Слідкуйте за новинами

Регіональне різноманіття та згуртованість суспільства. Валентина Піскун

Дата: 23.12.2020

Регіональне різноманіття та згуртованість суспільства. Валентина Піскун

Транскрибовано з відеозапису експертної дискусії «Регіональне різноманіття та згуртованість суспільства», що відбулася 14 грудня ц.р.

Модератор: Регіони такі різні – чи варто нам взагалі бути разом?

Валентина Піскун: Я, в принципі, підтримую Андрія Куликова про те, що не всі можуть захоплюватися футболом, але мати ту єдність, на основі чого формується загальний простір. І от, як на мене, та єдність, про яку ми можемо говорити в різноманітті регіонів, може базуватися на спільній пам’яті.

Спільна історична пам’ять може з одного боку об’єднувати нас, а з іншого боку, показувати нам негативні риси, які були вже в історичному минулому і призводили до історичних поразок, скажімо, у революції 1917-1921 рр. Тих недостатніх зусиль, які ми доклали за останні 30 років, борючись за єдину державу.

Я б вбачала в тому, коли ми говоримо про різність регіонів і преференції у будь-якій сфері, чи то в економічній, чи то в культорологічній сфері, чи то в політичній, чи то в різності менеджменту і т.д., що все це може нас тільки роз’єднувати.

Об’єднувати може тільки спільне майбутнє. Тобто чи ми вбачаємо спільне наше майбутнє в межах цього простору.

А якщо ми вбачаємо спільне майбутнє, то відповідно ми маємо поставити нашу спільну мету і завдання: що ми хочемо? Якщо ми випрацюємо для регіонів та для України загалом оце бачення спільного майбутнього, тоді різності і різноманітності, які ми на сьогоднішній день маємо, стануть нашими перевагами. Тому що міжрегіональні обміни, культурообміни, культуропроникнення, вони тільки збагачують.

А якщо ми будемо акцентувати нашу увагу на тому, чи варто нам бути разом, то я вважаю, це може все більше і більше загрожувати відповіддю, що краще нам розбігтися по своїх кутках і кожному боротися за себе.

Я вважаю, що основне завдання на сьогоднішній день це випрацювання того бачення спільного майбутнього.

Модератор: А може навпаки, регіональне різноманіття є ресурсом для збільшення згуртованості українського суспільства?

Валентина Піскун: Я виділила такі два рівні, розглядаючи регіональне розмаїття: регіональний (для вирішення конкретних питань і конкретної програми) і вищий рівень згуртованості (загальнодержавний).

Так от, регіональну згуртованість я б розглядала як ціннісно-орієнтовану єдність, тобто на певних цінностях формується кожна з громад, які є в Україні. Від чого залежать ці цінності? Вони залежать від тої традиційності, в якій розвивався той чи інший регіон.

Для того, щоб підняти згуртованість, одним із інструментів є толока. Методом толоки регіональні проблеми і внутрішньо регіональні речі можна вирішувати і розв’язувати.

Друге питання, яке характеризувало регіональний розвиток і сприяло його згуртованості і, напевно, до певної міри сприяло би опозиціюванню тому олігархічному економічному балансу, який у нас на сьогоднішній день є, – це кооперація. Кооперація в межах конкретного регіону, яка давала би можливість конкурувати із такими глобальними гравцями на ринках.

Прикладом для цього може бути розвиток української кооперації початку 20 століття. Найбільшими трьома відомими кооперативними союзами були: Українбанк, Дніпросоюз і Централ.

Так от Українбанк, наприклад, як кооперативна організація на громадських засадах, яка створилась на початку 20-го століття, в 1919 році мав у 16 містах свої банківські філії. Це давало можливість вкладати свої кошти, я назву таку цифру, там був 256 млн. був оборот цього банку. Це давало можливість конкурувати українцям і з іноземним капіталом, і з російським, і з єврейським капіталом. І за рахунок цього підтягувались місцеві, регіональні впливи на розвиток подій.

Тобто за рахунок цих двох інструментів, ми можемо впливати на зростання регіональної економіки об’єднаних територіальних громад.

А на вищому рівні (державному або загальнодержавному) мають бути чіткі посили від центральної влади.

Важливе також взаємопроникнення між центральною і місцевою владою.

Один час ми багато говорили про соціальні ліфти. Так от, на сьогоднішній день соціальні ліфти для управлінського персоналу не спрацьовують, як показує практика. Це одна з тих негативних речей, яка відкидає нас весь час назад в управління державою.

Друге питання – це шкільна та вища освіта. На основі шкільної освіти формується уявлення про цілісність своєї країни і про регіональну особливість.

У нас за часи незалежності жодного разу не було програм для ознайомлення з одного боку регіонів із Києвом, а з іншого боку, регіонів один з одним. Проблема Донбасу, я знаю, тому що ми колись ще до втрати Донбасу в 2013 році проводили дослідження про те, що 80% жителів Донбасу не виїжджали за межі свого регіону жодного разу. І це так само проблема, щоб запізнавати іншого, ніж ти сам.

Так ось, ці освітні програми мають бути. Школярі мають знайомитись з Києвом, це мають бути загальнодержавні програми. Це така моя думка.

