Чому бідні…? Не причесані думки після експертного круглого столу

23 листопада 2010 року в приміщенні Дипломатичної академії відбувся міжнародний експертний семінар «Східне партнерство та ідея європейської інтеграції. Можливості обмеження і сфери співробітництва з точки зору Польщі та України».

Дуже цікаве обговорення, дуже кваліфіковані експерти, але мене особисто охопив ще більший сум після всього почутого. Звичайно я розумію, що ми втратили величезний шанс стати частинкою Європи і ввійти в клуб «обранців долі», «золотий мільярд людства» і головним винуватцем цієї втрати стали ми самі.
На початку 90-тих років економіка України була потужнішою за економіку Польщі, технології, які використовували ми були новішими, люди у нас жили не гірше поляків. Навпаки ми кепкували над нашими сусідами, використовуючи таку приказку «хоча пеньондзей нема, зате гонор мам[1]» і розказували усім охочим, як поляк у латаній свитині конячкою обробляє свій маленький клапоть поля.
Сьогодні ж один дуже розумний польський експерт, який досконало володіє українською мовою, сказав дуже цікаву та важливу річ:
Говорити про стратегічне партнерство між Польщею та Україною уже не можливо з об’єктивних причин. Ми дуже різні. У нас зовсім різні економічні потенціали, рівень життя, перспективи розвитку. Ми в НАТО та ЄС, наші люди можуть їздити по цілому світі без віз. Ми всі розуміємо зовнішньополітичні орієнтири Польщі. Наше економічне, політичне та ментальне майбутнє в західному  напрямі. Шкода, що українці за ці роки так і не визначились із вектором свого розвитку. А тепер ваш Президент, що майже щомісяця буває у Москві, уже декілька разів був у Брюсселі, до Варшави так і не заїхав.»
Що можна зауважити такій позиції? Все вірно.
У нас всі хочуть зробити в себе «євроремонт», поклеїти «єврообої», поставити «євро вікна», купити європейський автомобіль. Нікому ж в голову не приходить робити «совєтські» чи «російські» ремонти або купувати «Москвича». Але лаяти Європу і говорити, що без Росії ми вимремо – це нормально. І що найбільш неприємне, так це те, що говорять це простим людям, якраз ті, що купують для себе найкращі європейські гвинтокрили і навіть свої «мисливські хатки» оздоблюють матеріалами з Європи та наймають для цього європейських спеціалістів.
Цивілізаційний розрив, який створено в Україні ще в давні часи, коли різні частини України перебували під різними окупантами, підтримується в Україні штучно не тільки і не стільки «рукою Кремля», як нашими доморослими політиканами, які хочуть мати європейський комфорт проживання лише для себе і своїх дітей і не дай Боже для решти українців. Адже забезпечити якісне життя усім можна лише за однієї умови – впровадити європейські правила в усі сфери життя. Забезпечити верховенство права, владу зробити прозору та відповідальну, подолати корупцію, дати змогу громадянину самому реалізовувати свої ініціативи у підприємництві, забезпечити децентралізацію влади та на кінець проводити чесні вибори.
Але ж ви розумієте, що така «європейськість» відразу позбавить нинішніх обранців долі їхньої безмежної розкоші. Адже вони не можуть працювати у відкритій конкуренції, не можуть формувати свої статки не обдираючи державу та простих людей. Саме тому для них європейський вектор розвитку України не прийнятний. Їм потрібні лише європейські візи для себе і своїх родин, рахунки в європейських банках і… затурканий український народ, який би якомога довше боявся НАТО, Європейського Союзу, США чи української мови…
А в цей час усі сусіди обганяють нас за усіма параметрами.

