Слідкуйте за новинами

Війна та згуртованість суспільства. Віктор Міщишин

Дата: 22.01.2021

Війна та згуртованість суспільства. Віктор Міщишин

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Війна та згуртованість суспільства», що відбулася 18 січня 2021 р.

Модератор: Як вплинула війна на Сході України на рівень згуртованості суспільства та держави?

В. Міщишин: Очевидно, погоджуюся з попередніми спікерами, що російсько-українську війну в контексті згуртованості нашого народу треба умовно ділити на 2 періоди: 2014-2015 рр., ну, можливо, трішечки 2016 р. та після цього періоду до цього часу.

У війну ми вступили з великим запасом «майданівської» згуртованості та на хвилі «майданівського» підйому. Пам’ятаєте – імідж АТО-шників спочатку був практично, як в античних героїв, бойові комбати чи ті, кого записали до них зайняли свої чільні місця в списках партій і пройшли до Верховної Ради.

Масове волонтерство в унікальному українському вигляді. Чому в унікальному? Тому що війни новітнього часу такого не знали – ні війни на Балканах, ні російсько-чеченські війни. Такого масового волонтерства не було.

Я можу сказати на прикладі свого досвіду 2014-2015 рр. Серед мобілізованих і серед добровольців були люди абсолютно різних соціальних верств: були державні службовці, були судді, були прості роботяги, були заробітчани.

Є яскравий приклад. Однією з найцінніших моїх нагород є ніж, який виготовлений в одній з колоній Хмельницької області тими людьми, які відбували покарання. Вони за власні кошти закупили метал, виготовили ножі, своїми каналами переправили на фронт, де нам працівники пенітенціарної сфери їх видавали.

Треба розуміти, що згуртованість має низку синонімів. І це не тільки «єдність» і «монолітність», але й «єднання» і «співпричетність» до чогось спільного. Так ось саме ця співпричетність, погоджуюся з паном Анатолієм, до благородної справи захисту своєї землі від російської навали якраз і стала, на мою думку, тим «цементом», який в 2014-2015 рр. зробив нас сильнішими і дав нам змогу вистояти.

Але чим довше затягується війна, тим більше падає рівень згуртованості. І я вбачаю дві основні причини в цьому.

Перше – це, звичайно, втома від війни, а друге – це ворожі інформаційно-психологічні операції, які, на жаль, знаходять благодатний грунт в нашому громадянському просторі.

Перше, зрозуміло, що за довгої тривалості війни наростає втома в суспільстві, в будь-якому суспільстві.

А ось друге – ті множинні розколи та непримиренність позицій як елемент гібридної війни – це якраз те, що нам постійно нав’язують.

Згадайте: блазні-«вишиватники» – освічені російськомовні патріоти України; ЗСУ – Нацгвардія; «добробати», які врятували все, і регулярні частини Збройних Сил України, які тільки ховалися за добровольцями; вмотивовані мобілізовані патріоти – контрактники, які прийшли лише за грішми; ідеалісти-антикорупціонери з догматом непогрішності і зрадники чи деградовані чиновники; АТО-шники першої лінії – АТО-шники іншої лінії і тим більше.

Більшість цих дихотомій –  це, звичайно, одінцовські заготовки, від тих самих авторів, які колись вкинули в наше інформаційне середовище «Україну трьох сортів». Нас постійно провокують і підігрівають. І ми, на жаль, на це ведемося.

Правда, у нас є багато наших власних розробок у справі розколів нашої країни. В чому основна біда – що кожен претендує на істину в останній інстанції, зовсім не залишаючи місця для маневру чи пошуку хоч якихось точок дотику зі своїми ж.

Тобто не йде мова за ворогів. Ворог аплодує стоячи. Що тут можна сказати!

Модератор: Що потрібно зробити органам влади для покращення згуртованості?

