Слідкуйте за новинами

Війна та згуртованість суспільства. Дмитро Золотухін

Дата: 08.02.2021

Війна та згуртованість суспільства. Дмитро Золотухін

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Війна та згуртованість суспільства», що відбулася 18 січня 2021 р.

 

Модератор: Як вплинула війна на Сході України на рівень згуртованості суспільства та держави?

Дмитро Золотухін: Я спостерігаю вже деякий час за дискусією навколо терміну «згуртованість». Я вважаю, що він нічим не гірший і не кращий за будь-який інший, який використовувався і використовується приблизно з 2014 року.

Однак я думаю, що всі ми танцюємо навколо однієї і тієї ж ідеї: яким чином пояснити самим собі і нашим співгромадянам, друзям, колегам і самим українцям, чому ми власне маємо виконувати ту статтю Конституції, що кожен громадянин України зобов’язаний ціною свого здоров’я і життя захищати свою державу і свій народ зі зброєю в руках.

З 2014 року я вважав, що це є нашою головною метою, в тому числі в питанні інформаційної політики, в розповсюдженні інформації, медіа і так далі, і тому подібне.

Я повністю підтримую попередніх спікерів стосовно того, що в нас відбувся феномен, який ще не є повністю вивчений, коли величезна кількість людей прийняла рішення йти волонтерами і добровольцями на фронт, і багато хто з них віддав своє життя за ту країну, яку він захищав.

Я вважаю, що це абсолютно феноменальна річ, якій навряд чи можна знайти повторення в історії, особливо в новітній історії світу, що відбулося в 2014-2015 роках в українському суспільстві.

Однак є інша частинка суспільства, і власне ситуація в 2014 році в Криму і на Донбасі це дуже добре демонструє. Саме про те ж ситуація існування таких медіаджерел, які мають певну підтримку і переглядуваність в інформаційному просторі України, як, наприклад, телеканали «NewsOne», «112», той же «Інтер» подекуди.

Останнім часом досить плідна широка дискусія йде навколо телеканалу «Наш», який останнім часом ретранслює представників колишньої «Партії регіонів». Починаючи з Азарова, який там просто прописався вже, закінчуючи Оленою Бондаренко, яка от щойно назвала усіх військових українських злочинцями, і так далі.

Менше з тим є певна аудиторія людей, які дивляться цей треш. І це говорить нам про те, що величезна проблема в Україні існує. Чи то згуртованості, чи то національної ідеї, чи то інших термінів, які ми використовуємо.

Я в подальшому розкажу, якщо дозволить час дискусії, про заходи, які ми застосовували, які я намагаюсь впроваджувати стосовно термінів, які я називаю «Український стратегічний наратив» або «Український наратив». Просто використовуючи новомодний термін «наратив». Наратив, як історія про всіх нас.

Історія не в сенсі викладення фактів нашого минулого, а в сенсі, як кожен з нас на телефоні використовує «сторіз» як інструмент поширення в Інстаграмі, Фейсбуці, в інших додатках. Тобто це ніби сторіз – це яким чином ми показуємо, хто ми такі, що ми робимо, чи ми бігаємо зранку, чи ми їмо поживну і здорову їжу, чи ми займаємося просвітництвом, чи ми входимо до якихось спільнот.

Це демонстрація того, ким ми є для інших. І саме цю модель сторіз я намагаюсь використовувати для того, щоб простими словам людям пояснювати, що саме нам потрібно в інформаційному плані, і чому наратив і розповсюдження українського наративу в сторіз має непересічне значення для української згуртованості.

Це така сигнальна система «свій-чужий», за допомогою якої ми на такому прикладі, як сторіз на Фейсбуці і в Інстаграмі, всім нашим друзям і всім нашим відвідувачам в соціальних мережах повідомляємо, хто ми такі і чи нам по дорозі спільно, нам і нашим друзям.

Для мене в принципі це і є така проста демонстрація. Потім я в дискусії додам, яким чином вона може бути реалізована.

 

Модератор: Як раз ми підходимо до другого питання: що потрібно робити органам влади і громадськості? Може, ви можете продовжити свою думку.

Дмитро Золотухін: Коли в 2015-2016 рр. Експертна рада при Міністерстві інформаційної політики почала працювати над драфтом, чорновиком концепції інформаційної безпеки, то всі ці питання також обговорювалися. Саме з легкої руки Георгія Почепцова та інших спеціалістів медіа-сфери, які входили до цієї експертної ради з’явилося вперше в офіційних і взагалі в нормативно-правових документах України таке слово як «наратив».

Є текст доктрини інформаційної безпеки, яка була затверджена указом Президента в 2017 році, і там є визначення, що є така штука, як «стратегічний наратив».

Визначення, яке створили наші колеги з РНБО, мені зовсім не подобається, і я б не зупинявся на ньому. Але є той факт, що в українському законодавстві на даний момент є документ, в якому написано, що слово «наратив» можна використовувати в певному технологічному сенсі, я б сказав, з точки зору формалізації цього робочого процесу.

Як я вже сказав, я розумію його досить просто і досить утилітарно, це як сторіз, які ми формуємо про себе.

