Згуртованість суспільства через освіту та просвіту. Денис Блощинський

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Згуртованість суспільства через освіту та просвіту» 22 червня 2021 р.

 

Денис Андрущенко: Тема доповіді Дениса Блощинського – «Як зробити освітній проект культурним і навпаки – для збільшення згуртованості суспільства».

Денис Блощинський: Я майже не випадково вибрав антураж львівської кав’ярні на площі Ринок. Вона така знаходиться в старовинній будівлі і в місті, яке просякнуто просто такими культурними кодами, контекстами, які дуже цікаво досліджувати в проектах та поза межами проектів.

Сьогоднішній мій такий роздум насправді буде навколо одного питання – взагалі як провести межі й кордони між освітою і культурою і чи можна їх проводити, чи потрібно їх проводити.

З одним із наших дуже добрих друзів у нас виникла потужна дискусія. Тому що рік тому я запросив її, нашу таку подругу фундації на один проект, де тема освітньої панелі формулювалась – «Освіта, як фукція культури». В нас була дуже серйозна дискусія, майже до образ. Головний закид в мій бік був, що ж це таке? Чому я так надаю меншовартість освіті? Як це так? Вона може бути функцією культури. Я дуже здивувався такій реакції.

Я тоді запитав людину: «О’кей, а як тоді ви сприймаєте культуру? Що таке культура?» І почалось найцікавіше. Дійсно, коли ми говоримо про освіту і про культуру, то треба навести трішечки різкість на ці поняття і зрозуміти, що саме ми називаємо культурними проектами і освітніми проектами.

Тому що в нашому суспільстві, як старі розношені кросівки, які вже втратили сенс і вже просто перейшли із категорії кросівок в категорію взуття, – розношуються деякі поняття. І вони втрачають сенс. І розуміння бренду, кольору, дизайну якихось речей вже відходить на інший план і ми вже не пам’ятаємо, з чого все починалося. Це просто стає взуттям.

Отак певні поняття стають просто словами, у широкому вжитку, без певних значень. Ми навіть не пропускаємо їх через себе.

Культурою дуже часто в нашому суспільстві називають «вишеньку на тортику» – якийсь інструмент, якусь таку дуже конкретну річ зазвичай. Або йдуть в грань таку «мистецтво» і називають якісь там контексти культурних продуктів. Або говорять про якісь-там побутові речі: культуру спілкування, культуру взаємодії.

І дуже мало хто дійсно пробує підійти до цього питання з точки зору бібліотеки сенсів, які формують передумову, запоруку виникнення людини, з одного боку, з іншого боку, які й наповнює ця людина, як активний співтворець цих сенсів.

Тобто ми маємо таке замкнуте коло. Дуже широку таку воронку, майже всеохопну, яка з нами трапляється з понеділка по неділю, з робочих ситуацій по якісь абсолютно побутові ситуації, яка включає безумовно і акти творчості, і акти самовираження, і акти самореалізації, дуже потужні мистецькі акти. Тобто все-все-все – це культура.

Якщо так підходити до культурних проектів і говорити, що ті проекти, які примножують сенси, які підтримують бібліотеку сенсів, які створюють більше передумов для розвитку людини, для формування людини, для її існування, для розгортання ідеї людини в часі і просторі, тоді це така серйозна розмова. І дійсно, тоді ми можемо говорити про освіту як про функцію ось такої культури.

Тому що тут треба знову ж таки навести різкість і на те, що в нашому суспільстві називають освітою. І чомусь освіту, ми знаємо чому насправді, але вона дуже так об’єктивізована, як і ті люди, які потрапляють в освітні простори, в школи, в вищі навчальні заклади, в садочки, точно так же вони об’єктивізовані.

І людей там нема. Одні об’єкти, які можна переставляти: Пєтічку зліва направо, Машечку справа наліво, і щось з ними робити, якісь маніпуляції з цими дітьми. І виводити на якісь там фінальні бачення, як ми хочемо з цим поступити.

