Слідкуйте за новинами

Розрив між поколіннями та згуртованість суспільства. Євген Лір

Дата: 21.07.2021

Розрив між поколіннями та згуртованість суспільства. Євген Лір

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Розрив між поколіннями та згуртованість суспільства»13 липня 2021.

 

Максим Семенчук: Який механізм у відносинах між поколіннями призводить до протистояння та розриву? Чому зараз цей розрив поглиблюється?

Євген Лір: Вітаю, колеги. І хотів би підхопити одразу попередню тезу стосовно того, що саме ми беремо у спектр обговорення, на чому фокусуємо свою увагу, адже, на жаль, наразі ми послуговуємося здебільшого західною моделлю сприйняття поколінь.

На жаль, адже якщо звертатися навіть до того ж Хайдеггера, ми маємо розуміти, що покоління мають свою точку «нуль» – точку відліку, від якої ми рахуємо ці умовні 20, 15, 17 років. Вираження того, що ми вважаємо коліном.

І наша точка «нуль» обнулилася, даруйте мені за тавтологію, якраз у 1991 р., і, відповідно, ми не можемо повністю імплікувати покоління «зумерів», покоління «бейбі-буму», цього американського «покоління Ζ», покоління «нульових» просто тому, що наші суспільні процеси відрізняються від того, що вже досліджено і прописано, і розроблено на систему суспільних відносин на території Західної Європи, на території Північної Америки.

Тому, перш за все, звісно ж засмучує брак системного підходу до дослідження українських процесів в оптиці внутрішньоукраїнського суспільства.

І також хотілося б повністю погодитися із тезою пана Бориса Херсонського стосовно того, що насправді розрив іде не стільки на поколіннісному рівні, скільки на ціннісному.

Адже коли ми звертаємо увагу на демографію переглядів певних тематичних Ютуб-каналів, наприклад, або сторінок на Фейсбуці, або будь-якого медіа джерела, яке має достатньо серйозну репрезентацію, то ми побачимо, що вік не настільки важить, що середня аудиторія може розтягуватися від 14 до 60 років.

І насправді значно важливіше дивитися на те, які інші запити у пошуковій системі Гугл роблять ці люди, на які інші канали вони підписані. Тобто тлумачення одних інтересів за допомогою інших, тлумачення однієї системи цінностей за допомогою її складових.

І тому говорити про те, що людина, умовно кажучи, одного покоління завжди буде ближчою до представника свого покоління, аніж до когось або більш літнього, або більш молодого – також не є правильним. Адже ми чудово пам’ятаємо нещодавні скандали, які були стосовно концертів російських виконавців, де представники покоління, яким зараз 20-25 років, так само протистояли представникам цього ж покоління тільки через те, що вони мають ціннісний розрив. І підтримали їх представники того покоління, яке застало становлення незалежності.

І зараз чимало таких процесів відбувається саме у культурній царині під-час обговорення складних питань в принципі актуальних для всього суспільства, тому я б радше наголосив на тому, як ми сприймаємо певні травми, які ми пережили усі, незалежно від того в якому віці перебували, і на те, до кого ми себе відчуваємо приналежними більше, аніж наголошував би саме на віковому розриві.

 

Максим Семенчук: Велике дякую! Тож хочу резюмувати, наша розмова йшла навколо швидкої зміни соціальної реальності, і що різні покоління формуються в принципово різних соціальних обставинах.

Давайте трохи поспілкуємося про те, як можна пом’якшити, вирішити цей стан, цю проблему розриву між поколіннями? Як побудувати відносини, щоб вони укріпляли згуртованість суспільства?

Євген Лір: Дякую. Якраз хотів би прокоментувати, з вашого дозволу, стосовно добровольчих батальйонів. Також маю декілька спільних проєктів з представниками добробатів. Один з моїх видавців – засновник «Дому Химер» – це спочатку доброволець, потім МБ-93.

В мене моя емоційна бульбашка дещо відмінна, адже люди мого віку плюс-мінус, які пішли на війну в 2014-2015 році у складі «Айдару», у складі «Правого сектору» абощо, вони йшли через загострене внутрішнє почуття справедливості, усвідомлення того, що те, що відбувається це неправильно, це порушує їхні життєві координати.

І саме це вмотивовує їх на по-суті алогічний з точки зору збереження десь там вчинок на захист спільних територій, спільних цінностей із людьми, з якими вони не є знайомими.

Тому тут не буду стверджувати за всіх, але, мені здається, тут питання не в поколіннях і не в тому, що старше покоління більш готове захищати землі, ніж молодше, а у тому наскільки ця людина виховувалась в дотичності до цінностей народу, нації, держави, називайте це будь-як.