Я ще писав декілька статей, чому саме такий утилітарний і простий підхід нам знадобиться, тому що «національна ідея» як термін, на превеликий жаль, за останні 20 років достатньо сильно не те, що радикалізований, а спаплюжений тим, що дуже велика чисельність політиків, бажаючи політичних дивідендів, використовували категорію «національна ідея», і тому він вже не настільки сприймається людьми.

Хотілось, щоб все ж якусь сигнальну систему ми могли використовувати для того, щоб розповідати про те, що має бути зроблено. На підставі цього словосполучення «стратегічний наратив», ми працювали з великою чисельністю експертів. Залучали експертів до обговорень, проводили стратегічні сесії, щонайменше 2 стратегічні сесії відбулося у 2018 році.

З технологічної точки зору це виглядало так: ми збирали близько 50-80 людей в одному приміщенні і за допомогою модераторів і методологів, які вели цю дискусію, ми обговорювали, що таке Україна, чому вона має виглядати єдиною країною, і що може для 38-40 млн людей служити підставою для того, щоб казати, що ми всі разом ідемо кудись.

Якщо ми всі разом ідемо, то куди ми всі разом ідемо, з яких причин ми йдемо туди саме разом, в такому складі, і що на цьому шляху нас супроводжує. Тобто звідки ми йдемо. Хто для нас є героями, кого в нашій історії ми можемо назвати людьми, які собою являють образи українців: Бандера, Хмельницький, Шевченко та інші, культура, наука, спорт і т.д.

 

Модератор. Чи можна досягнути порозуміння з різними групами, які в тій чи іншій мірі симпатизують противникам української держави, підтримують сепаратистів? Зокрема населення на окупованих територіях.

Дмитро Золотухін: Я б хотів наголосити на одній проблемі, яка мені здається досить серйозним питанням в контексті нашого обговорення.

Якщо пам’ятаєте, не так давно було прийняте рішення про надання пільг випускникам середніх шкіл, які проживають на окупованих територіях на сході. Наскільки я пам’ятаю, це рішення при його реалізації при вступній кампанії до вищих навчальних закладів на підконтрольній українському уряді території, викликало досить серйозні дискусії стосовно того, що є питання ідентичності, а є цілком побутові питання.

Про побутові питання в даному випадку говориться з двох боків. З одного боку йдеться про те, що діти, які ростуть на окупованих територіях, ростуть на інформаційному просторі повністю залитим напалмом російської пропаганди, яка вчить ненавидіти все українське. В даному разі, будь-які потуги держави, в тому числі законодавчі і будь-які дії для того, щоб висмикнути цих дітей з цього простору і надати їм можливість вчитись в українських вищих навчальних закладах, це вкрай важливо, вкрай потрібно і уже треба робити.

Але з іншого боку, потрібно розуміти і побутову ситуацію пересічних українців, які власне не думають категоріями ідентичності, а думають про факти, які стосуються майбутнього їх дітей. А ці факти говорять дуже просто, якщо є конкретне місце на навчання на бюджет в певному вищому навчальному закладі в Україні, то туди потрапляє або твоя дитина, або дитина, яка має привілеї від держави, яка приїжджає з окупованих територій. І звичайно, ти ніколи не будеш підтримувати те, що дитина з окупованих територій займе місце твоєї дитини.

Це простий приклад побутової ситуації, яка на превеликий жаль немає нічого спільного з тим, чи в нас є спільна ідентичність чи немає.

І я вважаю, що треба нам подумати про комунікацію з людьми, які проживають на підконтрольних Україні територіях.

Очевидно, інтеграція і Криму, і Донбасу буде поєднана з дуже серйозними питаннями жертв, на які ми ще маємо йти, щоб їх повернути, якщо ми дійсно хочемо, щоб вони були у складі України. Це буде дуже болюче питання.

Крім того, що ми і так вже стільки понесли людських жертв для того, щоб не допустити, щоб вони були відірвані від України. І все ж таки присікти російську агресію, і ще потрібно буде жертвувати. Це вже треба пояснювати людям.

Я завжди саме під таким кутом дивлюся, що це є болючий шлях. Я знаю, що є зараз декілька драфтів документів про так зване перехідне правосуддя. Їх риторика і динаміка пояснення, що це таке і чому вони потрібні українцям на окупованих територіях і українцям на підконтрольних територіях, потребують ретельного ставлення. Бо сама назва «перехідне правосуддя» говорить про те, що хтось буде судити всіх цих людей, які там знаходяться.

Звичайно, що мова йде про те, що ми маємо говорити про відновлення прав, бо ось сьогодні в російському медіа дуже цікавому, яке називається «Проект», вийшла перша частина дослідження про незаконні тюрми, вони так і назвали статтю про концтабір в центрі Європи, які знаходяться в Донецьку і в окупованих територіях Донецької області. Люди, які проживають там, не мають ні прав, ні можливості захистити своє життя.

Тому звичайно, наратив про те, що це наші громадяни, які знаходяться в заручниках, має підтримуватись і надалі.

Модератор – Максим Семенчук

Відеозапис експертної дискусії

Транскрибування – Д. Андрущенко, В. Кричковська

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».