Так і освіта сама – її чомусь можна отримати, її чомусь можна передати, її можна побудувати. І якось ми з нею як з якимось великим, незграбним вантажем поводимося. Дуже так складно, але ми можемо її переставляти, щось робити.

І себе як людину ми з цього процесу виймаємо і трішечки так дивимось… Я коли кажу «ми», я кажу про такі більш-менш стандартні стереотипи сприйняття цих речей.

Насправді, звісно, освіта сьогодні потребує зовсім іншого переосмислення. І перше за все, мені дуже хотілося б, щоб наше освітнє середовище почало породжувати розмисли, навіть не розмисли, бо розмисли у нас ідуть, а більше вводити в побутовий обіг розуміння того, що функція освіти проникає абсолютно через усе наше життя .

Ми пасивно отримуємо освіту в залежності від нашої спроможності, як особистості, як індивіда, який себе прокачав і готовий сприймати цей світ. Зранку до вечора, майже цілодобово в різних контекстах, не тільки в школі, не тільки в вищому навчальному закладі те, з чим ми взаємодіємо, може на нас впливати.

І тільки від нашої проактивної позиції залежить, наскільки ми можемо перевести себе в стан здобувача освіти. Освіти, як такого стану.

Мій один із найулюбленіших вчителів, авторитетів для мене … говорить про те, що людина може стати освіченою виключено в культурному просторі і функції національної системи сенсів. Національної культури, загальнолюдської культури. Через співзалежність великої кількості факторів, великої кількості чинників.

Ми не можемо взяти і сказати, що в коробочці №2 «школа» лежить шматок освіти, в коробочці №3 – «дитячий садочок», або там у «ВНЗ» лежить ще один шматочок освіти. Це некоректний в принципі підхід, як на мене, в суспільстві загалом.

Завершуючи роздум на цю тему, хочу сказати, що ми в нашій організації «З країни в Україну» прийшли до такого підходу проектної діяльності. Він для нас називається підхід 2.0, тому що ми колись по-іншому працювали, і стався переламний період.

Коли ми набули велику кількість такого практичного досвіду, який нам дозволив підважити певні речі і дуже так себе вивести з зони комфорту і поставити собі дуже незручні питання, ми зрозуміли, що абсолютно у всіх наших культурних проектах, що б ми не робили, з ким би ми не працювали, над якими сенсами ми би працювали, завжди тепер буде освітня компонента.

Абсолютно. Без виключення. Діти, підлітки, вчителі, директори шкіл, менеджери культури, управлінці, чиновники , бізнесмени, підприємці. Завжди ми будемо окремо приділяти увагу, виводити в окремий фокус, підсвічувати і думати про те, як можна створити умови для того, щоб люди, які створюють певні нові культурні коди, додають в нашу велику бібліотеку української культури нові культурні сенси, як зробити так, щоб вони мали більше налаштувань для того, щоб отримати з зовнішнього оточення, з зовнішнього контексту більше інформації для того, щоб якісніше створювати свої проекти, для того, щоб ефективніше мати можливість себе реалізовувати і досягати своєї мети і формувати свої цінності в своїх ініціативах і програмах.

Десь так, друзі, я б не хотів викрадати час, тому що така компанія тут шикарна потрапила…  Чи треба проводити цю межу між культурою і освітою? Я взагалі не бачу сенсу. Я бачу сенс виключно в цьому розмежуванні для фокусування уваги на певних речах і от ми в такий спосіб фокусуємо свою увагу в нашу діяльність

Сергій Чумаченко: Давайте, я попробую прокомментировать. Потому что, с моей точки зрения, нечего обсуждать. Потому что Денис абсолютно прав.

Можно расширять эту дискуссию, как-то её в разные стороны уводить, но, мне кажется, вопрос, который прозвучал, грубо говоря, что первично – культура или образование, он абсурден сам по себе. И эти вещи абсолютно взаимосвязаны.

Другой вопрос, что, если с точки зрения социологии на это смотреть, то единственная возможность влиять на культуру с социологической точки зрения, как на некий комплексный феномен, объединяющий убеждения, ценности, историю, культуру и выражающийся в коллективном мышлении и поведении – это действительно через образование. Другого инструмента устойчивого влияния нет.

