Слідкуйте за новинами

Що таке згуртованість суспільства та як її вимірювати. Сергій Шаповалов

Дата: 20.11.2020

Що таке згуртованість суспільства та як її вимірювати. Сергій Шаповалов

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Що таке згуртованість суспільства та як її вимірювати», що відбулася в Українському кризовому медіа центрі – УКМЦ 18 листопада ц.р.

 

Модератор: Що таке згуртованість і чим вона відрізняється від єдності, солідарності і спільності? Як її вимірювати?

 

Сергій Шаповалов: Доброго дня, шановні колеги. Дякую, що запросили взяти участь у цій дискусії. Це вже не перша зустріч у рамках обговорення соціальної єдності.

Я не претендую на те, щоб за п’ять хвилин виступу відкрити всю багатоманітність, складність цього явища, але, можливо, запропоную новий погляд на це явище, про яке, напевно, ще не говорили.

Отож, соціологи працюють з явищем «соціальна згуртованість» вже доволі давно. Я хотів би сьогодні в загальних рисах розказати про погляд одного з батьків соціології – Еміля Дюркгайма, який ще в кінці 19 ст. задавався питанням, яким чином тримаються вкупі великі суспільства, які вочевидь складаються з дуже великої кількості індивідів, у кожного з яких є своє життя, свої проблеми.

Люди думають передусім про те, яким чином їм реалізуватись у цьому суспільстві. Яким чином великі багатоманітні суспільства з усією їхньою багатоманітністю інтересів якимось чином тримаються вкупі, рухаються вперед до якихось цілей? Питання цілком справедливе.

Свого часу теоретик націоналізму Бенедикт Андерсон дуже влучно сказав, що сучасні нації є спільнотами, у яких абсолютна більшість членів цієї спільноти особисто не знають одне одного. І тоді закономірне питання: а що ж змушує їх відчувати власне себе членами однієї спільноти, працювати на благо цієї спільноти і рухатись спільно до тієї візії майбутнього, яку має ця спільнота?

І хоча Андерсон як теоретик націоналізму, звісно ж, пропонував свої чинники, які згуртовують суспільство, тим не менш, повернемось до Дюркгайма. Дюркгайм ще наприкінці 19 ст. вважав, що існує певна колективна свідомість. Під нею він вважав набір цінностей, набір правил соціальної взаємодії в суспільстві, які знайомі більшості членів суспільства, і цих правил соціальної взаємодії більшість членів суспільства дотримується.

Відповідно ця колективна свідомість – це уявлення про те, яким правилом керується суспільство і як його члени взаємодіють між собою. Це слугувало для Дюркгайма фундаментом, підґрунтям для згуртованості суспільства загалом. Зважаючи на це, як я сказав, багатоманітність різних суспільств, на думку Дюркгайма, коли ось ці цінності, які суспільство згуртовували, перестають підтримуватись переважною більшістю членів суспільства, виникає явище, яке він називав соціальною анемією.

В анемічному стані все більше людей відчувають себе відчуженими від решти суспільства, немає солідарності між різними соціальними групами. Навіть в межах соціальних груп у людини виникає питання: «Чому я маю відчувати щось спільне з, наприклад, студентами свого університету чи робітниками своєї галузі?»

В анемічному стані виникає поняття безнормності, тобто зникає відчуття того, що правильно чи неправильно в цьому суспільстві. Як результат, взаємодії між людьми всередині суспільства порушуються – суспільство починає дезорганізовуватися зсередини.

Тому я думаю, очевидно, що суспільству, яке перебуває в такому стані, дуже важко послідовно розвиватися, згуртовано рухатися до досягнення якихось цілей і навіть у момент екзистенційних загроз, зовнішньої агресії зокрема, що дуже актуально для України.

Суспільству, яке перебуває в стані соціальної анемії, важко мобілізуватися для ефективної протидії цим загрозам, які несуть, як я вже сказав, екзистенційний характер.

Анемія супроводжується багатьма чинниками. Чому я говорю, що супроводжується? Тому що ці явища, які співіснують, є взаємопов’язаними, але важко сказати точно, що з них є причиною, а що є наслідком.

Це явище – соціальний песимізм, це відчуття безсилості повпливати на стан справ не тільки в країні, але й на рівні спільноти, до якої людина належить; це певний цинізм, коли люди починають поділяти таку думку, про те, що мета виправдовує засоби.

Давайте подумаємо про те, як це відбувається в Україні. З соціальним песимізмом у нас все «в порядку». Влітку 2019 року, готуючись до одного з обговорень судової реформи, я аналізував результат опитувань про обізнаність і ставлення до судової реформи. 40% наших громадян сказали, що вони нічого не знають про зміст судової реформи і її перебіг. Наступне питання – це оцінка результативності цієї реформи. І от ці 40%, які сказали, що вони нічого про реформу не знають, з них більшість близько 60% сказали, що реформа провалилася. Тобто ми нічого не знаємо про реформу, але вона провалилася, – і це індикатор.

Це могло б бути смішно, якби не було так сумно, тому що насправді це є виявом тотальної зневіри в те, що те, що робить влада, може бути конструктивним.

Класичний приклад в таких випадках для ілюстрації цієї тенденції – це подивитись на кількість людей, які вважають, що країна розвивається в правильному чи неправильному напрямку. Я нагадаю, що тут оптимістів в нас було більше всього лише двічі в нашій історії незалежності України: це перші кілька місяців правління Віктора Ющенка і близько півроку правління Володимира Зеленського.

