Слідкуйте за новинами

Про згуртованість і мову. Думки під коментарями

Дата: 11.02.2021

А. Ткачук

Про згуртованість і мову. Думки під коментарями

Ми періодично публікуємо короткі матеріали різних відомих в Україні людей щодо згуртованості. Часом деякі їх міркування, звороти чи окремі речення стають причиною досить емоційних обговорень, які можуть тлумачитись, як спроба внести чергові лінії розколу навіть там, де їх нема, або вони не є небезпечними.

Так сталось під одним матеріалом щодо теми «Мова і згуртованість», який було опубліковано російською мовою, оскільки такою мовою автор давав інтерв’ю. Що цікаво, автор там говорить дуже серйозні речі про відновлення справедливості щодо української мови, про її єдиний статус, як державної, про необхідність її максимального поширення. Проте деякі коментарі під цим постом вразили досить емоційною нетерпимістю саме через мову.

Так історично склалось, що різні регіони України довгий час перебували у складі різних імперій і це наклало відбиток на їх жителів, створило певні стереотипи одних щодо інших. Урбанізація, яка стрімко зростала в часи СССР, коли українська мова була чи не синонімом «петлюрівця», призвела до того, що міський простір більшості міст швидко русифіковувався. Всі заводи, наука, ВНЗ, медицина швидко переходили на російський документообіг. Українська мова стала синонімом «села» або «петлюрівця/бандерівця». Сільська молодь по приїзду до міста швидко ставала російськомовною.

Мені довелось все це відчути повною мірою на свої шкурі, коли я приїхав на навчання у Одеський політех, де все було російською. Аби не втратити свою українську мову я писав конспекти українською, хоча лекції були російською. Мене називали «бєндєрой». Російською я послуговувався на екзаменах, в КВН, писав російські і українські тексти до популярних музичних треків. Періодично мав проблеми через свою українську з кагебістами і комуністами, але це не заважало мені бути одним із керівників «інтерсовєта» – такого собі квазі самоуправління з іноземних студентів. Там мені кілька разів доводилось бути тим «медіатором», який розрулював конфлікти між різними етнічними групами іноземних студентів, які навчались в Інституті. Взагалі, це було дуже не просто, коли спалахували конфлікти між арабськими студентами, які підтримували різні політичні рухи, чи між прихильниками Мугабе і Нкомо, чи між сомалійцями і ефіопами. З тих часів я зрозумів для себе кілька важливих речей: потрібно бути стійким у своїх переконаннях і водночас намагатись зрозуміти переконання інших; неприємна розмова краща за криваву бійку. Важливо творити друзів, а не ворогів. Важливо розуміти інших і вони зрозуміють тебе.

Варто сприймати реальність, що в українському суспільстві досі зберігаються відмінності між різними регіональними, мовними, релігійними групами населення. Це знаємо ми і це знають наші вороги. Ці відмінності сьогодні є нашою слабкою ланкою і тому саме сюди б’ють зовнішні вороги. Саме тут найлегше створити хаос, коли відмінності витягнути за абсолют і почати стимулювати різні сторони, які мають відмінності, на конфлікт, а не на порозуміння. Для цього використовуються значні ресурси, до цього підключаються внутрішні противники української незалежності, а також переконані українські патріоти, які хочуть монолітного українського суспільства тут і негайно. Але так не буває. Проблема, яка створювалась століттями, не вирішується навіть за десятиліття. За такий час створюється тренд, який формує нову ідентичність. Наше завдання не зруйнувати цей тренд, не дати зовнішнім ворогам використати наші відмінності проти нас нашими ж руками.

Саме тому ми започаткували «діалоги про згуртованість», адже через діалог ми формуємо розуміння один одного, довіру. При цьому варто бути щирим і доброзичливим, розуміти того з ким ти ведеш діалог і таким чином шукати більше спільного ніж відмінного.

Мова, дуже чутлива тема, чутливість цієї теми викликана стражденною історією України, але ще більше чутливості їй надають агресивна поведінка окремих політиків, політологів, ЗМІ,… У нас нема стільки ресурсів, як у тих, хто хоче зруйнувати українське суспільство із середини, але я певен, що ми можемо бути сильними, якщо розуміємо один одного, розуміємо складне минуле і прагнутимемо кращого майбутнього.

І на останок. Років 10 тому ми, група українців, у одному з національних парків Африки, пересіклись з групою німців, які також під’їхали до брами. Раптом один, досить молодий німець, запитує мене англійською: «Ви українці?». Я дещо здивувався і відповів: «Так, а як ти дізнався?». І тут він говорить: «Ви єдиний народ, який між собою розмовляє різними мовами». Він почув, що дійсно між собою ми говорили українською та російською. Для іноземців таке дивне спілкування між собою різними мовами стало певним фактором української ідентичності. Не враховувати ці реалії тут не можна, але і консервувати таку ситуацію надалі теж. Тому шукатимемо спільне майбутнє разом.