Як позбутись приниження народним депутатам України?

Написати маленьку оповідку на тему нинішнього депутатства у Верховній раді України  я вирішив після вчорашньої зустрічі з американськими професорами, які переді мною мали зустріч з одним із народних депутатів України. Він розказав їм  про  немічність депутатів та їх залежність від Прем’єра….
Ніхто не буде спорити, що Верховна Рада України сьогодні переживає не кращі часи. І не тому, що вона практично не приймає закони, що там постійно відбувається блокування трибуни, що рівень довіри людей до неї –  єдиному органу законодавчої влади в державі,  знаходиться на рівні статистичної похибки.
Ні, головна проблема у тому, що Верховна Рада втратила усі ознаки парламенту, а депутати перестали бути парламентарями у європейському розумінні цього слова.
Взагалі «парламент», як інституція було впроваджено в життя народів ще в умовах сильних монархій для того, аби різні стани, різні суспільні прошарки мали змогу в процесі постійних перемовин і дебатів знаходити компроміси в першу чергу щодо головного – податків та витрачання державних коштів. Потім до цього головного додались і решта – закони, контроль над виконавчою владою. Парламент має балансувати інтереси різних суспільних груп і стримувати виконавчу владу від надмірного посилення!

1. Законотворча функція Верховної Ради.

Останні роки в українському парламенті – Верховній Раді, відсутні процеси узгодження інтересів різних політичних груп та соціальних прошарків населення. Реального обговорення законопроектів та пошуку компромісів по ним – не відбувається. Є «керуюча рука», помах якої означає прийняття закону. Навіть обговорення практично ніколи не проводиться, все за скороченою процедурою, аби висловити альтернативну думку чи сумніви у доцільності саме такого правового регулювання не було змоги. Поправки до законопроектів від депутатів практично не враховуються, без пояснень причин не врахування.
В нинішньому скликанні, правда «керуюча рука» ослабла. Через відсутність реальних голосів у більшості, без шулєрства проголосувати закон не можна. Але від цього нічого не змінилось! Жодного конструктивного обговорення законопроектів не відбувається. Аби щось проголосувати – слід тікати за межі парламентської зали засідань, аби потім заявити, що закони прийняті! Але чи є до таких законів суспільна довіра?
Отже Верховна Рада України сьогодні не є повноцінним класичним законодавчим органом. Відсутність обговорення та пошуку компромісів у узгодженні інтересів при ухваленні законів, нівелює суспільну довіру до таких законів і веде до їх тотального ігнорування як суспільством, так і державними структурами.