Власне це є в нас криза довіри до влади, але, напевно, ще глобальніше це проблема верховенства права, коли людина бачить, що закон неоднаково застосовується до всіх членів суспільства, то це змінює радикально поведінку людини в цьому суспільстві. Ця конкретна людина перестає вірити, що влада в країні може захистити цю людину і забезпечити справедливість. В такому випадку це, власне, і породжує цю недовіру.

А недовіра це відповідно ж і є уявлення про те, що влада, яка існує в нашій країні, не може привести нашу спільноту до якогось майбутнього. І тоді продовжується ще такий ланцюжок розмірковувань, – а тоді навіщо цій владі платити податки? А навіщо дотримуватися законів насправді? Чому я маю дотримуватися законів, які влада прийняла для суспільства, але які неоднаково для всіх застосовуються?

Це й є анемія, коли норми поведінки, – і формальні, і неформальні, – піддаються сумніву через їхній отакий стан застосування. Як наслідок, суспільство (не наше, а загалом, але і в Україні також), перетворюється, відбувається атомізація суспільства. І люди перетворюються на сукупність індивідів, які вважають і решту своїх співгромадян, і владу, і бізнес і так далі, скажімо, ворогами, які намагаються один одного обдурити і нажитись один на одному.

В такій ситуації людина, яка так думає, починає такі практики як не сплачувати податки, коли є така можливість, не платити в громадському транспорті, давати хабар, коли це принесе людині якусь вигоду, тощо. І в результаті такому суспільству дуже важко рухатися в одному напрямку. Дякую.

 

Модератор: Що потрібно робити, щоб власне ця згуртованість збільшувалась?

 

Сергій Шаповалов: Думаю, що питання друге і третє доволі пов’язані – «Хто винуватий і що робити?» Тому я, можливо, почну спочатку з третього питання – «Хто може та хто має це робити?» Важко просто говорити, ЩО треба робити, без визначення того, ХТО має це робити.

Тут я би сказав словами ст. 17 Конституції України про те, що збільшення соціальної згуртованості є однією з найважливіших функцій держави і справою всього українського народу. Тому що тут з огляду на те, яка кількість чинників на ці речі впливає, через нерівномірність застосування законодавства у людей виникає такий певний правовий нігілізм.

Бенедикт Андерсон згаданий справді невипадково, тому що, думаю, всі свідомі того, що є великі регіональні відмінності в плані питань історичної пам’яті, в плані питань мовної політики тощо.

І чи є якась послідовна політика української держави в цьому сенсі? Є велике питання. При тому, що, крім цього, ще є ось ця соціальна дезорганізація, яка підсилюється ще й засиллям пропаганди, яка дуже часто має своїм джерелом ще внутрішньополітичних акторів, крім зовнішньополітичних.

Людина, яка живе в такому жорстокому світі приходить додому після роботи і, вмикаючи телевізор, може подивитись п‘ять хвилин один телеканал і дізнатися там, що от влада вже ледь-ледь не продала нас Росії, завтра ми всі помремо, переключити на наступний канал і з того телеканалу дізнатись, що взагалі Росія жодної війни проти нас не веде, з нею треба дружити, закупляти вакцину.

Відповідно людей бомбардують інформаційними меседжами, які намагаються повністю дезорганізувати їх в суспільстві і піддати сумніву їхні інтерпретації глобальних тенденцій, глобальних подій, з якими стикається їхня держава.

Відповідно, що можна тут робити з точки зору держави? Зрозуміло, це питання інформаційної безпеки, з цим потрібно безумовно працювати, але це також і справа всього народу України, як я сказав, тому що кожен з нас, думаю, має друзів, родичів, знайомих, які не мають, скажімо, цього імунітету до подібних меседжів, дуже швидко вірять в так звану зраду.

Тут потрібно послуговуватись ефектом помаху крила метелика, який в одній півкулі відбувається, а в другій він спричиняє смерч. Відповідно це на рівні повсякденному можна говорити з батьками, родичами, друзями, знайомими, що вони почули, які в них інтерпретації головних подій, які зараз відбуваються, цікавитись, звідки вони це беруть, – проводити, так би мовити, індивідуальну роз’яснювальну роботу.

І чим більше людей цим займатиметься на індивідуальному рівні, тим менше деструктивного впливу матиме ця пропаганда і тим більше в нас буде дезорганізоване суспільство, яке не знатиме, куди ми йдемо, якими ми цінностями керуємось і що в цьому світі правильно й неправильно. Дякую.

 

Модератор: Запитання від глядача. Чи можна будувати згуртованість не через зовнішню загрозу?

 

Сергій Шаповалов: Так, безумовно можна. Власне, згуртованість навколо протидії загрози це скоріше виняток. Тим не менш, зокрема, українське суспільство стало ілюстрацією того, яким чином екзистенційна загроза для держави, для українського суспільства в 2014 році активізувала його.

Наразі ми говоримо уже про вироблення якоїсь позитивної ідеї, заради якої суспільство може рухатися в довгостроковій перспективі.

Скажімо, об’єднання навколо протидії якомусь явищу має короткостроковий характер за визначенням. Тому що коли явище, яке загрожує, зникає, то відповідно і згуртованість зникає.

Відеозапис експертної дискусії

Текст транскрибовано Вірою Кричковською

Підготовлено в рамках проєкту «Діалоги про згуртованість», що реалізується за підтримки Фонду Ганса Зайделя.