Мова та згуртованість суспільства. Анатолій Ткачук

(попереднє бліц-опитування щодо дискусії «Мова та згуртованість суспільства» 15 лютого 2021)

– Які в Україні основні мовні групи?

– В Україні зараз точно можна ідентифікувати декілька найбільших мовних груп, які мають свої особливості.

Напевне найбільшою є україномовна група населення, яка складається в основному з етнічних українців, частково до цієї мовної групи можна зарахувати невелику кількість представників інших етносів, за умови їх дисперсного розселення серед україномовних регіонів – білоруси, німці, поляки, росіяни…

Саме українська мова впродовж дуже тривалого часу, через перебування українських регіонів у складі різних імперій була неприсутньою в управлінні українськими територіями, в підприємництві, а відтак стала другорядною у містах.

По суті, найбільший удар українська мова отримала від урбанізації. Російськомовне міське середовище – управління, виробництво та послуги – змушувало україномовних переселенців у міста швидко адаптовуватись до російської мови.

Натомість переселенці на територію українських земель не мали потреби в опануванні української мови. І саме тому національні меншини, які в різні часи опинились на українських етнічних землях, не ставали україномовними і не опановували українську мову, як непотрібну для життя в Україні.

Ситуація потрохи стала змінюватись після 1991 року, проте швидкість змін є дуже незначною. Українська мова поступово стає мовою управління і освіти, частково мовою дрібного підприємництва, що стимулює розширення її застосування.

Проте домінування російської мови у більшості сфер суспільного життя у великих містах, а саме там живе більшість українського населення, агресивний тиск на спроби відновлення позицій української мови в Україні з боку Росії та проросійських політичних партій та рухів в Україні – сповільнюють процес природного відновлення сфери застосування української мови.

Другою великою мовною групою є російськомовне населення, яке складається з російськомовних груп різного походження – власне етнічні росіяни, російськомовні українці (передусім із міст), російськомовні меншини у місцях їх як дисперсного, так і компактного проживання.

Угорськомовне населення України компактно заселяє частину територій Закарпаття.

Румунськомовне населення має компактне розселення на Закарпатті та на Буковині.

Є досить чисельними болгаромовні громади в Одеській області, також молдавські й гагаузькі на південному заході Одещини.

Окремо стоїть народ киримли з кримськотатарською мовою, який є досить чисельним і не має «материнської» держави десь в іншому місці.

– Які мовні потреби цих груп?

– Для кожної з цих груп є суттєві відмінності у мовних потребах, і щодо них є різна політика з боку держав, звідки походять ці мовні групи.

Так для більшості мовних груп національних меншин, які мають компактне розселення, найбільш важливим є отримання можливостей для їх інтеграції в український державний простір, який поступово українізується. Тобто ці групи у своїй більшості уже зрозуміли, що вони мають два варіанти для власного майбутнього – або бути адаптованими до українського мовного середовища в Україні, або стати донором для материнської держави, якщо ти не можеш робити кар’єру в українському мовному просторі.

Проте з іншого боку вони прагнуть зберегти і передати дітям свою мовну ідентичність. Тому для них однаково важливо отримати гарну освіту в школі українською мовою і водночас мати навчання і національною мовою. Такі мовні групи, зокрема киримли, болгари, молдавани, румуни, гагаузи досить успішні в опануванні української мови.

Ситуація щодо російської та угорської мовних груп виглядає дещо по-іншому. Як Росія, так і Угорщина зацікавлені у мінімальній інтеграції російськомовного населення і українських угорців в український простір. Тому саме у цих групах найбільш стійкий опір розширенню української мови.

На мій погляд і для цих груп у перспективі, якщо вони планують своє життя в Україні, також є важливим інтегрування в український простір. Росіяни з російськомовної групи, напевне прагнуть зберегти свою мову й у дітях. Російськомовні українці напевне більш просто можуть повернутись до української мови у наступних поколіннях.

Базові потреби будь-якої з мовних груп у мистецтві, в культурних продуктах, у медіа можуть забезпечуватись досить просто через можливості всесвітніх мереж, особливо коли мова йде про мовні групи, які мають свої «материнські» держави.

В місцях їх компактного розселення також національні та мовні потреби забезпечуються досить просто. Проте в межах всієї держави забезпечити однаковий доступ до всіх продуктів всіма мовами здійснити нереально і, можливо, й недоцільно.

Наприклад, на термальному курорті в Косино, розміщеного серед угорськомовних громад можна побачити оголошення «Є вакансія бариста/офіціанта/тренера до 35 років з вільним володінням українською мовою». Це оголошення дуже красномовне, на цій території мало людей володіють українською і тому нема звідки взяти працівників у заклад, де є відвідувачі з усієї, передусім україномовної України.

– Які страхи та образи на ґрунті мови є в цих групах?

– Найбільше образ і страхів, як це не дивно, притаманне найбільшій мовній групі – російськомовній. Напевне головною проблемою цих страхів є не природня поступова українізація українського мовного простору, а небажання Росії втратити вплив на Україну.

Тому Росія і її прихильники в Україні провокують і поширюють такі побоювання й намагаються стимулювати певні страхи і образи серед україномовного середовища. Адже україномовні українці, які знають відчуття приниженості за мовною ознакою, не розуміють, чому їхнє право на українську мову в Україні має бути обмежено через те, що російська мова за століття бездержавності стала домінуючою в Україні і має залишитись такою і далі.

Взагалі про страхи і образи ми знаємо в основному із пропаганди, а чи є реальні об’єктивні дослідження на ці теми, невідомо.

– Яким чином можна задовольнити потреби всіх мовних груп? Які заходи потрібно прийняти для того, щоби при цьому зменшити й навіть взагалі розвіяти згадані страхи й образи?

– Всі потреби всіх мовних груп одночасно задовольнити не вийде. По-перше, тому що ми не знаємо цих потреб. По-друге, навіть запровадження додаткових державних мов насправді лише погіршує ситуацію. Держава сепарується на мовні анклави, і це добре видно по Швейцарії, Бельгії чи Канаді.

Напевне найбільш прийнятним може бути наступний підхід:

• Єдиний український мовний простір в управлінні, освіті та обслуговуванні. Причому в обслуговуванні право першого звертання.
• В місцях компактного проживання меншин – право використання національної мови в режимі двомовності, і на це має бути передбачено додаткові фінансові ресурси.
• Державна підтримка існування національно-культурних закладів та початкової освіти національною мовою.
• Різнопланові фестивалі, які сприяють порозумінню, плекання діалектів поряд з літературною мовою.
• Переклади творів з різних мов на українську і навпаки, наявність субтитрів різними мовами у фільмах.
• Ну і головне – припинити штучно розганяти страхи та образи на ґрунті мови на ефірах і зняти проблему суперечок щодо статусу державної мови.

Матеріал підготовлено в рамках проекту «Діалоги про згуртованість» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»