Поэтому я поддерживаю полностью тезис Дениса о том, что, если есть смысл проводить какую-то границу, то только для того, чтобы понять, как, что вообще мы можем сделать для того, чтобы получить то качество культуры, которое обеспечит устойчивое развитие, комфортное для каждого гражданина Украины.

Денис Андрущенко: Питання від глядача до Дениса. Чи не важливіше, щоб всі освітні заходи були культурними заходами в першу чергу? Бо Денис казав, навпаки, що культурні заходи мають мати освітню складову.

Денис Блощинський: Цікава історія. Тут, розумієте, я би сказав, що це не стрічка Мьобіуса, а все-таки стрічка Фібоначчі. Тобто воно не може так перетікати із одного в інше і назад.

З точки зору того, коли ти розглядаєш саме ці два великі контексти через  інструмент події, інструмент заходу. Коли ми говоримо, що в культурному заході має бути освітня складова, то ми говоримо про те, що ми примножуємо і підсилюємо спроможність тих людей, які створюють культурний продукт робити це краще і робити кращим культурний продукт. І тоді ця освітня компонента надзвичайно важлива. Я виступаю за те, що майже в кожному із подібних проектів за дуже окремими виключеннями, мають бути такі складові.

Якщо ж ми розгортаємо навколо осі подієвого менеджменту, навколо того, що ми організовуємо певні там події і ми говоримо про освітні події, то тоді культура більше перетворюється на окремий контекст, в якому перебувають освітяни, в якому все це відбувається. І вона носить дуже важливе контекстуальне забарвлення і вона допомагає розгортати в просторі і часі цей івент.

В деяких випадках ми дійсно можемо робити і культурним кожен освітній захід. Але деякі заходи будуть суто профільними і з точки зору підсвічення і акцентування вони будуть сконцентровані на освітніх елементах і будуть проводитися для вчителів, для педагогів, для методологів, для внутрішньої освітянської кухні. Тоді просто немає сенсу перевантажувати людей-учасників.

Тут я вже говорю як івент-менеджер. Тому що ми як люди, коли потрапляємо в певні процеси, коробочка в голові в нас, на жаль, не супер комп’ютер, вона має певні інформаційні обмеження. Нам не треба там захаращувати собі свідомість мільйоном різновекторних цілей і бажань зробити одночасно все і одразу.

Тому коли ми говоримо, що це профільні освітні заходи, там просто треба розуміти цілі цього профільного освітнього заходу.

Після виступу Олександра Філоненка.

Денис Блощинський: Якщо можна, я б взяв репліку коротеньку. Я хочу сказати, що мені здається, це дуже показова ситуація. Я дуже люблю помилятися. Дуже люблю, коли щось не виходить, дивитися на це збоку і розуміти, чому саме так.

Я розпочав свій виступ з того, що в нашому суспільстві певні речі затерті і ми потрапляємо в пастку цих понять. А насправді, коли почав відповідати на запитання, яке було поставлено слухачем, точно так же впав в пастку своєї професії.

Тому що я за своєю професією інвент-менеджер. Для мене події, я їх роблю 20 років, різні там фестивалі, проекти. Це трошки така проф.деформація. І, коли Олександр говорить про нероздільні речі в дві сторони, то звісно маючи на увазі собитіе, як подію – феномен, який зустрічається в житті людини, це зовсім інше переосмислення, не інструментальне.

Я, на жаль, надавав відповідь суто інструментальну, при чому з цього боку, з боку виключно культури. Тому я абсолютно погоджуюсь і забираю Фібоначчі, залишаю Мьобіуса. Однозначно, точно. Неможливо уникати цих речей і мабуть мають бути звичними ситуації, коли з шкільних подій виростають фестивалі, а на фестивалях формуються школи і інституції цілі освітні. Тому так.

 

Відеозапис експертної дискусії

Модератор – Денис Андрущенко

Транскрибовано – Денис Андрущенко, Віра Кричковська

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».