Війна та згуртованість суспільства. Володимир Притула

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Війна та згуртованість суспільства», що відбулася 18 січня 2021 р.

Модератор: Як вплинула війна на Сході України на рівень згуртованості суспільства та держави?

Володимир Притула: Я погоджуюсь з більшістю тез колег, які виступали переді мною.

Справді, 7 років досить великий час, щоб втомитися суспільству.

Крім того, справді ведеться інформаційно-диверсійна війна проти України. Не лише гаряча, але й холодна, і результати цього всі ви описали.

Я чесно кажучи, хоча вже останні 5 років перебуваю на материковій Україні, але переважно живу в силу своєї роботи в кримському інформаційному полі, і тому відчуваю ці речі, про які ви говорите, власне лише як простий громадянин.

Разом з тим, спілкуючись постійно з кримчанами, колегами, які працюють в Криму, журналістами, різними експертами, активістами, можу сказати, що за ці 7 років фактичної анексії Криму росіянам вдалося досить сильно змінити не тільки інформаційне поле, а й всю гуманітарну сферу Криму.

Ми знаємо, що велика кількість громадян була вимушена покинути Кримський півострів, виїхали переважно на материкову Україну, частина емігрувала в сусідні країни: Туреччину, Польщу, Німеччину, США. Різні цифри наводяться від 100 тис. до 200 тис.

Порівняно з міграцією, вимушеним переселенням з Донбасу, це менші цифри, але, тим не менш, це була вимушена ідеологічна еміграція. Дуже низький відсоток людей покинули півострів з економічною чи гуманітарною метою, як на Донбасі, коли бойові дії пройшлися по багатьох населених пунктах. Хтось виїхав, бо бізнес рятував, і так далі.

З Криму переважно виїжджали журналісти, кримські татари через релігійні ознаки, втікаючи від переслідувань, політичні активісти, військові.

Тим не менш, значна частина населення залишається лояльною до України в Криму. Цьому населенню, звичайно, що не вистачає або дій з боку української влади, але й суспільства або розуміння чи пояснень цих дій.

З іншого боку, ми знаємо про велику кількість переміщених осіб в Крим з Російської Федерації, це і військові, і спецслужби, і чиновники, члени їх родин і просто люди, які переїжджають з метою покращити свої умови на теплий Крим з Сибіру і Далекого Сходу, які намагаються щось заробити або впіймати свою жар-птицю.

Ми не знаємо точних чисел, теж мова йде від 200 тис. до мільйона. Періодично російські чиновники, наприклад, в Севастополі проговорюються, видають свою державну таємницю, коли кажуть, що населення Севастополя виросло за останні роки фактично більш ніж удвічі з 300 до 700 тис., а то й більше. Тобто гуманітарний ландшафт Криму досить сильно змінився.

Крим, на жаль, не є важливою темою загалом для українського суспільства і української влади. Це теж, думаю, є проблемою. Але, з іншого боку, ми бачимо, що це покладає певне зобов’язання на саме суспільство, на громадські рухи, які мали б домагатися від влади, і впливати на мас-медіа, і впливати загалом на суспільство для того, щоб кримська тема і тема Донбасу залишалися актуальними для України.

Я просто хочу продемонструвати на прикладі своєму, на прикладі нашого засобу масової інформації, який є № 1 в Криму. Ми маємо найбільше переглядів з усіх кримських мас-медіа, як на територіях окупованого Криму, так і за його межами: ті, які працюють в Києві, і ті, які працюють для Криму в Москві.

Для того, щоб працювати не лише для тої частини населення, яке все ж таки слідкує за тим, що відбується в Україні і далі відчуває себе громадянами України і очікує чогось від України, щоб розширити нашу аудиторію за рахунок тих людей, які помилились в 2014 році, або цілеспрямовано діяли в 2014 році, а також щоб ми залишалися джерелом інформації для тих нових «кримчан», які переїхали на територію Криму, ми проводимо цілеспрямовану редакційну політику, яка є прийнятною хоча б в термінах для широкої аудиторії в Криму.

Модератор: Якраз ми підходимо до другого питання: що потрібно робити органам влади і громадськості?

Володимир Притула: Я хочу підтримати тезу, що українське суспільство і держава мають ставитися до своїх співгромадян, мешканців Криму і Донбасу, як заручників.