2. Податки, бюджет і залежність депутатів

Мені пам’ятається, як напочатку 90-тих тодішній Уряд подавав у Верховну Раду проект бюджету на кілька сторінок з цифрами, за якими не було видно нічого. Ми тодішні «малограмотні» депутати намагались у цьому розібратись. Тягнули на засідання комісій міністрів, Прем’єра. Відбувались довгі дебати, переговори і бюджет приймався досить часто у суттєво відмінному від проекту вигляді. З роками до Уряду ставились все нові вимоги щодо бюджетного процесу, удосконалювався сам бюджетний кодекс і поступово він почав набирати рис процесу нормальної європейської країни. Потім все це було поламано і останніми роками бюджет приймається за кілька хвилин, поза бюджетним процесом! Наприклад Бюджет 2013 ухвалено в ігнорування деяких дуже важливих норм Бюджетного кодексу. Таке ігнорування законів потім б’є і по самих депутатах (про це трохи далі).
Аналогічна ситуація з податками. Ми пам’ятаємо, як ухвалення Податкового кодексу, без врахування інтересів малого бізнесу спричинило дестабілізацію місцевих бюджетів, регіональної економіки не індустріальних областей. Все одно довелось вносити зміни, аби вирішити проблеми, які були відомими перед ухваленням кодексу, але депутати, навіть ті, які бачили ці проблеми – мовчки проголосували.
Податок на майно відмінне від земельної ділянки – податок на нерухомість. Його впровадження Уряд рекламував, як «податок на багатство». Знову ж, ніхто не хотів чути зауважень, що насправді в запропонованому вигляді – це по-перше податок на бідних, а по-друге, витрати на його адміністрування не виправдовуватимуть надходження. Так і сталось. Податок введено, але в цьому році ніхто не знає, як його стягнути.
Така податливість депутатів на «пропозиції від яких  не можна відмовитись» грає злі жарти з ними у подальшому.
Отож тепер знову до американців.
От, як пояснив американським професорам проблеми депутатського приниження перед виконавчою владою один із депутатів:
«Мені, як депутату потрібно щось робити на окрузі, аби люди бачили мою активність: поремонтувати дорогу чи школу, провести газ. тощо. Для цього потрібні гроші, яких у мене не має, вони є у бюджеті. Я мушу йти до Прем’єра і просити його за такі кошти. Якщо я поводжуюсь лояльно, Прем’єр дасть доручення Міністру регіонального розвитку послухати мої пропозиції і включити їх у перелік об’єктів, які фінансуються з держбюджету. Далі потрібно ще вирішити питання з Мінфіном, аби таке фінансування відбулось і бажано не в грудні. От як після цього бути незалежним?»
А тепер давайте подивимось, чому депутату так слід принижуватись?
Не тому, що він хоче щось зробити в регіоні, а тому, що депутати або не знають, як має відбуватись фінансування регіонального розвитку аби виключити «походи до міністрів», або свідомо прагнуть зберегти ручний режим фінансування, аби за певних умов видурити для свого округу більше.
В 2012 році Бюджетний кодекс було доповнено однією дуже важливою для фінансування проектів у регіонах статтею 24-1.
«Стаття 24-1. Державний фонд регіонального розвитку
1. Державний фонд регіонального розвитку створюється у складі загального фонду державного бюджету.
При складанні проекту Державного бюджету України та прогнозу Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди державний фонд регіонального розвитку передбачається в обсязі не менше 1 відсотка прогнозного обсягу доходів загального фонду проекту Державного бюджету України на відповідний бюджетний період.
2. Кошти державного фонду регіонального розвитку спрямовуються на виконання:
державної стратегії регіонального розвитку та регіональних стратегій розвитку;
державних цільових програм та інвестиційних програм (проектів) у частині виконання заходів регіонального розвитку;
угод щодо регіонального розвитку та програм подолання депресивності територій;
державних програм розвитку транскордонного співробітництва;
програм і заходів соціально-економічного розвитку регіонів, включаючи програми і заходи розвитку окремих адміністративно-територіальних одиниць (зокрема, малих міст, гірських населених пунктів, населених пунктів зон спостереження тощо).
3. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи місцевих рад до 1 травня року, що передує плановому, подають центральному органу виконавчої влади з питань економічної політики пропозиції щодо програм і заходів, включаючи інвестиційні програми (проекти), що сформовані відповідно до частини другої цієї статті та можуть реалізовуватися за рахунок коштів державного фонду регіонального розвитку у наступному бюджетному періоді.
Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики на підставі поданих пропозицій здійснює оцінку та відбір зазначених програм і заходів на конкурсних засадах у межах індикативного прогнозного обсягу коштів державного фонду регіонального розвитку з дотриманням таких критеріїв розподілу між Автономною Республікою Крим, областями та містами Києвом і Севастополем:
70 відсотків коштів – відповідно до чисельності населення, яке проживає у відповідному регіоні;
30 відсотків коштів – з урахуванням рівня соціально-економічного розвитку регіонів відповідно до показника валового регіонального продукту в розрахунку на одну особу (для регіонів, у яких цей показник менше 75 відсотків середнього показника по Україні).
За результатами здійснення оцінки та відбору центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики до 1 серпня року, що передує плановому, подає Кабінету Міністрів України для затвердження пропозиції щодо розподілу коштів державного фонду регіонального розвитку з переліком відповідних програм і заходів.
4. Порядок підготовки, оцінки та відбору програм і заходів, що можуть реалізовуватися за рахунок коштів державного фонду регіонального розвитку, та порядок використання таких коштів (включаючи умови спрямування на таку мету частини коштів місцевих бюджетів) визначаються Кабінетом Міністрів України.»

