні виконати завдання громадянського суспільства. Я за таку конструктивну, не хочу сказати агресивну, але конструктивну позицію.

 

Анатолій Ткачук: Як залучити до розробки та реалізації програми «Українська згуртованість» українські релігійні спільноти та церкви, уникнувши конфлікту?

Людмила Филипович: Пане Анатолію. Я буквально днями ознайомилася з дуже цікавим документом. Я його можу назвати як Стратегія розвитку для греко-католицької церкви. Послухайте. Просто дивовижна Стратегія – розумна, продумана.

Для написання цієї Стратегії залучили біля 30 експертів в різних сферах діяльності – від фандрейзинга до конструювання політичної свідомості. Відпрацювали цю стратегію на практиці живої парафії, яку Борис Гудзяк утверджував, будучи ієрархом Західної Європи.

Послухайте, візьміть її за основу. Там чітко прописано, що треба робити, як треба робити і чим, якими силами. Запросіть авторів цієї концепції. Тобто це фактично є дорожня карта, яка була прийнята на Патріаршому соборі у греко-католиків. Не треба нічого видумувати. Це стратегічне планування мене просто-напросто вразило.

У нас є дуже толкові інтелектуальні сили, які вміють працювати на рівні західних стратегів, на рівні західного менеджменту. І я думаю, що церква греко-католицька вже успішна, буде ще успішніша. А якщо використати їхню методологію, то і ціле українське суспільство буде таким же успішним.

Модератор – Максим Семенчук

Відеозапис експертної дискусії

Транскрибування – Денис Андрущенко, Лідія Асцатрян

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».