Більше того, очевидно, що не є чимось кримінальним і теза, що так само треба ставитись і до тих людей, які переселились з Росії в Крим, – це теж заручники.

Звичайно, з усіма ними треба зараз працювати. Я не знаю, що буде завтра, ми не знаємо, що буде післязавтра. Очевидно, що треба думати і справді пропонувати державну політику стосовно цього і визначати чітко, хто такий колаборант, хто такий окупант і яка доля населення тих регіонів після того, як окуповані землі повернуться, будуть реінтегровані, в якій формі вони будуть реінтегровані.

Звичайно, про це все треба думати і діяти, як вже сьогодні говорили, пробиратися до досвіду Азербайджану, хоча не впевнений, що він нам допоможе, але тим не менш, Азербайджан чекав свого часу більше 20 років.

В нас пройшло 7 років і ми бачимо цю втому і населення, і чиновників, і української еліти, і це є проблемою. Я говорив про те, що Крим.Реалії намагається працювати для більшої аудиторії. Ми хотіли відчувати розуміння нашої місії, ми не є українським засобом масової інформації, але хотіли б відчувати розуміння нашої місії на материковій Україні, і в тому числі з боку українського суспільства і часто це не зовсім так.

В 2016 році ми мали досвід жорсткої компанії цькування Крим.Реалії з боку авторитетних громадських організацій, які теж ставили на меті реінтегацію і повернення Криму. За те, що ми намагалися працювати редакційно більш ширше і працювати, давати інформацію не лише для тих, хто за Україну, але й тих, хто не за Україну.

Це для нас було серйозною проблемою, хоч ця кампанія досить активно проводилась, виявилась непоміченою ні правозахисниками, ні більш ширшому колу громадськості в Україні.

Тим не менш, ці роки, які минули з 2016 року, показали, що стратегія, яку ми обрали, є більш правильна. Нам зараз довіряють не лише ті, хто за Україну, в нас сотні, десятки дзвінків людей, які інакше ставилися і ставляться. Тим не менш, ми всі слідкуємо, що відбувається в Росії, і ми розуміємо, що ми не зможемо діяти як Україна, не зможемо діяти так, як Азербайджан цього року або наприкінці минулого року.

Очевидно нам доведеться чекати історичного моменту такого, який був, наприклад, 1991 року, який дозволив Україні зробити певний прорив. Я думаю, що в цьому напрямку треба працювати, але водночас розраховувати на такий вихід.

Модератор. Чи можна досягнути порозуміння з різними групами, які в тій чи іншій мірі симпатизують противникам української держави, підтримують сепаратистів?

Володимир Притула: Очевидно, що так. Українське суспільство має вести насамперед на рівні суспільства діалог з співгромадянами – з мешканцями Криму і окупованих територій Донбасу. І не лише з тими, хто лояльний, але й з тими, кого ми зараз бачимо, як людей, які переступили межу.

Звичайно, це не мають бути злочинці. Це не мають бути люди, руки яких заплямовані кров’ю або долями, арештами, ув’язненнями і так далі. Це не мають бути окупаційні органи влади.

Тим не менш думати, який цей діалог має бути, треба.

Насамперед, очевидно, що спрощувати, це правильна політика ведеться. Спрощувати отримання документів кримчанами і мешканцями окупованого Донбасу. Заміна документів, які отримані від російської окупаційної влади, отримання паспортів, навчання, перетин кордону.

Але крім того робити зелені лінії, відкривати зелене світло для того, щоб більше спілкуватися, більше рухатися, більше обмінюватись інформацією і так далі. Це теж може звучати досить таки крамольно.

Думати на випадок гуманітарної катастрофи з водою, думати, як допомогти кримчанам. Це не означає, що треба відкривати канал. Але думати, яким чином допомогти, якщо ситуація погіршиться. А перспективи погіршення водної ситуації в Криму є досить реальними, і прогнози не дуже хороші. Над цим треба думати.

Модератор – Максим Семенчук

Відеозапис експертної дискусії

Транскрибування – Д. Андрущенко, В. Кричковська

Матеріал підготовлено та транскрибовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в межах проекту «Діалоги про згуртованість». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду «Відродження».