Регіональне різноманіття та згуртованість суспільства. Іван Лукеря

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Регіональне різноманіття та згуртованість суспільства», що відбулася 14 грудня ц.р.

Модератор: Регіони такі різні – чи варто нам взагалі бути разом?

Іван Лукеря: На таке питання, як «Чи варто нам бути разом?», відповідь «так» очевидна. Тому що кожен регіон є успішним саме тому, що є цілісність. Кожна громада є успішною тому, що є цілісність і, очевидно, що в різниці ніхто не може розвиватися. Це дуже проста відповідь. Я думаю, що вона має бути очевидною для кожного громадянина України. Що сильнішими можливо тільки разом бути.

Якщо більш розширено подати, то питання звичайно наріжне. Наріжне в тому плані, що в Україні якраз різноманітність регіонів – це суттєва перевага. Це якраз такий принцип є «сильні в різноманітності».

Візьмемо Канаду, візьмемо будь-яку іншу країну, де є національні меншини, де території формувалися під впливом різних ідеологічних систем, різних імперій, входили в склад різних наддержавних формувань у свій час, якщо говорити про історичну спадщину. Але на сьогодні ось ту різність, яка формувалася під впливом різних систем, на сьогодні можна використати якраз як суттєву перевагу. Тому що це в результаті витікає в різний тип продуктивності праці, в різний стиль менеджменту, в різність підходів до управління, в різну динаміку життя в громадах чи в конкретних регіонах.

До прикладу, взяти стиль керівництва державного або публічного менеджменту в регіонах, як то Харківська, Одеська чи Дніпропетровська області. Це зовсім інший стиль менеджменту, ніж у Львові, в Чернівецькій області чи в Закарпатті, наприклад.

Хоча Закарпаття, напевно, поєднує особливості кожного регіону, ну, макрорегіону загалом. Там представлено і виражено певною мірою підхід і стиль, який притаманний східним, західним і центральним регіонам України. Закарпаття, можливо, те, що поєднує всю Україну, виражає всю Україну. І це, власне, перевага.

Беремо креативність Львова, де розвивається один підхід, один стиль, один бізнес, наприклад. Беремо продуктивність, наприклад, Дніпропетровської області чи Харківської області. Беремо креативність Одеської області і так далі. В поєднанні, якщо зробити з країни такий плавильний котел, коли перевага кожного множиться, взаємодоповнюється – в цьому, власне, буде величезний поштовх для розвитку України. Це така більш розширена відповідь на Ваше питання.

Модератор: Чи ви можете навести кейси, де регіональне різноманіття є ресурсом для збільшення згуртованості українського суспільства? Приклади, коли наше регіональне різноманіття перетворюється в якісь позитивні кейси? Коли різні регіони можуть співпрацювати на благо один одного?

Іван Лукеря: Багато кейсів. Зростання ринку ІТ в Івано-Франківську, і, відповідно, всієї інфраструктури в місті Івано-Франківськ, збільшення середньої заробітної платні по місту, вартість споживчого кошика зростає, надходження в місцевий бюджет зростає. Тільки через те, що дніпропетровські і харківські айтішники приїхали до міста Івано-Франківськ. Це яскравий приклад.

Ринок нерухомості в місті Львові через переїзд компаній з Донецька у Львів сприяв буму, зростанню інфраструктури міста Львова і навколишніх територій, що також позитивно впливає.

Про Київ я мовчу, як цей плавильний котел – це яскравий приклад, де вся культурна різноманітність плавиться в одному котлі, і немає різниці, якою мовою, це двомовне місто очевидно, все це виключно працює на зріст.

Кейсів є дуже багато. Я можу навіть назвати конкретні компанії, які з Заходу на Сході створювалися, де працюють люди. Волинська область, наприклад, де власниками є харківські підприємці і так далі.

Багато прикладів. Але якщо говорити більш глобально, звичайно, що спільне майбутнє – єдина очевидна річ, яка об’єднує регіони. Єдине, на жаль, у нас цього спільного майбутнього лише дуже-дуже базове сприйняття.

Звичайно, що навіть соціологія підтверджує, що питання незалежності країни – це те, що об’єднує її в чинних межах. Якщо не брати окуповану територію Криму, сходу – окремих районів Донецької, Луганської областей, то абсолютна більшість громадян України зараз би проголосувала на референдумі за незалежність України. Тобто і ось це підтвердження – воно є. І в цьому ми сходимося.

Єдине, що, на жаль, з приводу проекції майбутнього, ось цього немає. Тут ми вже починаємо різнитися. Базово, звичайно, ми хочемо мати незалежну, сильну Україну, самодостатніх громадян, комфортні умови проживання і так далі. Але коли вже виникає питання: «А де ми? Який проект це має бути? Яка система? Умовно кажучи, яку країну ми будуємо?». Якщо взяти громадянина України, наприклад, мешканця міста Києва, то більшою мірою він скаже, що будинок – це моя власність, і там має бути ОСББ, яким я керую і так далі. Якщо ж запитати громадянина, наприклад, Чугуєва, то він скаже, що квартира – це моя, а будинок – там має бути ЖЕК, і чому місто, держава, чи область не забезпечила мене нормальною «комуналкою»?

Модератор: Але при цьому Ви назвали кейс, коли зі Сходу переїжджають на Захід, і коли вони мають спільну якусь мету побудувати бізнес, тобто у них виходить співпрацювати…

Іван Лукеря: Це частка пасіонаріїв, які, звичайно, і створюють цю додану вартість. Я говорив про пересічного мешканця. А тут більшою мірою буде саме така різниця, а це глобально впливає.

А яка тоді наша країна? Тобто країна з великими податками і з соціальним пакетом чи країна з меншими податками, громадською ініціативою і більшим ринком? І ось тут ми починаємо різнитися.

І друге. 20-й рік, я бачу таку тенденцію, що ми, що громадяни починають входити у те, що називається словами політика Снайдера «політикою вічності». За 20-й рік громадяни України або мешканці України менше починають дивитися в майбутнє, менше розраховувати на майбутнє.

І от що показує конкретно соціологія: чи правильно ми рухаємося? Знову переважаюча більшість людей каже, що ми рухаємося в неправильному напрямку. А це якраз і є ця «політика вічності», коли ми циклічно заходимо, живучи більше минулим, ніж дивимося і проектуємо майбутнє.

Думаю, що нас об’єднують не тільки базові речі – те, що країна незалежна, суверенна, і ми готові це підтверджувати, в тому числі, на завтрашньому, наприклад, референдумі.

Вже хотілося би бачити спільний образ майбутнього країни. А яка система? А яка наша країна? А куди ми рухаємося? Тут величезні проблеми.

Ну, і останнє з приводу державної регіональної політики. Звичайно, головний пріоритет – це визначити цілісні стратегічні задачі.

Нам на сьогодні хороше питання я задам, бо Фейсбук аудиторії не бачить: «Шапка на ялинці – що це показало?» Думаю, Анатолій Федорович також відкоментує, що це показало. Там навколо цього дискусія: чи ми відкриті до майбутнього, чи не відкриті до майбутнього.

Модератор – Денис Андрущенко, співзасновник Фонду Лідерів, м.Черкаси

Відеозапис експертної дискусії

Транскрибовано Лідією Асцатрян

Підготовлено в рамках проєкту «Діалоги про згуртованість», що ініційовано за підтримки Фонду Ганса Зайделя.