В. Міщишин: Анатолій Федорович, напевно, пам’ятає. Колись у «нульових» роках ми проводили таку акцію, яка називалася «Ми всі українці». Це десант потужних людей, особистостей. Їздив Україною, проводив акцію, наскільки тоді було можливо. Суспільство ще не було таке інформаційно насичене.

Я думаю, що в цьому напрямку треба і рухатися. Окрім цього потрібна державна політика та політична воля. Адже наша біда в тому, що заходів щодо збільшення згуртованості українського суспільства у нас, як від держави, у нас якраз ніколи і не було.

І події, які відбуваються зараз, причиною їх був не Майдан, була не якась інша подія, а відсутність реальної політики щодо згуртованості України. Ми нічого не робили, а Росія весь час, виходить, грала в довгу.

Спроба параду в 1990-х рр. в Криму. Після того, пам’ятаємо всі, Росія масово створювала проросійські організації, політичні партії проросійського спрямування: КПУ, ПСПУ, «ЗУБР», «Русский блок», нарешті з’явилася «Партія регіонів», і це дало свої наслідки в 2014 р.

Тому, окрім того, що громадянське суспільство переймається цими проблемами згуртованості, цими проблемами має перейматися і українська держава, з одного боку. А, з іншого, до прикладу, я хочу сказати, що мені зараз дуже подобається українізація такої молодіжної мережі як ТікТок.

Боротьба за молодь в контексті згуртованості, вона є дуже важливою. Тому що старше покоління, воно вже є зі своїми сформованими якимись думками, сформованими позиціями. Є великий спектр, який ми вже не згуртуємо ніколи. Згуртовувати треба тих, кого ще можливо згуртувати. Думаю, десь так.

Модератор: Чи можна досягнути порозуміння з різними групами, які в тій чи іншій мірі симпатизують противникам української держави, підтримують сепаратистів?

В. Міщишин: Як на мене, ключовим питанням згуртованості є питання ідентичності.

Колись Анатолій Федорович в одній зі своїх статей зазначав, що спільна ідентичність об’єднує і посилює, а розмивання – ослаблює. І ми це яскраво побачили на прикладі того, що відбулося в 2014 р.

Я вам скажу більше. В силу своєї військової спеціальності, мені доводилося спілкуватися з тими українцями, які залишилися там. І на непідконтрольних нам територіях, там вже сформована зовсім інша ідентичність, яка значно ближча до російської, ніж до нашої. Це є великою проблемою.

З іншого боку треба чітко розуміти і розділяти частину населення, яка симпатизує ворогу. Загалом їх можна поділити на 2 групи: це відверті вороги – ті, які ніколи не змінять своєї думки, і тих, яких гуртувати немає сенсу, і ті, які перебувають під впливом ворожої пропаганди.

Точно так же я погоджуюся, треба розділяти тих людей, які залишилися на окупованих територіях. Там є відверті вороги, там є колаборанти, і там є, їх більшість, – це українці-заручники. І відповідно так же до них треба і ставитися.

Нам вкрай необхідний закон про колаборацію, яким ми маємо визначити, хто це такі, ми маємо визначити чітко ставлення держави і те, що стосується тих людей, які зі зброєю воювали.

Мені колись один журналіст задавав питання щодо національного примирення за іспанським зразком. Чи готовий я років за 20-30, як людина, яка воювала, до примирення щодо тих, хто воює зараз проти нас на Донбасі?

І довелося йому пояснювати, що, наприклад, для мене і тих хлопців, які воювали, – є чітка різниця між ситуацією в Іспанії і ситуацією у нас. В Іспанії вони воювали, і одні, і другі, за своє розуміння Іспанії. У нас же поділ пішов, що одні воюють за Україну, а інші воюють за Росію, образно кажучи.

І тому це питання дуже болюче, і принаймні для декількох поколінь воно тупикове. Згуртованість можлива лише між людьми, які принаймні з ключових питань досягли якогось консенсусу.

Модератор – Максим Семенчук

Відеозапис експертної дискусії

Транскрибуваня – Д. Андрущенко, Л. Асцатрян

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».