Слідкуйте за новинами

Розрив між поколіннями та згуртованість суспільства. Олег Саакян

Дата: 20.07.2021

Розрив між поколіннями та згуртованість суспільства. Олег Саакян

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Розрив між поколіннями та згуртованість суспільства»13 липня 2021.

 

Максим Семенчук: Який механізм у відносинах між поколіннями призводить до протистояння та розриву? Чому зараз цей розрив поглиблюється?

Олег Саакян: Направду, питання дуже-дуже глибоке. І воно має багато різних вимірів. Тому в три хвилини я не претендував би на якусь істинність, я просто певні свої роздуми сказав би про декілька аспектів.

Мені здається, що, перше, абсолютно вірно, погоджуюся з паном Ткачуком, що передача інформації як така, вона зараз відбувається з інших джерел. Тобто одна з функцій, яку фактично діалог поколінь виконував, вона фактично відпала.

Друга – це нормоціннісна. Так само ми часто бачимо, що досвід є не релевантним, плин часу змінюється, технологічність змінюється швидко. Відповідно, левова частина цього досвіду є нерелевантна сьогоднішньому дню.

І одразу це накладається на сепарування нового покоління, певні психологічні аспекти зростання тощо і відкидання всього цього досвіду як абсолютизація всього цього досвіду, як нерелевантного.

Також мені здається, що є цікавинка в тому, що ми проходимо свою трансформацію від Радянської України, Радянського Союзу до сьогоднішньої України.

Радянський Союз – це був соціокультурний експеримент з побудови «советской общности» зі знищенням і заміною базового набору інститутів. Вірніше, набору базових інститутів, які мають супроводжувати становлення людини, її розвиток тощо.

Умовно кажучи, забираємо дитину спочатку в октябрята, потім в піонерію і т.д., виховувати має колектив, а не сім’я. Інститут хрещених прибираємо. Мають замінити це державні інститути, себто держава брала на себе функцію виховання нового громадянина, знищуючи при цьому сімейні інститути.

І виходить, що сьогодні все частіше те, що я можу спостерігати просто по оточенню навіть, батьки, при чому це вже два покоління, навіть не одне, дуже часто не розуміють, а що таке бути батьками в нинішньому світі. Себто, фактично те, що мало забезпечувати цю тяглість поколінь всередині певної сім’ї, і мало змінюватися і трансформуватися впродовж ХХ ст., воно в нас було витіснено в більшості своїй.

Не всюди, не завжди. Десь церковні інститути додатково підтримували це, десь родинні зв’язки були більш сильними, десь сімейну історію знали добре, і тягнулася вона через передачу з вуст в уста, і це забезпечувало… Але в більшості своїй у нас тут існує вакуум.

Фактично, сьогодні держава, яка розвалилася, Радянський Союз, не виконує цієї функції. Сімейні інститути мають певні вади, тому що вони відсталі у часі, в лазі знаходяться до цього. І ми опинилися перед викликом, коли нове покоління фактично залишено напризволяще з точки зору цих інститутів.

Я зараз не готовий піти глибше і проаналізувати, тому що я не є ані культурологом, ані антропологом, але те, що тут є розрив, для мене, наприклад, дуже очевидно.

Також я б сказав, вже ідучи до моєї сфери, до політології, домінування традицій галузевості мислення так само цьому не допомагає. У нас дуже часто мислять, не важливо, ми зараз яку політику будемо виробляти – по промисловості чи по сімейній політиці, чи гуманітарну політику, – вона у нас завжди буде під вивіскою галузевої.

І тоді у нас зокрема і ця царина гуманітарного простору, вона просто сприймається як певна галузь, яка вирізана від інших, яка існує майже у вакуумі, штучно, лабораторно створеному.

І тоді виникає питання взаємозв’язків поколінь, наприклад, при плануванні зараз просторів в ОТГ, в громадах. Нам треба окремо покрити літніх людей просторами, молоді треба майданчики створити, а тут треба, щоб люди середнього віку могли відпочивати. І це сприймається як три окремих галузевих проблеми, які мають вирішуватися три по окремішності.