Другим чинником є поняття кульотурообміну. Особливо в такі складні часи, які ми переживаємо, міжрегіональний обмін може якраз зіграти дуже позитивну роль у тому, що люди, їздячи з одного регіону в інший, будуть не просто пізнавати, а й обмінюватись потенційною інформацією і робитимуть спільні проєкти в нових технологічних засадах. Ці спільні проєкти можуть бути як спільноукраїнськими, так і міжрегіональними.

Останнє, це звісно, історична політика. Історичної політики в України не провели і я вважаю це негацією. Міжнаціональний діалог українців з національними меншинами – це з росіянами, євреями, поляками, тобто з найчисельнішими національними меншинами, які є в Україні.

Дві проблеми, які є в історичному плані і які є слабо проговорені і слабо розв’язані, – це революція 1917 року, її причини та поразки, та роль національних меншин в цих аспектах.

Плюс такі важливі для українців і для всіх, хто проживає в Україні, питання історичної пам’яті, які дозволять нам зрозуміти, на основі чого наша українська територія може бути конкурентоздатною не лише з Росією чи Польщею, і не лише на ринках праці, яким ми даємо донації іншим націям за допомогою трудових ресурсів, а ми можемо реалізувати їх всередині України.

Модератор: Юрій Ганушак розповідає про ситуацію, коли вони домовляються з міською радою і тими, хто купує ділянки в місті, щоб було співфінансування дороги, тому що, як він написав, всі хочуть безкоштовні ділянки, а потім просити провести комунікації, теж безкоштовно. Хто відповідальний в цьому випадку?

Валентина Піскун: Я б хотіла наголосити на тому, що при всьому тому нашому розумінні важливості регіонів як таких в Україні і розумінні цілісності території Україні, я би наголосила на двох речах, які варто враховувати.

Перше. Це відповідальність за результати спільної діяльності. Ми маємо наголошувати на тому, що ми маємо не тільки покладати відповідальність за результати спільної діяльності, а й проводити моніторинг того, як це зроблено.

Друге питання, про що говорив пан Анатолій, це проблема лідерства в Україні. Лідерство як таке як на регіональному, так і на загальнодержавному рівні. Лідери, які мають почуття обов’язку, відповідально ставляться до своєї справи, безпосередньо можуть стати тим прикладом для регіонального і загальнодержавного розвитку і для використання соціальних ліфтів для того, щоб регіональний рівень і загальнодержавний рівень цієї бюрократії постійно оновлювався і проникали туди ті нові ідеї, які пропрацьовуються, в тому числі, і громадянським суспільством. Дякую.

Модератор: Чи є одна ключова дія або перша дія, яка на вашу думку буде вирішальною для збільшення згуртованості?

Валентина Піскун: Хочу ще додати, що має бути відповідальність за прийняття та виконання рішень. Якщо немає відповідальності, то це не сприяє згуртованості, а це тільки породжує соціальну несправедливість і соціальну нерівність і незадоволення суспільства.

Відповідальність за те, що робить влада, як вона дотримується тих базових рішень, яких вона дотримується і яким чином несе відповідальність як політичну, так і адміністративну і так далі. Це, на мій погляд, один із ключових моментів у житті нашого суспільства і незадоволення суспільства тим, що відбується в країні.

Модератор: Пан Андрій згадав про двомовність. Про те, що ми можемо навіть не те, що українізувати, а прийняти російську мову як другу, як свій здобуток. Не так?

Андрій Куликов: Ні, не зовсім так. Я маю на увазі, що ми маємо той варіант російської мови, який існує в Україні, привласнити, сказати, що це наш варіант, кодифікувати його. Зокрема, якщо йдеться про подальший розвиток російської мови, то розвивати цей варіант. А щодо другої мови, то я наводив приклад мови русинської або інших, які можуть бути ніби далекими діалектами української.

Модератор: Я правильно розумію, що на викиди східних сусідів, чому ви там російську мову не приймаєте, а ми можемо відповісти: «У нас свій варіант російської мови, відчепіться від нас».

Андрій Куликов: Ну, приблизно так, але ми його не приймаємо, а забираємо.

Валентина Піскун: Я, наприклад, вважаю, що цього не потрібно робити. В будь-якому випадку, російська мова залишиться мовою росіян. В будь-якому випадку російська мова залишиться мовою Російської держави.

Що стосується приватизовування тієї російської мови, яка є в Україні, і кодифікація її як такої, як на мене виглядає, як «витягнули з кишені, що нам не належить». Нам не належить та російська мова, яку трансформували впродовж 20-го століття в українське суспільство. Вона належить росіянам.

Валентина Піскун: В кожній країні світу, в якій ви би не опинилися, або ви комунікуєте мовою країни перебування, або ви комунікуєте іншою мовою, яка є зрозумілою для тої чи іншої спільноти. В Україні носіями тієї чи іншої мови є як українці, так само і росіяни, євреї і так далі.

Я б могла назвати цифри, хто є найбільшим носієм російської мови в України, але вважаю тут робити не доречним.

Модератор – Денис Андрущенко, співзасновник Фонду Лідерів, м.Черкаси

Відеозапис експертної дискусії

Транскрибовано Вірою Кричковською

Підготовлено в рамках проєкту «Діалоги про згуртованість», що ініційовано за підтримки Фонду Ганса Зайделя.