Слідкуйте за новинами

Ще раз про децентралізацію та старост

Дата: 17.02.2021

А. Ткачук

Ще раз про децентралізацію та старост

Так сталось, що останніх років три, я вже не беру участі у проведенні децентралізації, оскільки цим уже є кому займатись і здавалось всі проблемні питання давно обговорені та необхідні проекти рішень підготовлені. Проте, на жаль, не все відбувається так, як колись планувалось, тому періодично доводиться про щось писати, на щось реагувати.

Сьогодні давайте коротко поміркуємо про старост та еволюцію підходів, щодо їх місця в системі місцевого самоврядування.

Коли ми в 2008-09 роках готували реформу, то одним із важливих постулатів реформи було забезпечення балансу спроможності/ефективності новоутворених громад і водночас збереження їх згуртованості/ідентичності, аби при формуванні великих громад ми не втратили ключової переваги місцевого самоврядування перед виконавчою владою – її близькість до людей.

Саме тому дуже детально обговорювались питання не тільки мінімальних розмірів громади, а й її максимальних розмірів. Тоді мова йшла про розмір до 400 квадратних кілометрів. Також ми розуміли, що поселення, які входять у громаду, мають мати своїх представників, які комунікують з органами місцевого самоврядування громади і мають якісь власні владні повноваження, аби спростити доступ жителів віддалених сіл до публічних послуг у громаді. Станом на початок 2009 року було близько 27400 поселень і близько 11500 міських, селищних, сільських рад. Тобто, у понад 15000 поселень влада взагалі не була представлена. Аби змінити цю ситуацію, пропонувалось запровадження посади старости. Але виникало питання, що старост буде надто багато і в різних селах навантаження на старосту буде різним. Адже село на тисячу осіб і на 10 осіб – то зовсім інші навантаження. Вирішити цю проблему виглядало не так і складно. Староста не мав бути посадовою особою місцевого самоврядування. Йому просто пропонувалось встановлювати доплату за додаткове навантаження. Тим паче, що в європейських країнах так працює навіть значна частина мерів – вони не на ставці, а лише отримують доплату.

На жаль, в 2009 році реформу, не зважаючи на ухвалену концепцію, не розпочали, потім Азаров скасував і концепцію. Вікно можливостей, яке відкрилось в 2014 році, вдалось використати для старту реформи, але… в Секретаріаті Кабміну не дали провести такий підхід до старост, як обраної особи без статусу «посадової особи місцевого самоврядування», відтак було прийняте рішення, що старости будуть в тих поселеннях чи групах поселень, які колись складали сільраду. Компроміс, на який довелось піти аби не зупинити реформу.

Проте з 2020 року ситуація ще більше пішла в інший бік. Тепер головним став розмір громади, питання її згуртованості та доступності місцевої влади до людини відійшло на другий план і ми отримали територіальні громади площею понад тисячу, дві, а то й майже три тисячі квадратних кілометрів – це як у пустелях Південної Африки.

А що з представництвом? Запровадили партійні вибори у громадах з кількістю виборів понад 10 тисяч, скасували вибори старост … і тепер тисячі сіл взагалі втратили будь-яке представництво і доступ до місцевої влади. Далі пішло скорочення кількості старост. І це зрозуміло. У громаді, в яку увійшло 20 сільрад, мати додатково 20 посадових осіб місцевого самоврядування дуже обтяжливо, виконком стає не надто придатним для оперативного управління.

Що робити?

Варто таки повернутись до ідей 2009 року і запровадити інститут старост, подібний до європейського – обрана особа, яка може мати різні відносини з радою громади. Бути на громадських засадах, частково зайнятою, на повній зайнятості. Головне тут повернути довіру людей до нової територіальної громади, до її органів, до децентралізації.

На цьому малюнку, добре видно, як планувалось і тепер подивіться, як вийшло.

Сьогодні у наших надмірно великих громадах потрібно швидко відновлювати контакти між жителями різних поселень та органами місцевого самоврядування громади, а також між собою. Тут потрібно використовувати і ті механізми, які уже є – зокрема органи самоорганізації населення та право місцевої ради на власне нормативне регулювання деяких сфер, у тому числі управління громадою. Це зараз зможуть зробити лише найбільш підготовлені голови, які мають розуміння майбутнього і які не бояться лідерства. Для інших – потрібна ясність у законодавстві, якої на жаль сьогодні нема. Потрібна нова редакція закону про органи самоорганізації населення, потрібне нове правове регулювання щодо старост. Тут ми знову наражаємось на ризик, що при новому регулюванні, щось знову піде не так.

Ми маємо завжди, при підготовці будь-якого рішення, що стосується місцевого самоврядування думати не тільки про фінанси, повноваження його органів, захист голів та рад від «державного нагляду», а передусім за людей, їх включеність в управління територіальною громадою, їх відчуття потрібності, згуртованості. Якщо про це забудемо, місцеве самоврядування перестане бути ефективним, перетвориться у чергову забюрократизовану систему, нічим не кращу від вертикалі виконавчої влади і знову доведеться думати про децентралізацію навпаки.