Як видно із цієї діаграми, Україна відстала за показником валового внутрішнього продукту навіть від Румунії. Причому таке відставання щороку лише наростає, а не зменшується.
І це зрозуміло, адже на розвиток кожної країни-члена Євросоюзу працює весь Євросоюз. Працює не лише через надання величезних коштів із європейських структурних коштів на розвиток інфраструктури, а в першу чергу через вільну торгівлю в межах Євросоюзу, через перетікання капіталів, робочої сили, технологій і т.п. Накінець через економію витрат на оборону. Адже члени ЄС, як правило є членами НАТО. Колективна безпека завжди є значно дешевшою від безпеки індивідуальної. Особливо коли мова йде про країни невеликі. Уразливість таких країн, як Литва, Латвія, Естонія, Словенія без членства в НАТО є дуже великою, адже вони не в змозі мати, як потенціал військового стримування агресора(наступальна зброя великої уразливості) так і потенціалу оборони (наприклад винищувальну авіацію). В НАТО їм це і не потрібно, оскільки такі засоби стримування є в інших держав-членів. Спеціалізація військових сил різних держав це також і економія затрат і отримання переваг.
На згаданому семінарі, пан Ян Пекло, говорив дуже важливі речі щодо нових загроз, які з’являються в України в наслідок бурхливого розвитку Польщі. Мені було слухати це не тільки цікаво, адже я уже два роки намагаюсь донести подібні речі державному керівництву України, але все марно.
Мова йде про програму розвитку воєводств Східної Польщі. Ще два роки тому, по обидва бори україно-польського кордону знаходились однаково бідні регіони. Але починаючи з 2007 року Польща до 2013 року отримала величезні кошти, понад 30 млрд. євро на розвиток своїх східних воєводств. Зараз там бурхливими темпами реалізуються інфраструктурні проекти, розвивається освіта, сільське господарство, новітні технології. Через деякий час це уже не будуть бідні, слаборозвинуті воєводства… А що з українського боку? Нічого! Жодних державних та регіональних програм, жодного зрозумілого напряму розвитку, жодного фінансування. Отже напруга на кордоні виникає класично. З одного боку розвиток та благополучне життя, з іншого деградація та бідність.
Це загроза нашій стабільності, але, як підкреслив пан Ян, це і загроза для Польщі, адже люди з українського боку кордону будуть прагнути його перетнути… Тому, він вважає, що ЄС і Польща мають думати про підтримку українського регіонального розвитку. Добре, що хоч хтось думає за нас, якщо наші керівники на це не здатні.
Ще один цікавий момент, який вдалося почути на обговоренні, було визнання німецьким експертом, певної не зовсім конструктивної ролі Німеччини і долі україно-європейських відносин у пост революційний період. Адже саме позиція Німеччини не дала Україні отримати від Європейського Союзу чіткої артикульованої обіцянки членства. Адже формальна відмовка, що не запрошуємо до членства бо не має реформ також не зовсім чесна. Немає запрошення, немає мотивації до реформ. Добрими прикладами тут є Румунія та й Сербія. З’явилась обіцянка членства – швидко реалізувались реформи.
Чи можливо в нинішніх умовах інтеграція України в ЄС? Навряд чи. Чи можлива успішна коротко чи середньо строкова перспектива Східного партнерства щодо України? Навряд чи. Як на мене нинішній владі це партнерство без інтересу. Тут мова йде про такі незначні кошти, які навіть не можна порівняти з кредитами Міжнародного валютного фонду. А зобов’язання треба брати.
Як на мене, єдиною перспективою чи радше призначенням Східного партнерства є формування позитивного іміджу Євросоюзу серед українців та формування позитивного іміджу українців у Євросоюзі. А це можна досягнути через відносно недорогі проекти між локальними спільнотами з України та країн ЄС. Це і громади, органи місцевого самоврядування, громадські та наукові організації, дрібні та середні бізнесмени, діячі культури, спорт…
Європейці , які втомились від української сварки 2005-09 років спочатку вітали нову владу в Україні , яка здавалась монолітною, професійною… Але виявилось, що за цим фасадом ховається схильність  до авторитаризму, а відтак відхід України від демократії та європейських цінностей. Це все неминуче приведе на просто до зближення з Росією, а спочатку до Єдиного економічного простору, далі до митного союзу, а ще далі до військової організації ОДКБ, а далі… можливо до нової холодної війни.
Невже це комусь потрібно? Невже це потрібно українцям?
Анатолій Ткачук, 23.11.10

---

[1] Хоч не має грошей, зате маю гонор (приблизно так)