Що принципово нового могла дати реалізація цієї статті?

1. Чітке розуміння областями суми коштів, які вони отримають з бюджету.

Наприклад, якщо бюджет 350 млрд. грн., то розмір фонду – 3,5 млрд. Він буде розподілений у два кошики. Перший кошик – розподіляється між усіма областями (70% від загальної суми) – 2,45 млрд.. Другий кошик у сумі 1,05 млрд розподіляється між областями, де ВРП на особу менше 75% загальноукраїнського показника.  Якщо населення Дніпропетровської області це 7,5% від населення України, то область може отримати 2,45 Х 0,076= 183,75 млн. Якщо це область наприклад Тернопільська, то вона може розраховувати до свої розрахункової частики по першому кошику, отримати додаткові кошти із другого кошика. Ця область належить до групи областей, у яких ВРП на душу населення нижчий 75% загальноукраїнського показника.

2. Мінімальний вплив політичного лобізму на рівні центральних органів виконавчої влади.

При дотриманні правил статті 24-1 БКУ ні уряд ні депутати не можуть змінювати пропорції в розподілі коштів між областями.

3. Мінімізація лобізму на рівні області

Частина 2 статті 24-1 визначає виключні переліки для отримання коштів. Ці документи, про які іде мова у цій частині розробляються різними органами в різні часові інтервали, тому пролобіювати швидко щось нове стає майже неможливим. При цьому в регіоні перевагу отримає не той, хто дає відкат, а той, хто працює системно і логічно: приймає стратегічні документи, розробляє розвиткові проекти, готує необхідну документацію.
У випадку запровадження в повній мірі вимог статті 24-1 БКУ депутат в регіоні може надавати лише методичні поради, його не можна використовувати, як прохача у кабінетах виконавчої влади.
Всі депутати стають рівними перед урядом, а відтак і незалежними у своїй діяльності.
Здається депутати мають бути кревно зацікавлені у такому прозорому та об’єктивному розподілі коштів в регіонах.
Але ні, голосуючи за Державний бюджет 2013, депутати підтримали власне урядовий проект, який повністю проігнорував згадану статтю Бюджетного кодексу. Замість близько  3,5 млрд гривень Державний фонд регіонального розвитку отримав близько 1 мільярда! А розподіл цих коштів у бюджеті взагалі не визначено! Повний ручняк від Уряду, повна залежність впливу депутата на окрузі від його порозуміння з Урядом! Але у такому випадку депутат уже не є самостійним і незалежним членом парламенту!
Коли депутати перестають бути незалежними у прийнятті рішень в парламенті, їх політична вага стрімко зменшується. Міністри перестають ходити в парламент, а їх заступники можуть дозволити собі прийти п’яними. Міністр внутрішніх справ чи соцполітики може накричати на депутатів з трибуни, а генпрокурор взагалі може не зустрічатись з депутатами, а на їх звернення писати відписки. Все усім сходить з рук.
Чому в усіх нормальних державах, парламент є найважливішою інституцією? Тому, що саме він контролює публічні кошти! Наш парламент повністю втратив цей контроль з власної волі.

Чи можна щось тут тепер поправити?

Дуже складно, але не безнадійно.
Депутати мають згадати, а можливо просто прочитати, адже для багатьох це буде справжнім відкриттям, що таке ПАРЛАМЕНТ, для чого він потрібен і яка роль у його діяльності кожного депутата.
Почати перебудову відносин з виконавчою владою парламент міг би через примушення Уряду виконати статтю 24-1 Бюджетного кодексу України. Тут не має жодної «партійної політики».
До регіонів слід відноситись з повагою, фінансувати прозоро, відкрито і справедливо.
Але тут не має альтруїзму. Прозоре фінансування регіонального розвитку прямий шлях до унезалежнення народних депутатів України від виконавчої влади.
А. Ткачук, 19.06.13