Тут хотілось би згадати про декілька проєктів. Але перш за все за книжку Ірини Герасимюк, з якою ми наразі працюємо над спільним проєктом. Це «Розстрільний календар». Це, як на мене, чудова відповідь, як подолати чи трошки скреслити різницю між поколіннями: спільним наративом, спільною історією, спільними розповідями про тяглість, розповідями про те, що речі, які відбуваються сьогодні, мають цілком конкретні передумови з цілком конкретними дійовими особами, персонажами, іноді героями, іноді лиходіями.

«Розстрільний календар» – це спосіб показати усі злочини Радянського союзу по суті через календар. Тобто ви відкриваєте книжку на сторінці відповідного дня і бачите, що у конкретний день когось скривдили, когось схибили, когось запроторили за грати нізащо.

Це показує цю різницю між роками. Тобто ми можемо умовно побачити сьогоднішнє число про 1970 рік. Умовно, про страту угорської, по-суті, а наступний день у нас буде 1931 рік, а наступний день 1989 рік.

Ми побачимо, що процеси, які розірвані між трьома поколіннями не надто відрізнялися одне від одного. Хіба що процесом виконання і втіленням механізмів.

І як було сказано раніше, саме спадковість, діалог між поколіннями дозволяє побачити, що те саме може відбуватися і певною мірою відбувається і наразі. І люди, які мають досвід прямого протистояння з певними організаціями, з певними службами, цілком можуть надати інформацію, яка стане в нагоді більш сучасним, більш молодим поколінням.

І також ще один проєкт, який має стосунок до такого проговорення – це більш нове, більш сучасне. Це «Витіснене покоління» Олега-Богдана Горобчука. Хто був на «Книжковому арсеналі», пам’ятає презентацію. Це його проговорення кар’єр тих поетів, які жили на зламі десятиріч і на зламі для нас майже цивілізаційних епох, а саме 90-ті.

Те, що по-суті люди опинилися загублені, люди опинилися поміж двома протилежними наративами, і проговорення їхнього досвіду як спосіб знайти міст між людьми, які певним чином ідентифікують свій досвід з Радянською державою, і тими, хто її не застав, тож на мою думку, саме підхід створення спільних історій – є одним з найдієвіших для створення більш сприятливих умов для діалогу, полілогу поміж поколіннями.

 

Максим Семенчук: Чи можна вважати поколіннє-формуючим фактором травму поколінь? Чи травма поколінь формує покоління?

Євген Лір: Тут згадав про два приклади, поки ми говорили. Перший приклад це тяглість тих самих поколінь.

Звідки в принципі люди мого віку, молодші люди, дізналися про існування пісні «Плине кача»? Це саме тригерний момент, травма, яка об’єднала незалежно від віку, незалежно від місця перебування і виду діяльності. Тобто спочатку Майдан, потім війна.

Тим не менш, це народна пісня, яку люди, які виросли здебільшого в містах, почути в принципі не могли, окрім як від старшого покоління, яке цю пісню знало ще від своїх дідів-прадідів. Тому що народна творчість в будь-якому разі живе не в інтернет-записах, а в живому виконанні. І потім підхопили.

І це відбувався просто неймовірний процес реактуалізації по-суті народного матеріалу, написаного невідомо ким, невідомо коли, але за сучасних умов пісня «Плине кача» має чіткі конотації, чітку впізнаваність. Чіткий контекст, я би навіть так сказав.

І другий момент такої тяглості передачі поколінь – це те, що по суті це стосується конкретної особи, але в цій особі втілюється значно ширші ідеї чи значно ширші культурні вподобання.

Можливо, пам’ятаєте, коли Віктор Медведчук подав у суд на книжку Вахтанга Кіпіані про Василя Стуса, і під судом зібрався мітинг, і на кожен суд люди ходили і потім на суд самого Медведчука люди ходили. Люди, які не застали самого Василя Стуса, 1990 року народження, 1995 року, 2003 року, я там бачив буквально дітей на одному з мітингів, приходять мститися, тому що Стус для них має ціннісну важливість не стільки навіть як поет, скільки як особа, що втілює в собі культурні коди, за які ми хочемо боротися, за які ми хочемо відстоювати, за якими ми себе ідентифікуємо.

І готовність мститися за Стуса, за якісь інші спаплюжені раніше символи – це непогано так об’єднує людей, які Стуса не застали, які про нього дізналися зі шкільної програми. Тому, як на мене, у таких от бурхливих моментах об’єднання відбується швидше і дуже часто цікавіше, ніж за звичайних побутових обставин.

Відеозапис експертної дискусії

Модератор – Максим Семенчук

Транскрибовано – Денис Андрущенко, Лідія Асцатрян, Віра Кричковська

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».