А закладання десь простору, який об’єднував би три покоління, я, чесно кажучи, навіть як постановку питання майже не зустрічав. Тому мені здається, що тут є і певне коріння в традиції мислення, з якою так само потрібно працювати.

І тому дякую за захід – це, як мінімум, актуалізація цього спектру питання з приводу згуртованості як в мікрогромаді, в сім’ї, так і на рівні держави.

 

Максим Семенчук: Велике дякую! Тож хочу резюмувати, наша розмова йшла навколо швидкої зміни соціальної реальності, і що різні покоління формуються в принципово різних соціальних обставинах.

Давайте трохи поспілкуємося про те, як можна пом’якшити, вирішити цей стан, цю проблему розриву між поколіннями? Як побудувати відносини, щоб вони укріпляли згуртованість суспільства?

Олег Саакян: Дякую. Я тоді декілька аспектів скажу.

Перше – це усвідомлення цього виклику. І тоді ми починаємо шукати інструменти, яким чином можна з ним працювати. На сьогодні ще усвідомлення цього аспекту, мені здається, – не завершена справа.

Далі – це імплементація в різні політики цього моменту, як я вже казав. Наприклад, зараз в процесі децентралізації це могло бути пов’язано з розвитком територій.

В реформі освіти – це так само могло бути певним елементом. Наприклад, є практики садочків дитячих, де роль вихователів виконують представники третього покоління, скажімо, літні люди. І, умовно кажучи, це можливість отримати дитині бабусю чи дідуся на цей період, поки вона знаходиться у дитячих садочках. Чи могло б це бути відповіддю для частини малих громад, особливо, сільських громад у нас, в Україні? Я думаю, що цілком могло б стати відповіддю.

Також це імплементація в урбан розвитку. Поруч з тим це має входити, скажімо, в соціальні практики. Тобто має впроваджуватися як певна норма соціальної практики. У нас же взагалі відношення до поколінь і до віку, воно є вкрай викривленим. І я думаю, що зараз багато людей сказали б: «Про що ви взагалі кажете? Про покоління незрозумілі? У нас на ринку праці людині, яка перейшла межу 45 років, знайти роботу майже неможливо».

Це вже говорить про взагалі культуру в трудових відносинах, коли, яка може бути передача досвіду, якщо у нас просто відрізається одне з поколінь від доступу до трудових колективів. Хоча, можливо, так, по знанням вони б програвали сучасним, але по досвіду і по цих стандартних ситуаціях, що казав пан Ткачук, і можуть повторюватися у різних контекстах – це покоління має золотий досвід.

І тут я ще один аспект, саме пов’язаний з досвідом, виокремив би, направду, коли ми відрізаємо одне з поколінь і не створюємо механізмів діалогу між поколіннями на заміну тим механізмам, які існували раніше. Тому що я повністю погоджуюся з тезою, що у нас нема конфлікту.

У нас є гіперконкурентне суспільство. І це проявляється і на тлі віку. У нас є просто розрив, коли покоління лежать в різних площинах – ціннісних, комунікативних тощо. І якщо нема цих механізмів взаємодії поколінь, то тоді це навіть не може стати конфліктом. Це просто розрив, який нічим не долається, і ми втрачаємо цей золотий досвід.

Направду, неважливо, що ми візьмемо, – трудовий колектив чи політику – ми побачимо, що просто ми як суспільство від цього втрачаємо. І навіть з цієї точки зору раціональності було б правильним подивитися, де ми вже зараз можемо створювати ці механізми, і яким чином цей досвід використовувати.

 

Максим Семенчук: Чи можна вважати поколіннє-формуючим фактором травму поколінь? Чи травма поколінь формує покоління?

Олег Саакян: Я майже можу погодитись і майже можу нічого не додати в тому плані, що є таке поняття, як ціннісна травма. Дійсно і вона може видозмінювати орієнтири і цінності покоління.

