Слідкуйте за новинами

Війна та згуртованість суспільства. Олексій Арестович

Дата: 17.01.2021

Війна та згуртованість суспільства. Олексій Арестович

Чи збільшила насправді війна на сході України рівень згуртованості чи навпаки посилила розкол?

Олексій Арестович: Це складне явище. Однозначно не можна сказати, чи посилила війна розкол чи об’єднала суспільство.

Скоріше, вона стратифікувала суспільство. Згідно з соціологічними опитуваннями, які різні служби наводять, як у нас поділяється ситуація, багато хто взагалі не розуміє, що в державі йде війна, але ж багато хто навпаки згуртувалися, консолідувалися так, як повинно бути в країні, в якій йде війна. Тобто в суспільстві різне ставлення до війни.

Та це не означає, що цей розкид зберігається по відношенню до інших сфер суспільства. Розумієте, тут питання в чому, зараз частина суспільства знаходиться в стані, коли взагалі мало кому кожен вірить, і воно переноситься на такий дуже потужний феномен, як війна.

Як ви думаєте, чи воно об’єднає суспільство? Чи призведе до того, щоб ще більше ніхто нікому не вірив?

Війна, напевно, не про те, що хтось там об’єднався, хтось роз’єднався.

Можна зазначити, що явно виражена підтримка проросійських сил в Україні, явно виражена патріотична тенденція та є середина.

Можна сказати про три основні соціальні групи суспільства по відношенню до війни як такої. Це концепція патріотів, концепція компромісу з проросійськими силами та концепція миру, але не будь-якою ціною. Остання частина населення, це середина, є найбільшою – це 45%.

Які дії може застосувати влада, громадськість, щоб все ж таки в нас збільшилась згуртованість?

Олексій Арестович: Розумієте, згуртованість по відношенню до війни це одна частина тої згуртованості, лише 1% з того, що нам насправді потрібно.

Питання в тому, що Україна не має картини майбутнього – як країни, як суспільства. Ми не знаємо, куди ми йдемо і чого ми хочемо. Різні соціальні групи суспільства хочуть різного.

В Україні є чотири політичних проекти.

Один називається Єврооптимістичний. Він в Конституції прописаний, хоча довкола нього є багато дискусій, до чого він призведе. Тому що є скоріше принципи, ніж картини, на жаль. Там є різні погляди на це все.

Другий проект націоналістичний. Він поділяється на єврооптимістичну частину й націоналістичну, яка каже, що непотрібно нам ніяке НАТО, ми всіх переможемо і так далі, але запорукою цього має бути Бандера, Шухевич, Донцов, суцільна українська мова – і тоді нам все заходить.

Є російський проект, який каже, нащо нам НАТО та ЄС, ми всі слов’яни, Росія наш давній сусід, у нас загальна доля. Товарообіг у нас найбільше з Росією, це країна, з якою в нас найбільше економічних стосунків. Кремлівський режим йде, а російський народ залишається.

Є радянський проект, який каже: «Та давайте знову об’єднаємось з Росією і Білоруссю і покажемо Заходу «куськіну мать»».

Ці чотири проекти ніяк не об’єднані, вони знаходяться в діалектичній боротьбі між собою. І навіть спроба поділити умовно на два полюси – це не зовсім виходить, бо там складні відносини між російським і радянським, єврооптимістичним і націоналістичним.

Нема проекту, який би об’єднав усе суспільство і всі б сказали отут нам подобається, давайте забудемо або пригасимо сварки і почнемо бути спільними.

Тому що все одно буде якийсь фактор, який буде одночасно робити те саме, що й війна, в чомусь збільшувати єдність суспільства, тобто створювати групи, які однаково дивляться на явище, а в чомусь ще більше його розпорошувати. Так, як у нас зараз відбувається.

Скажімо, ми обираємо один з тих всіх проектів, і от до речі, який обираєте Ви? І з точки зору цього, чи потрібно збільшувати нашу згуртованість з тією частиною населення, яка підтримує Росію?