Ну так вже сталося, що на наших теренах у кожного покоління є своя ціннісна травма. Для когось це розвал Радянського Союзу, при чому позитивно чи негативно, байдуже.

Є події такого масштабу, що вони тектонічно впливають на соціальну і ціннісну картину. І дійсно, вони можуть бути об’єднавчими факторами. Так і вони можуть стати прірвою між поколіннями, якщо вони відбулися на зламі. І тоді ми можемо побачити, як одне покоління відсунули в один бік, а інше покоління в інший бік відсунулося.

І це потребує, скажімо, специфічних інструментів роботи й індентифікації таких речей, це абсолютно вірно. Тут може бути як ресурс для збільшення згуртованості, так і виклик, який буде протидіяти цій згуртованості і навпаки розмежовувати.

 

Глядач: Тут не прозвучало про втрачені покоління, коли в 90-ті був злам. Але я про інше. В 60-х рр. людство втратило напрямок в космос, висадилися на Місяць, а після цього нічого не було. Зараз є новий тренд – в нас фактично кілька мільярдерів, один уже вилетів в космос, інший запускав ракети, третій зараз запускає.

Настільки глобальні надлюдські цілі могли би бути зараз поштовхом для єднання поколінь? Тобто коли є велика ціль, вoна може об’єднати всіх. Тобто на вашу думку, що би могло бути зараз поштовхом як на планетарному так і просто більш локальному для України рівні, який виклик міг би бути об’єднавчим? Дякую.

Олег Саакян: Ковід – класичний приклад теми, коли вона стала «крос-» для різних поколінь і яка багатьох наштовхнула на те, щоб попіклуватися про літніх людей, поспілкуватися, навпаки відмежувати спілкування фізичне для того, аби не порушити її здоров’я.

Тобто будь-які події такого масштабу можуть ситуативно, але згуртовувати. А можуть і вдовгу, якщо це правильно використати і підійти до цього з розумінням, які процеси. Взагалі ці явища цікаві чим – вони показують реальні потенціали, не гіпотетичні, які існують в певному суспільстві, ті практики, які можливо були підзабуті, ті норми, які були підзабуті. Воно проявляє те, на чому органічно ти можеш потім надбудувати політичним чином вже певні норми, або інституціоналізувати ті практики, які вже проявилися.

Тому важливо дуже часто цей досвід проаналізувати, відрефлексувати, взяти з нього корисне – те, що викинули. Як от коли вулкан, наприклад, викинув і якісь діаманти розкидав, якісь мікроелементи тощо – те, чим можна потім скористатися. Отут от важливо цими лабораторіями під відкритим небом скористатися.

Ну, це потребує хорошої гуманітарної школи. В Україні, зокрема, і всі питання, які ми будемо обговорювати, і всі суспільні трансформації стикаються з тим, що в нас дуже хороша технічна школа в Україні, і вона ще залишково існує, і є вже нові приклади, навіть і наш оцей діалог між поколіннями з розривами, але це, на жаль, діалог в технічній царині. ІТ в нас розвивається, вони потребують інженерії тощо. А гуманітарна школа… – ну, якось я українську сорбону чи гарвард чи єль назвати не можу.

Відповідно в нас тут дуже тяжко все і, на жаль, дуже багато з тих процесів, які відбуються в українському суспільстві, залишаються невідрефлексованими в науковій площині, або в академічній площині, або в раціональному. Вони рефлексуються виключно в емоційному. Відповідно це мистецькі твори, це музика, це інші способи рефлексії, які не дають нам потім знання. Вони дають переживання, дають емоцію, дають досвід, але не дають знання, яке ми могли би потім передати і на базі якого вибудувати певні інституції.

Відеозапис експертної дискусії

Модератор – Максим Семенчук

Транскрибовано – Денис Андрущенко, Лідія Асцатрян, Віра Кричковська

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».