Олексій Арестович: Я обираю п’ятий проект, хоча всього є чотири. Я є його автором. Він полягає в тому, що нам треба перейменувати державу на Русь-Україна і піти шляхом створення полікультурної нації і великої партії з інноваційним розвитком.

Щось на кшталт того, що робить Азербайджан, який з одного боку протистоїть Росії, а з іншого боку має 300 російських шкіл, навіть більше.

Я, до речі, чітко розділяю кремлівський режим і російський уряд, в якому є ліберальна прозахідна частина. Також розділяю народ Росії й російську культуру, це для мене дуже різні речі.

Російський проект теж має риси, які можуть об’єднувати, як і всі інші проекти. Адже навіть у цій ОПЗЖ – серед них нема докорінної єдності, що всі хочуть в склад Росії. Звісно, вони прихильники тісних економічних чи культурних зав’язків з Росією. Але я так розумію, що в 90-ті на Донбас саме вони не впустили росіян, було й таке. Там такі війни були, билися за все.

Багато з них є по своєму патріотами України, але вони ті, що називаються біло-синьої ідеології, тобто Януковича. Якщо зібрати кримінальний аспект, це ідеологія «червоних директорів», вкладання в промислові регіони, розвиток крупної промисловості та все таке інше.

Тобто частка патріотизму є в розумінні всіх проектів, і це можна інтегрувати.

Я не знаю проекту, який зараз міг би це зробити. Всі чотири існуючі проекти хочуть, щоб в майбутнє потрапили лише ті, хто поділяє їхні проекти, а решта залишилися в минулому назавжди.

Якщо ми будемо відкидати ¾ кожного проекту, відкидати їх право на існування, право на майбутнє, то нічого ми не збудуємо, буде вічний розбрат, вічна Чорна рада, чим скористається Росія.

Ваш проект якраз передбачає, наскільки я розумію, не виключати нікого?

Олексій Арестович: Він передбачає інтеграцію всіх чотирьох проектів, найкращих ідей і речей з цих чотирьох проектів.

Хто буде вирішувати, що є найкращим?

Олексій Арестович: Національна дискусія, відповідно. Підставою має стати наявність цього проекту, і тоді – широка дискусія від наукового дискурсу до дискусії в суспільстві на рівні місцевого самоврядування.

Проблема в тому, що ми все ніяк не можемо приступити до дискусії. В нас одразу починаються крики, що це зрада, що не можна навіть так ставити питання.

У цьому зацікавлені певні сили й зовні, й всередині.

Олексій Арестович: Так, логічно. Я противник цього. Я вважаю, це дії, які спрямовані проти безпеки України. Принаймні в інформаційній сфері.

Я вважаю, що потрібно запускати широку дискусію. Гострі питання ставити. Наприклад, з 15-го січня почнеться дія закону про мову, і багато хто з російськомовних українців будуть почуватись важко виліковними, і з цим щось потрібно робити.

Отут питання, як це буде розглядатись, хто до якого проекту пристане. А особливо, якщо пропаганду вкинуть. А вкинуть, навіть вже вкидають!

Загалом Російська Федерація на пропаганду в світі витрачає 4 мільярди доларів на рік. Я думаю, щонайменше мільярд витрачається на Україну або по українському питанню. Будь-які оці наші недолугі дії, особливо в чутливих питаннях – національних, культурних – створюють можливості ще краще нас атакувати.

Вони користуються вразливістю цього етапу будівництва нашої держави. Бо ми насправді дуже вразливі. Багато чого не знаємо, не маємо досвіду політичного. Оскільки ми дуже молода нація. Що б там не говорили, реально нам тільки 30. Достатньо пригадати, як ми поводились з нашим військом в період з 2005 по 2013 роки, як наші керманичі фактично знищили збройні сили, які мали би мати здатність відбивати агресію Росії.

Вирішити це можна лише одним чином: говорити про те, що в нас є, сміливіше ставити всі питання. Нам потрібна чесна дискусія про реальні проблеми.

Вів інтерв’ю Євген Лапін.

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».